– Я не хочу ні з ким зустрічатися. У мене чудове життя. Жінка, як казав один із героїв комедії Ельдара Рязанова, буде увесь час мелькати у мене перед очима і лише все заплутає, – філософськи пояснював друзям свою холостяцьку позицію минулого року на зустрічі однокласників. Школу ми закінчили 20 років тому. Організаторка зустрічі Наталя запросила всіх приходити із чоловіками чи дружинами. Як виявилось, серед усього класу лише я прийшов без пари.
– А ти не думав, що здоров’я, яким ти увесь час хизуєшся, іноді дає збій? А тобі ж не буде кому навіть подати у ліжко води? – допитувалися тоді однокласниці.
– О, то ви побралися лише задля кухля води? – віджартовувався я, всіляко відбиючись від настирливих намагань мене оженити.
Але за кілька місяців я захворів на коронавірус.
«От каркуші, напророчили мені. Але ж я швидко вигребуся», – думав спересердя про своїх ровесниць. Проте з кожним днем мені ставало все гірше, почувався жахливо. Уже не міг навіть перейти із кімнати на кухню, аби набрати того ж таки триклятого кухля води. Зателефонував на швидку. Бригада приїхала, і за пів години мене відвезли в інфекційне відділення лікарні.
Чи доводилось вам куштувати лікарняну їжу? Отож бо. Тому мені іноді здавалось, що окрім медикаментозного, мені приписали ще й лікування голодом.
Одного дня чергова медсестра принесла, крім пігулок, ще й здоровенний пакет зі смаколиками.
– Вам передача, – заявила з порогу.
– Від кого? Ніхто ж не знає, що я захворів і лежу тут у вас у лікарні…
– Значить, хтось таки знає, – відказала загадково.
– То хоч скажіть, хто передав: чоловік чи жінка?
– Жі-і-нка! – хитренько усміхаючись, виклала передачу на тумбочку.
– Ну то хоч подякуйте їй, якщо ще побачите.
– То ви можете й самі подякувати, он вона стоїть під вікном!
Я визирнув і побачив незнайому жінку у куртці медичного працівника. Вона привітно помахала мені рукою й поспішила до автомобіля швидкої допомоги. На ньому відразу увімкнулись мигалки й екіпаж поїхав на виклик.
Поки я хворів, мені іще разів п’ять приносили передачі, а помахати хоча б рукою у вікно ніхто не приходив. З нудьги почав згадувати свої колишні зустрічі із дівчатами та жінками, з ким як розійшовся. Але медиків серед них не було, навіть просто знайомих.
Перед Різдвом мене виписали із лікарні і лише тоді мене зустріла знову вона – дівчина в медичній куртці.
– Привіт, – привіталась невимушено. – Ходімо, я відвезу тебе додому. Сюди привезла, то маю і назад доправити, – дзвінко засміялася.
«Так ось чому я не міг її впізнати! – зрадів своїй здогадці. – Бригада медиків зі швидкої до мене у квартиру ж зайшла у масках, та й мені було не до того, аби їх роздивлятися!»
– А ми раніше зустрічались? – запитав трохи несміливо.
– Ймовірно, бо ми навчались в одній школі. Тільки я була ще малою п’ятикласницею, а ти – випускник, і на мене тоді точно уваги не звертав. А я очей не зводила, ти – моє перше шкільне кохання! Потім якось шукала тебе, думала, як би зустрітися. А тут епідемія, виклик. Побачила твою холостяцьку квартиру і зрозуміла, що ти неодружений…
********
На Різдво я запропонував Каті вийти за мене заміж.
– Щоб було кому подати мені кухоль води, – подумав вголос. Зачувши ці слова, вона здивовано підняла на мене очі.
– Я тебе кохаю. То ти вийдеш за мене? – запитав так, що заперечення просто не могло бути.
Артем ПОЛТАВЕЦЬ
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
