Микола налив по другій, потім по третій. Сергій готувався виголосити тост і до четвертої, поки краяв хліб та нарізав сало:
– Вгадай, чого не вистачає нашій компанії? – Ох, мудрагель, більше тобі не наливатиму! Натякаєш на якусь симпатичну жіночку? Так он їх скільки, сиди й дивися! – Микола повів рукою в бік саду. – У рожевій спортивці щось садить – Тоня, білявенька квітник вигрібає – то Маша, он копає – Оксана… хоча, то не те, що нам треба.
Сергій піднявся зі стільця, щоб краще розгледіти молодицю:
– Чому ж не те? Якраз саме те: гнучка, струнка, проворна. Глянь, як метеор вертиться! Ну ти подиви, як вона орудує лопатою? Я чарку повільніше перехиляю, як вона робить кілька копців. Що за одна?
– Я ж тобі якось розповідав, – зам’явся Микола. – Спробував підживати, ну мене вистачило на пару днів. Вона ж схиблена на роботі: удосвіта уже на городі, а ввечері ще на городі. Їй те залицяння…
Удома Сергій весь час думав про проворну молодичку: «Така й на два господарства літатиме, мов метелик. Біля моєї дачі три сотки, біля хати город – ледве впорав минулого року – на одні руки важко». На ранок поголився, одягнув свіжу сорочку і гайда до Миколи. Точніше, до його сусідки. Придумав, що шукає свого собачку: викрикував на усю вулицю кличку, так і завів розмову із Оксаною. Розговорилися-договорилися. Сергій бігом у друга перевдягнувся в старіше і хода до Оксани, поки не передумала: позвала разом вигребти сад. Потім чоловік підрізав малину, ще розкидав гній… Під вечір ледве тягнув ноги, але не подав виду, що стомився.
Другого дня разом перебирали картоплю, третього – майстрували парничок. На четверту ніч Оксана дозволила чолов’язі залишитися в неї…бо той не годен був і ноги потягти, щоб вийти з двору. Так і задрімав одягнутий на кухонному диванчику. За вікном ледве посіріло, як його Оксана вже штурхала:
– У кавалери набиваєшся, а спиш довго, як муха-зимовка! Я вже нам снідать зготовила, іди вмивайся.
Сергій насилу висьорбав ріденький супчик, випив каву, яку зроду не любив. «Ну ще побачимо, хто кого», – подумав, загорівшись з азартом довести молодиці, що він таки вартий її лагідних слів та пестощів. Не розгинався з лопатою до вечора, в обід на ходу попив води та зжував бутерброд із куснем вареної ковбаси. Спина кілком, руки німіли, а не здавався.
За ніч трохи оклигав, і придумав каверзу: на ранок прийшов до жінки о пів на п’яту й давай гупати у вікно, мовляв, сонце скоро підніметься, робота не чекає! Й так кілька днів поспіль, думав, усе діло переробить, а його марафон зморить молодицю. Аж ні тобі! Оксана знову і знову щось придумувала: то підсадити, то порубати, то покопати… Сергій все ще жваво брався до роботи, вичікуючи: «Коли ж ця навіжена баба заспокоїться?! Гасає по двору, неначе пружина в неї увіткнута. Кавалер поряд, а вона – ні поговорити любенько, ні почастувати. Тільки й тицяє в руки то граблі, то тачку…»
Якогось дня Микола погукав друга переобідати:
– Кажу тобі: не буде діла! Ти жили рвеш, а їй треба не чоловік, а робот!
– Ні-ні, вона, звісно, баба кам`яна, але ж, як кажуть, вода й камінь точить? Отож, і я таки свого доб’юся! – схопив кашкета та побрів через обніжок, бо Оксана вже гукала. Вона вперше за всі дні на подвір’ї накрила щедрий стіл:
– Свято сьогодні – Сорок святих, то працювати не будемо. Хоча моя бабуся казала, що робити ніколи не гріх! Ну, давай, почастуємося, – налила по чарці калганівки, насипала борщу зі шматком свинини, підсунула свіженький пиріжок з капустою. Того дня Сергій нарешті розслабився, подумав, що все: його взяла! Захмелілий притулився до жінки, обняв, але через втому дрімота трохи здолала. Як марення слухав її воркотання. Із потоку слів все виразніше чулося: «Гарний ти помічник, можеш добре хазяйнувати. То в неділю поїдемо на базар, треба вже хоч тройко поросяток купити. І баба Галька мені вже другу весну каже, щоб її город забрала. Небагато, соток сорок буде, але як засадить усе під картоплю, то восени можна і вторгувати щось…»
У Сергія сон мов рукою зняло: «Сорок святих, поможіть бідоласі! – подумки взявся молитися. – Якщо зараз не втечу, то до любощів не доживу – замордує роботою!». Аж тут і справді хтось із вулиці покликав Оксану, то чоловік швиденько за свого кашкета та й дременув додому городами. Невдовзі завів собі песика-дворнягу – тваринка віддана, за миску каші вірно служить. А головне – жінок на дух не переносить, особливо Оксану й до двору не підпускає, гавкає як вовкодав!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
