– Гуляємо на весіллі хто як хоче, відпочинимо й один від одного. Ти ж не проти? – Лідка видивлялася в дзеркальце на «козирку» в автівці, чи рівно губи підмалювала. – Наче мені неоднаково! – Петько знизив плечима. Подумав, що нехай сідає хоч і біля нареченого, якби не штурхала його за кожним разом у бік та не наступала на ногу, як тільки наливають чергову чарку, мовляв, хватить тобі пить! Так чого тоді йти на гулянку?
Далі їхали мовчки, кожен думав про своє. Петько метикував, у кого б там поблизу залишить автівку: «Сяду біля кума з його тестем, вони гарно гуляють, то з ними хоч хильну добре, а додому таксі візьмемо». Лідка знову заглядала у дзеркальце, поправляла зачіску: «Хоч на один день відкараскаюся від Петрових повчань. От сьогодні натанцююся до упаду, нікому не відмовлятиму, і на «білий танець» когось собі виберу. Жених чужий, то з ним приїдуть нові гості, може, чоловіки гарні будуть».
Глянула на праву руку, де на пальці на місці обручки виднілася світліша смужка. «От халепа, вчора на городі рука засмагла, а перстня зняла – видно. Ну скажу, що розлучилася недавно».
Нарешті завершилася церемонія привітань, Петро з Лідкою вручили молодим конверт, а далі розійшлися у різні боки. Лідка відразу пригляділа імпозантного молодика у світлому піджаку і почала пробиратися, щоб сісти поряд. «Пропустіть, посуньтеся, ви не проти?» – «Звісно, тільки тут місце одне для моєї…» – «Ой, вибачте, тут дме, я сяду подалі…». Нарешті умостилася біля «холостяка», як визначила для себе чорнявого чоловіка, схожого на її колишнього вчителя фізкультури. «А, може, це він і є? Та ні, йому було б уже за сімдесят, а цей ще нічого. О, його товариш, лисуватий пузанько, уже мені й підморгує! Щось занадто нахабно розглядає мене… А чи на мої золоті прикраси так витріщився?» Лідку аж пересмикнуло, як загадала, коли на одній з гулянок ось такий «кавалер» танцював-танцював, а потім вона лишилася без свого позолоченого годинника!
Та вже після п’ятого тосту Лідка втратила пильність, кокетувала і танцювала безперестанку навіть з лисуватим пузаньком. Оглянулася по залу – ти ба! Її Петько теж вигинається з якоюсь білявою лахудрою, хоча вчора жалівся, що спина болить, підвестися не може, мовляв, город сама якось посадиш. І щось занадто він жвавий, не схоже, що б уже добре випивши був. То завжди на гульці після першого столу вже сам не підведеться, а тут витанцьовує, як парубок! О, каву їй поніс, цукерочку простягає! Ану, хто така? – Лідка аж збісилася і попрямувала до жінки, поки її Петько кудись пішов.
– Ви з чоловіком така гарна пара, так мило танцювали, любо ж подивитися! Вас як звати? – завела розмову з незнайомкою. – Жанночка? Дуже приємно. Не ваш чоловік? Просто новий знайомий? А-а-а… Ви розлучена, ну я чомусь так і подумала. Ага, він теж? Може, може й «доля звела», подивимося…
– Ви знаєте, Лідочко, я й не хотіла сьогодні нікуди йти. А то якось інтуїція ніби підказала – треба, станеться щось важливе, – Жанна вже довірливо ділилася з новою знайомою. – А як він танцює, так притискає, що аж серце тіпається! Зараз таких чоловіків мало, щоб і розумний, і доглянутий. Мені найбільше подобається, що стрункий, підтягнутий. І помітьте, що живіт «бочкою» не випирає, бо тепер навіть молоді розповзлися, тільки те й роблять, що пиво жлуктять, які з них кавалери? А Петро Іванович не такий…
Лідка роздивлялася білявку. Вочевидь, їй ледь за п’ятдесят, але виглядає доглянутою: стильна стрижка, манікюр, парфюм не базарний... Лідка зиркнула на себе в дзеркало: перепалена хімія, яку вже ніхто не носить, яскраво блакитні тіні, сукня в блискітках… Років так двадцять тому вона була «зіркою» на всіх гулянках, весела і сміхотлива, чоловіки, як на мед, липли, щоб потанцювати з нею. А тепер вона дивилася на себе, на Жанну і... «За городами та хазяйством постаріла й не зогледілася коли… Ще й Петька, гляди, отака стерва заманить!»
– О, коханий, а я тебе виглядаю, де ти подівся? – Лідка кинулася обнімати Петька, тільки той показався з бокалом шампанського. – О, як ти вгадав, що я хотіла чогось такого, з бульбашками! – раптом обняла за шию і привселюдно поцілувала в губи. Петро аж отетерів, не очікуючи від жінка такої несподіваної реакції. Жанну ж як вітром здуло.
– Ти знаєш, Петю, поїхали вже додому, продовжимо наодинці святкувати, а то ми давненько молодість не згадували…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
