Марина ледве підвелася з ліжка після безсонної ночі. Тіло не слухалося, в душі – порожнеча. Згадуючи якісь уривки важкого сну, пішла на кухню.
«Ось і дожилася, що навіть рідним дітям зайва. А тільки для них же двадцять літ гарувала на чужині. Тепер руки, спина пеком печуть, а й пожалітися нікому…» – думала Марина під звуки закипаючого чайника.
Дістала нову пачку кави. Подруга передала з Італії, презент до Дня матері. Запарила в улюбленому горнятку. Свіжий аромат заполонив кімнату, ніби намагаючись витіснити з неї тишу, в якій розчиняється монотонне цокання годинника...
…Після розлучення з Петром Марина полегшено зітхнула, хоч і залишилася з трьома малими дітьми на руках. Раділа, що спекалася чоловіка, бо толку від нього було, як від торішнього снігу. Але то доля така, хоч не одну ніч потім проплакала: і де той пияка взявся на її голову? Постійної роботи не мав, ходив по тимчасових підробітках. А люди – то є люди: завжди пляшку знайдуть, аби грішми не платити.
Марина одне за одним народила трійко дітей: сина і донечок. Малесеньких ще віддала нянчити бабусі Олі, бо сама ледь не через місяць після пологів мусила виходити на роботу у школу. Через п’яні сварки чоловіка переймалася, бо ж не годилося, щоб у вчительки щоденні скандали на всю вулицю. Врешті Марині це набридло, а надії, що все колись зміниться, не лишилося. А коли теща якось зробила зятеві зауваження, то він так штовхнув її в плечі, що вона упала і розбила лоба.
– От тепер уже годі все терпіти! Забирайся з моєї хати геть! – рішуче наказала мати. Марина того ж дня подала заяву на розлучення, і Петро забрався до своїх батьків. Незабаром його тіло знайшли на березі річки, ніхто так і не знав, що трапилося.
Марина ж мусила самотужки ставити дітей на ноги. Учительської зарплати не вистачало, і щоб прожити та дати «кусень в руки» кожному, зібралася на заробітки. Дітей залишила на матір.
…Марина висилала додому гроші, їх вистачало на всі забаганки, і це змінювало її дітей. Бабуся вже не могла впоратися з неслухняними підлітками, котрі не зважали на зауваження, а тільки вимагали. Частенько втрапляли в різні халепи: що старший Андрій, що його сестри-погодки.
– Ох, і матиме Марина клопоту з дітьми, як повернеться, – бідкалася Ольга Іванівна сусідці. – Ніби наврочив хто. Сама була доброю дитиною, а діти ніби не її. Тринькають мамині гроші на що заманеться. Я вже казала Марині, щоб не висилала їм стільки, бо вони їх до добра не доведуть. А вона: «Хочу, щоб у них все було, вони ж напівсироти. Хто їх пожаліє, як не я?», – виливала душу бабуся.
Марина в Італії обмежувала себе в усьому, мало спала, тяжко працювала, бо треба дітей вивчити, весілля справити, купити квартири, машини… І цим «треба» не було кінця-краю. Але діти росли невдячними: вчитися не хотіли, гуляли безпросвітно і без розбору з ким. А Марина далі тягнула заробітчанське ярмо, бо все ж сподівалася, що діти молоді – отямляться, а посаг буде усім. Та ніхто з них не оцінив материні турботи і власне життя пустили за водою.
Коли мати телефонувала донькам і запитувала, як у них справи, відповідали: «Тобі не однаково?». «Ти теж добра, – сказала якось старша донька матері. – Нас кинула, а сама все життя прогуляла з сеньйорами». Марині було гірко це чути, тож вирішила не мучитися далі й повернулася додому. Батьківська хата зустріла її пусткою, війнувши в обличчя застояною порожнечею. Діти знали, що матір уже вдома, але ніхто з них до неї не приїхав. Лише син зателефонував і спитав:
– Ти надовго? Тобі що в селі робити? Може, підкинеш трохи баксів на одяг? Сама розумієш: я без роботи, а в моїх дівчат забаганки.
– Гроші скінчилися, і я, Андрійку, більше нікуди не поїду, – відповіла. – Ви вже дорослі, вирішуйте свої проблеми самі, я вам дала все, що могла і то з лихвою.
– А ми думали, що ти в гості, – розчаровано мовив син. – Ну, як нема грошей, то і нас для тебе немає…
Доньки теж не подзвонили, не приїхали. Мама без грошей – не потрібна вже...
…Кава пахла на всю кухню. Марина пригубила улюблений напій, він видався їй гірким і кислим. Подруга, очевидно, так і не вивчила італійської, купила дешеву робусту…
Жінка відставила недопиту каву, поспішно зібралася, вийшла з хати й попрямувала на цвинтар. До мами за порадою. Бо ж треба якось далі жити…
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
