– Мене звати Альона, а не Олена, – дівчина в рожевій сукні з глибоким декольте поправила секретарку в офісі фірми, куди прийшла влаштовуватися на роботу. – Я вам учора на пошту відправила резюме і там чітко вказала своє ім’я, – намагаючись якомога більше додати впевненості і навіть зверхності в голосі кивнула на комп’ютер. Оглянулася в приймальні, зацінила нові меблі, сучасні крісла для відвідувачів: «Значить, фірма небідна, директор, мабуть, теж «просунутий», раз секретарці такий великий ігровий монітор поставив. На коханку вона не схожа, підстаркувата «сіра миша» – хто на таку позариться. А в мене у Харкові такий шеф був… Ну нічого, і тут не пропаду».
– Проходьте, Марія Максимівна готова вас прийняти, – секретарка ввічливо, ніби й не чула перед цим повчань відвідувачки, кивнула на двері до директорського кабінету.
– В смислі Марія… А хіба тут жінка керує? У вас же на сайті директором…
– Так, Максим Миколайович. Він її син, два тижні як пішов на війну, дронами управляє. А ви, очевидно, про свою роботу системним адміністратором розраховували з ним поспілкуватися? – глузливо і однозначно втупилася поглядом на недоречне тепер, як виходить, декольте дівиці.
Альона мимоволі підсмикнула сукню доверху і, трохи завагавшись, таки потягнула на себе двері до кабінету, на яких висіла табличка «Президент». Втім на цьому «манія величі» його господаря й закінчувалася. Кабінет виявився зовсім невеличким, видався навіть меншим приймальної. «Лавандою пахне», – тільки й встигла подумати Альона.
– Ну, сідай, розповідай, де вчилася, працювала, що вмієш? – тихим, але владним голосом, якому не заперечиш, почала розпитувати її невисока худорлява жіночка у джинсах і білій футболці – не скажеш, що директорша фірми! Запропонувала каву і, не чекаючи згоди, попросила секретарку: «Людочко, занеси, будь ласка, дві кави і сир».
Дівчина почала з пафосом розповідати спочатку здалеку: про своє колишнє навчання, «червоний» диплом університету Каразіна, стажування в Німеччині, практику в якійсь компанії, назва якої нічогісінько не означала для Марії Максимівни. Вона для певності ще дещо перепитала про системи резервного копіювання даних, адміністрування сервера і, зрештою, попросила в Людочки ще одну каву.
– Ну, про твою роботу все ясно. А що з рідними? Де ви тут оселилися? – голос у директорши пом’якшав. – Ви там у Харкові де жили? Що з квартирою?
І тут Альона розплакалася. По обличчю потекла туш, від нервового потирання на щоку «з’їхала» рожева помада. Марія Максимівна подала вологі серветки, налила склянку води, і, здалося, хотіла обійняти дівчину, але якось різко осмикнула руку.
– Ти не проти? – і знову не чекаючи відповіді, запалила сигарету. Зрештою, вона у своєму кабінеті. Далі мовчки слухала Альонину історію. Як росіяни ракетами обстріляли вперше Салтівку, як тоді повилітали вікна в їхній квартирі. Як почалися перебої з доставкою продовольства, особливо хліба, як потім «прилетіло» вдруге і в них знесло пів квартири. Пощастило, що її з батьками вдома не було…
– Людочко, зайди, – директорка знову покликала секретарку. – Підготуй наказ на…– в очікуванні глянула на дівчину.
– Максимець... Олену… по паспорту я Олена… – вимовила затинаючись.
– От і добре, що Олена. Нам треба буде зайнятися закупівлями різного оснащення, Максим уже прислав перший список. От хай вона тобі, – звернулася до Людмили, – допоможе. Моніторитиме сайти: де, що і почім, хай дзвонить, домовляється. Словом, розкажеш їй. Іще скажи дівчатам з бухгалтерії, хай випишуть їй «підйомні». 20 тисяч для початку. А там побачимо…
– Ви вибачте, що я на вас так зразу, – Альона-Олена довірливо і з вдячністю глянула на Людочку.
– Я не думала, що так, що мене вона візьме, і гроші…
– Марія Максимівна пожаліла тебе. Бо ти з Харкова, а для неї це…Розумієш, в неї там донька із внуком загинули, на зупинці були, коли почався обстріл. То вона тепер кожному харків’янину готова останню нитку віддати, ніби це поможе. Ти ж не перша. Не розумію її, але... Горе материнське сліпе…
Марко ЦЬОМАК
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
