Виглянувши у вікно, Семен зареготав: «О, повернення непутящої донечки!». Катерина вибігла у двір, обняла Анжелку: «Вигнав чи сама пішла?».
– Сама... Ледве утекла... Навіть речі не забрала... – відповіла крізь сльози.
– Ну й молодець, – заспокоювала мати. – Для чого тобі його тряпки?! Пенсію з батьком ось отримали, одягнемо, мов королеву, ти ж у нас вродлива – у любій одежі будеш красуня!
– Такого на свої навіть дві пенсії не купите, – відрізала донька. – Туфлі модельні на підборах – двадцять пар! Вечірні сукні з бутиків. Золотий ланцюжок, каблучка з сапфіром у нього вдома залишилася...
– Ну годі ревіти, спробувала міського життя й доста, час за розум братися! – гаркнув батько. – Казав же тобі, нічого крутити дупою перед бізнесменом, бо не візьме він тебе за жінку. Побавиться, поки молода й гарна, й покине. Ну нічо, тут трошки пересидиш тихенько у хаті, поки в селі язиками поплещуть. А тоді десь на роботу влаштуєшся, он, приміром, хоча б у магазин. А до того ж, пика в тебе гарна, якийсь телепень, дивись, і клюне та заженихається.
– Не плач, доню, все ще в тебе буде, як і в людей, – Катерина знову втішала свою єдину донечку.
– Он Андрюшка кумин за тебе все розпитує, та й Сергій Курило передавав привіти, дізнавався теж, де ти та як.
Звісно, нікому не говорили подробиць про тебе, але всі думають, що ти в престижній фірмі працюєш. А ці хлопці обидва видні й роботящі. Не бізнесмени, звісно, як твій Макарич, але копійку мають, не пропадеш.
На другий день, як Анжела з’явилася в селі, Андрюшка приїхав під двір на тракторі. «Анжелко, ходи, підвезу на поле, де твої копають картоплю!» Дівчина вибралася на допомогу, ніби в бар. Хлопець, доки їхали, весь час зазирав у виріз її футболки, закохано дивився на дівку й натякав на ближчі стосунки: «Хочеш, увечері поведу в бар? Продали кабанчика, так що гроші є, не думай».
Анжела пригадала ті три пеньки під вербами і вагончик з таким-сяким асортиментом, який у селі називали баром. Там можна було купити хіба що морозива і на розлив самогонки, яку тут же продавала з-під поли продавчиня тітка Марина.
– Я самогонки не вживаю, – посміхнулася єхидно. – Люблю коктейль «П’яна вишня» або «Тропіканка».
– Тоді злазь, приїхали, панянко. Замашки в тебе – непомірні, – і газонув чимдуж.
Невдовзі поряд зупинився на мотоциклі Сергій, ніби слідкував за нею.
– Ти такою красунею стала! Картоплю копати, звісно, важка справа, не для тебе. Поїхали, я підсоблю.
– Ти диви, як той хлопець старається, махає лопатою, як вітряк. Хоче таки сподобатися нашій, – зауважив батько.
Анжела тим часом мліла від спеки і пилюки. «Сергію, збав темп, бо я тут і здохну! Ніготь уже зламала», – поскаржилася плачучи. – «Звикай, я швидкий у роботі, такий і у коханні!».
– Тітко Катерино, віддасте за мене Анжелку? Хазяйка буде – перший клас! Фермер телицю дарує, батьки перейдуть у стару хату, а мені лишать свою, так що жити будемо окремо, – похвалився хлопець, і батьки кинулися на радощах його обіймати як майбутнього зятя.
Увечері батьки накрили щедрий стіл, пригощали Сергія, обговорювали майбутнє весілля. Анжела ж за тим лиш спостерігала. Коли усі поснули, нишком зібрала свою валізку і побрела на вокзал – мав бути прохідний автобус на столицю. «Після Турції та Єгипту влізти у коров’ячі кізяки та городи? Ні, прощавай, село! Краще вже крутити дупою перед багатими, поки є мого часу», – думала дівчина, дивлячись, як за вікном автобуса зникали вдалині вогники її рідного села.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
