Митько на городі збирав гарбузи, як раптом у носі приємно залоскотало й на язиці з’явилася тягуча слина. Потіг носом у бік Світланиної садиби. «Пироги пече – вже другий раз на тижні! Як його напроситися у гості? Діло не у пирогах, зроду їх не любив, бо якось отруївся базарним біляшем. Але ж це привід, щоб зайти до молодиці у двір, а там уже само-собою піде знайомство!» – обдумував ситуацію.
Чоловік із початку весни поглядав на дім удови, ніяк не міг наважитися перемовитися з нею словом. «Не пощастило сердешній із чоловіком, то уже п’яний, то ще шукає на пляшку. Як похоронила, то аж розцвіла, поспокійнішала, погладшала, зникли чорні кола під очима. Воно й не дивно: ніхто не ганяє кругом хати, не сварить і не тягне речі з дому на продаж. Це ж скільки уже нема отого п’янички? – напружив чоло, пригадуючи, коли сусіда не стало. – О, то це майже два роки минуло! Чого ж я зволікаю?».
Гукнув, що є сили, через два городи: «Світлано, чи вам не треба гарбуза на кашу? Такі гарні вродили, можу поділитися!». Молодиця підійшла, довго роздивлялася-вибирала, щоб був солодкий. «Як життя-буття у закоренілого холостяка? Не важко усе життя самому всю роботу тягнути, надто жіночу?» – запитала з натяком.
«То заходьте у гості, на власні очі побачите, як господарюю!» – з викликом мовив Митько. Провів у дім, налив домашнього вина, приніс домашніх яблук закусити. Чоловік трохи захмелів і почав розповідати про колишнє кохання: плутано, з якимись незначними подробицями.
Світлана так і не зрозуміла, чого той у молодості не одружився, але робила вигляд, що уважно слухає, ствердно хитала головою, піддакуючи. Зиркала по кімнатах: «І ремонт зробив, і меблі добротні, ні дітей, ні жінки – вигідний жених, як колись казала подружка. Із усього видно, що до чортиків набридло холостякувати. Все вирішено – Митько у мене у кармані. Перейду до нього, як викопає буряки та посадить часник».
Жінка глипнула на годинник, схопилася: «Пора виймати другу партію пирогів із печі, тож ходімо тепер до мене, пригощатиму». За декілька хвилин розкладала випічку на столі: «Ось ці з маком, тут із капустою, ще є два десятки із вишнями. Двічі на тиждень виношу на базар, уже маю постійних покупців!».
Митько без інтересу дивився на пироги, їсти не поспішав. «Таки треба хоч одного скуштувати, бо ще образиться», – подумав і взяв із вишнями. Жував і підхвалював господиню, а сам думав про інше: «Може, запропонує заночувати, типу, на базар завтра зрання провести… Жіночка мого смаку, в міру кругленька, не висока. З’їм іще один, а то подумає, що брезгую».
Поки дожовував, слідкував, як Світлана вправно поралася з пирогами і подумував, як би ніби ненароком її та й обійняти? Підняв руку, а жінка то загледіла і зрозуміла інакше: «Ще хочете один? Та не соромтеся, із вишеньками, бачу, вам смакує, то їжте скільки хочете!»
Митько хотів було відмовитися, але повисла рука у повітрі виглядала кумедно, тож схопив пиріжок і мусив демонстративно кусати, ніби справді дуже голодний. Насправді, вже через силу запихався. А коли Світлана відвернулася, хотів засунути пиріжок у кишеню, та промахнувся, й він випав на підлогу.
«Та не ховайте по карманах, дам із собою!» – кинулася складати у пакет кілька пиріжків із різною начинкою. Тим часом чоловік приловчився і делікатно таки погладив молодичку по руці. Та засміялася: «Не дякуйте, я ж усе розумію: вік без жінки в домі, а смачного хочеться».
Тицьнула пакет Митькові зі словами: «Щось у мене страшенно розболілася голова, мабуть, вип’ю таблетку і вже лягатиму спати, бо завтра на базар рано вставати». «Випроводжає, типу бери пироги й шуруй додому. Не сподобався, знач! Лише за руку взяв, а у неї уже голова болить, бач, яка! Усі вони такі, з головами больними…», – розмірковував трохи спересердя, плентаючись навпростець через гарбузове гудиння на городі.
Світлана рахувала пиріжки, сортуючи по різних коробках, і обдумуючи рішення: «Два з половиною, тобто три – з’їв, чотири дала на гостинець – це ж сто сорок гривень збитку! Так це ще ж і соромився нібито, а як розохотиться, то це тільки на нього пів партії треба пекти? А вишні тепер дорогі будуть... Ні, як то кажуть, він не герой мого роману...».
