Василь бадьоро крокував супермаркетом у пошуках чогось суто чоловічого на вечерю, роздумуючи: «Паличка ковбаски, батон, десяток яєць, «біленька» стигне у холодильнику… Попереду вихідні, можна й розслабитися! Покличу сусіда й гарно посидимо – відсвяткую з другом те, що я вже місяць, як вільний. Хочу – п’ю пиво, а хочу – їду з хлопцями на шашлики. Коли хочу, приходжу додому, й скільки хочу, сиджу за компом. Свобода!»
Акуратно вкладав у кошик лоточок яєць і мимоволі ковзнув поглядом на жінку, яка пройшла... ні, пропливла повз нього. Задивився, мало не впустив ті яйця, але вчасно схаменувся.
По спині пробіг наче електричний струм: «Що за одна? Чому не знаю?».
Повагом пішов за незнайомкою, намагаючись розгледіти красуню в усіх деталях: «Волосся своє чи нарощене? Боже, манікюр під колір сукні, в тон туфель! Має смак». Зиркнув у її кошик: «Та-а-ак, пляшка вина, цукерки, пельмені, пакетики з одноразовою кашею, чай, йогурти та солодкі сирки, ще якісь пундики, – видихнув. – Холостячка! Одружена тягла б щось суттєвіше та дешевше: крупи, макарони та яблука, щоб нагодувати сім’ю, а ця живе у своє задоволення».
«От закрутити б із такою романчик: і око радує, й душі було б приємно. А що, маю повне право!» – намагався не упустити дамочку із виду. Підійшов до ковбаси, витягнув кульочки, які прихопив із дому, але відразу сховав: «Ще подумає, що я голодранець, економлю на пакетиках».
«Чи можу я чарівній жіночці допомогти донести покупки?» – насмілився заговорити. Та гордо повернула біляву голівку з високою зачіскою, зміряла поглядом його з ніг до голови. Василь розправив плечі, подумки себе оцінив: «Добре, що перед виходом зі служби попирскався парфумами свого зава, поки той сходив до туалету. А вчора збрив бороду, наче відчував, що буде щось особливе. Джемпер новий одягнув, випрані джинси. Красава! Не так багато чоловіків молодих та здорових, а головне вільних, як я, знайдеться в місті».
Красунечка, мабуть, подумала про те ж саме. Мило усміхнулася й кивнула головою, даючи згоду. Стояли удвох у довжелезній черзі до каси. Жанночка, так звали білявку, кокетливо щебетала, а Василь передчував насолоду. Гордовито кивав знайомим – мовляв, так, маю супутницю! «Ну це ж треба, колишня тут швендяє! Ти скажи, побачила і преться прямо до мене. Вона що – не бачить, що я вже з дамою?!».
Перехопив Люську на пів дорозі: «Чого тобі? Ми ж наче усе поділили! Ще телевізор хочеш? Привезу до двору – бери, але залиш мене у спокої!». «Ти чого істериш? – Люська з подивом. – Здався мені твій телевізор, у Миколайовича плазма на пів стіни, останньої моделі. Пусти в чергу до себе, бо поспішаємо».
Лиш тепер Василь загледів, що його колишня не одна. Позаду стояв худющий, мов дрищ, чоловічок, в руці крутив ключі від «Хонди», котив маркетовську тачку зі шматком м’яса та овочами. «Борщик збирається варити. Швидко ж мені заміну знайшла!» – Василь ковтнув слину й відчув, що хотів не ковбаси з батоном, не посиденьок із сусідом-алкашом, не прихильності незнайомої жінки. Хотів домашнього затишку, смачного борщу, обіймів Люськи та запашного чаю з м’яти, який уміла заварювати лиш вона. Його Люська, не така струнка, як та незнайомка, але ж своя, рідна, яка не зрадить, не підведе. Забувши про покупки, шепнув їй на вушко: «Повертайся додому, чекатиму!». І дременув із магазину.
Люська провела Василя поглядом й повернулася до супутника: «Петровичу, ви підкинете мене вже й додому, бо мені ще зварити борщ треба, а то ж бачте, голодний. Дременув, не інакше, як по квіти!
Я ж свого чоловіка знаю, як власні старі чоботи!» – засміялася на весь магазин...
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
