Пахощі духмяного бузку і тьохкання соловейка у сусідському чагарнику вирвали Тетяну зі сну. Прокинулася спітніла, в горлі пересохло. Снилася покійна мама. Мудра, ніжна, турботлива, яка любила її, як ніхто на світі. Тяжка недуга забрала неньку в могилу дочасно. Батько занепав духом, але через півроку привів у квартиру мачуху. Тітка Ольга була його ще шкільним коханням. Коли дізналася, що овдовів, тут же намалювалася.
– У вас із Юрком своя дорога піде рано чи пізно. Не до батька буде. А мені ж якби жива душа була поряд і до мого останнього дня, – виправдовувався перед дітьми.
Тітка Ольга зразу була улесливо лагідною, співчувала, турбувалася про все сімейство. Потім почала натякати Тетяні, що їй би пора особисте життя влаштовувати. Мовляв, якраз недалеко від Києва в селі її подруга будинок здає за копійки, а головне, що там у школу треба психолога. І подруга вже навіть слово замовила перед директоркою. Чого ж її диплом лежатиме без діла? А фарбувати нігті столичним дамочкам – то не для неї робота. Тетяна і справді вже задумувалася, аби щось змінити у своєму житті. У свої 27 років уже пора б. І погодилася…
За півроку в селі вона так і не звиклася. Виявилося, що мати диплом і працювати психологом із теперішніми підлітками – то велика різниця. І, очевидно, не зовсім її справа. Думала: «Кажуть же, що на те він і кравець, щоб подертий жупан носити. Отак і в мене».
Щоправда, з колегами у школі в Тетяни загалом склалися рівні ділові стосунки, але найближчою подругою стала майже ровесниця Марина, організаторка позакласної роботи. Вона була безпосередньою, завжди щиро посміхалася і мала дивовижне почуття гумору. З одного погляду могла зрозуміти, що у Тетяни на душі, уміла і поспівчувати, і розважити. Переймалася, що Тетяна досі не мала навіть тривалих серйозних стосунків. Вирішила виправити цю життєву недоречність.
…У новій компанії, куди привела подруга, Тетяна почувалася ніяково. Надто ж, коли Марина ніби жартома почала її сватати за Петра. Чоловік був трохи старшим, перший шлюб не склався, але це його не зіпсувало. Тримав із двоюрідним братом магазинчик, підтримував батьків, які мешкали десь на Черкащині.
– І чого це я досі її не бачив? Кажеш, півроку як тут живе? – допитувався в Марини. – Ніби і не столична, рум’янцем заливається, коли підходжу, – посміхнувся у чорняві вуса.
– А ти з нею інтелігентно, як умієш. Вона хороша дівчина, то гляди, не зобидь! – Марина жартома посварила пальчиком.
Мало-помалу між молодими людьми закрутилося кохання. Обоє дорослі і свідомі, тож Тетяна для себе вирішила, що це саме той чоловік, від якого вона хоче народити дитину. Коли відчула, що завагітніла, через свою сором'язливість все відкладала сказати Петру, що носить під серцем його дитину. Так минув тиждень, місяць. Чоловік нічого їй не обіцяв, заміж не кликав.
Якогось зранку ретельно роздивлялася у дзеркало, зауваживши, що під легкою сукнею живіт уже помітно заокруглився. Вирішила ввечері поговорити із коханим. Допоки збиралася на роботу, подзвонив Петро. Голос стурбований, поспіхом пояснив, що терміново має їхати на Черкащину, бо батьку геть погано. Пообіцяв телефонувати, навідуватися, і наостанок запевнив, що вона його єдина кохана жінка. Тетяна так розгубилася, що знову нічого не сказала.
За пару тижнів, як Петро поїхав, в Україні почалася війна. Номер його мобільного став недоступним. Зайшла в магазин до брата, щоб розпитати, а той, відповів, що в того клопоту вище голови, йому зараз не до дівчат. Тетяна ж, наскільки була сором'язлива, настільки і вперта. Вирішила, що Петро таки зрозумів її ситуацію і просто втік. Тож мала сама планувати своє життя надалі. Втім, коли її вагітність стала очевидною, директорка попросила звільнитися, мовляв, все селище пліткує, а репутація закладу важлива.
Тетяна повернулася в Київ – додому. Всі звідти втікали, а їй у великому місті буде легше заховатися від людського осуду, хоча «прилітає» туди тепер частіше. Та зрештою, що страшніше: людські язики і зневага чи ворожі ракети? Хоча нікому до неї тепер і діла не було. У всіх свої горе.
Її появі зрадів найбільше молодший брат Юрко. Ділився, як кепсько жити з мачухою, а батько держить її сторону. Тітка Ольга вочевидь мала надію, що матиме з цього зв’язку якийсь зиск, але квартира ще за маминого життя була оформлена на дітей, і батько це порушити не наважиться.
У столиці стало спокійніше, за кілька місяців Тетяна народила Івасика. Марина стала хрещеною, разом із Юрком – щоб без зайвих сторонніх. Та після пологів жінці враз стало гіршати: вона часто мліла, раз ледве не впустила дитя. Лікарі винесли страшний вирок. Хвороба спадкова, як і в мами.
Марина провідувала куму ледь не щодня, ще більше клопоталася коло Івасика. Сама не могла народити, через те вже друге заміжжя розпалося.
– Танічка, ти тільки не хвилюйся! – вигукнула радісно з порога. – Петро знайшовся! Ось сам подзвонив! Він на війні! Сказав, що його майже відразу мобілізували, як все це почалося. А він не став тобі казати, щоб не хвилювалася. Ото дурний. На ось, поговори… – Марина випустила з рук мобілку і закричала не своїм голосом, дивлячись на ліжко подруги. Тетяна лежала з неприродньо схиленою головою. Губи посиніли…
– Алло, Петю, ти там як? Тут, таке, знаєш… Ти…Ти – татко! Івасик на тебе схожий, як викапаний! Ну хто ж іще – Таня! Але вона… вже там, на небі… А ти маєш тепер неодмінно вижити, чуєш?! Ти повинен! Бо син тебе чекає, і я…
Марко ЦЬОМАК
