– Ірко, а де сметана? – Павло ялозив ложкою у мисці із борщем. – Та вже мовчи, знову забула купити! Учора раковину не прочистила, за інтернет не заплатила, лампочка у ванній не горить. Двері риплять, мов дране відро, невже важко набити войлок на поріг? Як не проконтролюєш, то нічого у домі не буде зроблено…
Жінка кинулася збиратися в магазин: ще встигне, працює, як каже продавчиня Наталка, до останнього клієнта. А ще ж і дев’яти немає. Накинула пальто, стрибнула у старі чобітки і… застрягла на порозі, переминаючись із ноги на ногу:
– Там сметана тільки дорога – «Президент», а в мене вже картка порожня. Так що давай свої, щоб скупитися.
– А як це ти так швидко і куди спустила свою зарплатню? – Павла аж сіпнуло від почутого, що йому треба дістати гаманець. – Нехай пишуть у зошит! На днях буде халтура, то я сам зайду і особисто заплачу. І, до речі, перевірю, чи не набрала крадькома від мене яких пундиків? Давай, поспіши, бо щось вітер розгулявся, негода суне, то Наталка ще й лавку заранше закриє, можеш не встигнути. Давай-давай, біжи!
Ірка гримнула зозла дверима. Павло підійшов до вікна, по шибці вже заторохтів рясний дощ. Спостерігав, як жінка намагалася утриматися від вітру, кутаючись у капюшон куртки, але таки гепнулася. Посміхнувся, подумавши: «Це ж казала, що на взутті підошва стерлася, слизька. Таки доведеться дати пару сотень, хай сходить у секонд щось пошукає собі. Нє, ну я ж не якась тварюка, щоб жінка отако ходила, як бомжиха».
Павло дивився, як Ірка обтрушувалася від старого листя, бо добре, що впала біля горіха, а там з осені стояло не загребено. Бачив, що кулаками терла по обличчю, мабуть, розплакалася. У чоловіка щось тенькнуло всередині, і навіть майнула думка, що хай би верталася додому, без сметани вечір обійдеться. Але та жалість була такою спонтанною, миттєвою, що зразу ж і вивітрилася. Зачинив вікно, яке мимоволі відчинив, аби гукнути дружину. Передумав і повернувся на диван, де лишив бокал недопитого пива і якийсь фільм про бандитські розбірки.
Магазин і справді зачинився раніше. Поряд під навісом сиділа купка місцевих молодиків, допивали каву і палили. «О, так Наташка пішла, може, хвилин п’ять тому!» – пояснили захеканій Ірці. «Ну от, знову буде лайка, – змальовувала в уяві перспективу домашнього вечора. – Почне свою «платівку» крутити, що я нікудишня жінка, і даремно він не послухався матері, яка радила йому брати заміж Ольку-перукарку. Ну і вчергове нагадає, що він «не Рокфеллер й жити потрібно економно та ощадливо»…»
Ну і як водиться, тут на Ірку накотило. Згадалося, коли одружувалися, то дарував квіти й обіцяв, що вона житиме, мов у раю. Тільки той рай тривав, поки не закінчилися її заощадження, бо весільними грошима перекрили витрати на саму гулянку. Павло не мав стабільної роботи і заробітку, лиш інколи ходив на халтури. То жили на Іринину мінімальну зарплату шкільної кухарки.
У тій компанії молодиків, які попивали каву під шелест дощу і жваву розмову, Ірка зразу не запримітила Василя. З ним навчалися в одній школі, тільки в паралельних класах і то два останні роки перед випускним. Його батько був військовим, тож із родиною мотався по гарнізонах. У нашому містечку вони вже й осіли, як він вийшов на пенсію. Василь після школи подався у столицю, тож нічого не знала і не чула про нього. А торік з’явився, при грошах. Купив квартиру в центрі міста, і викупив оцей магазинчик у їхньому мікрорайоні – веде бізнес.
Чоловік на вигляд – нічого особливого. Та не в порівняння з місцевими чемний, навіть не матюкається. Останнім часом при кожній нагоді зачіпав її якимись розмовами: то щось запитає, то пожартує, хоча й знав, що заміжня. Ірина відчувала, що все то неспроста, симпатизує їй. Декілька разів делікатно натякнув на спільну вечерю, але вона віджартувалася та й по всьому.
– Іринко, а ти чого так пізно тут? Я приїхав перевірити, чи все добре. Така буря, що дахи зносить, а ти швендяєш по місту. Не сидиться біля чоловіка? – знову напівжартома натякнув.
Жінка крадькома витерла сльози, але він встиг помітити, що та плаче.
– Та сметана скінчилася… І гроші… То мені б «на олівець»… – ніяковіючи, пробелькотіла, поки Василь відчиняв магазин.
– Не знав, що вечеряєш сметаною! Чи це для свого чоловічка стараєшся, ночами бігаєш йому за покупками, щоб не зголоднів бідолаха?! – не стерпів, щоб не зауважити в’їдливо про її шлюбну відданість такому нікчемі як Павло. Вже давно розпитав і про нього, і про те, як живуть у парі, і як він знущається з Ірини.
…Так затишно та спокійно, як цього вечора у квартирі Василя, Ірині не було давно. Зігрілася біля новомодного електрокаміна, поки чоловік накривав вечерю: суші, біле вино, «рафаело» і чай із обліпиховим варенням. Вона сором’язливо ховала мокрі ноги і поправляла домашнє платтячко. «Якби ж знала, то хоч би нормально одягнулася, – подумала, зиркнувши на себе в дзеркало. – Але нехай! Василь же мене запросив не задля парадного вигляду, фотографуватися ніхто не збирається. Каже, посидіти для душі… Хай і так. Може, лише раз, але щоб по-справжньому…»
…Павло на дивані після пива і заснув. Лише вранці зогледівся, що Ірки немає вдома. Вирішив, що вже побігла на роботу. На плиті нічого свіжого поснідати, насипав учорашнього борщу. У холодильнику сметани не знайшов, вирішив, що увечері розбереться, бо як же це? Йому довелося їсти зранку борщ та ще й без сметани!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
