Іван Іванович Кирій народився 12 червня 1924 року в селі Пасківщина Згурівського району (Київщина). Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1960-х роках працював інструктором по роботі з сільськими кореспондентами, журналістом районної газети в м. Переяславі-Хмельницькому, а з 1971 по 1985 рік – першим редактором столичного видавництва «Молодь».
Член Національної спілки письменників України з 1964 року. Автор 27 прозових книжок для дітей та дорослих. Видав збірку віршованих гуморесок «Сто усмішок» (1992) та збірку лірики «Розцвітає бузок» (1997). Помер 24 грудня 1998 року, похований у м. Києві.
У Переяславі на честь Івана Кирія відкрили меморіальну дошку на вулиці Гімназійній 20-а, на будинку, де він проживав протягом 1968-1971 років.
Перу митця також належить збірка оповідань, новел та нарисів «Наливалось жито» про лихоліття 1930-х років. Ці твори можна назвати автобіографічними. Тонкий психолог, за характером уважний та проникливий, письменник не вигадував своїх героїв та події – усі замальовки писало саме життя. Фактично це – унікальний літопис тих моторошних подій, які відбувалися на переяславській землі.
Збірка містить вісім творів, і поки що не опублікована. Іван Іванович готував її до друку, але немов передчуваючи завершення свого земного шляху, вручив свої тексти знайомому письменникові, а той передав мені. Це був Дмитро Андрійович Головко, який сказав: «Оповідання – вражаючі! Бо документальні й від імені автора». Із нагоди 100-річного ювілею Івана Кирія трішки ознайомлю читачів зі змістом окремих новел.
«Аж стомився, поки за село вийшов. Аж піт на чолі крапельками дрібними виступив. Від слабкості. Ще б пак! Де ж силі тій у мені було взятися, коли з весни ранньої бур’яном харчувався? Раз на день їв суп зелений з лободи та кропиви. Мати варила. А потім десь лопуцька з’їси, чи щавлю на межі у городі знайдеш. Або корінець кульбаби гіркої…». Так починається новела Івана Кирія «Наливалось жито», яка дала і назву збірці.
Новела має присвяту – літературному побратимові Степану Колеснику. У творі йдеться про один із найбільш трагічних епізодів дитинства оповідача – Голодомор 1932-33 років, смерть його малих братика й сестрички. Написано з болем та любов’ю, зі сльозами та кров’ю серця. На мій погляд, цей твір за своєю художньою силою та проникливістю варто поставити врівень із відомими творами українських класиків, які змальовували народне горе.
Перед очима семирічного хлопчика проминають страшні картини, коли у людей віднімали останнє – віру, хліб, волю... На підмогу сільському начальству та місцевим активістам-комсомольцям прибуло відділення озброєних червоноармійців, щоб зі старої церкви зняти три дзвони. Хлопчикові жаль і тих дзвонів, і бабусь, які плакали й проклинали бузувірів. І хоч у творі не йдеться про те, як народні прокляття падали на голови злочинців, але в житті траплялося, що вони таки отримували Божу кару. Можливо, якби це прозвучало в оповіданні-спомині, то підсилило б його емоційно – адже зло повинно бути покараним. Як бачимо, вже на схилі життя письменник наважився прокричати правду, про яку чимало літ мусив мовчати...
Оповідання «Гречаний млинець» оптимістичніше, бо описує коротку мить дитячого щастя, яка стала світлим промінчиком серед тяжкого лихоліття і закарбувалася у пам’яті назавжди. Це був смачний гречаний млинець, яким обдарували хлопчика Івася добрі люди.
До глибини душі хвилює і оповідання «Дядько Степан», присвячене колезі Іванові Щербатенку. Головний герой твору – Степан Бойко, сільський художник-самородок. Івась із батьками їде до Степана із дружиною Оленою на Різдво – на возі, якого тягне конячка Сіра, до Старої Оржиці. Із замилуванням письменник змальовує хату Бойків: «Було не лише тепло і затишно, але й чисто та гарно. Піч, припічок, піл застелено домотканими різнокольоровими ряднами. На полу, в куточку, складена квадратом, височіла постіль, обкутана теж кольоровим рядном...».
Особливу увагу акцентовано на портреті Тараса Шевченка, якого намалював Степан: із добрим та лагідним поглядом, під розкішними вусами поета вгадувалася добродушна усмішка. Цей портрет і подарував дядько Степан своїм родичам. Івась зберігав його все життя, як пам’ять про доброго дядька. Він невдовзі загинув від рук «розкуркульників» – його забили до смерті в сільраді за незалежну вдачу і талант художника. «Та живе в моїй пам’яті цей лагідний безкорисливий чоловік. І нехай мій спомин буде йому вічним пам’ятником» – написав Іван Кирій.
Сюжет його оповідання «На Паску» нехитрий: 1933 рік, 9-річний хлопчик стає свідком двох похоронів дітей. Незважаючи на Великдень, бригадир жене в поле матір хлопчика, обіцяючи хоч трохи якихось продуктів. Все ж у таке свято селяни ніколи не працювали, тому виникають паралелі з кріпацтвом у поемах Шевченка. А тут – радянське колгоспне рабство. Хлопчик багато чого не може зрозуміти, проте гостро відчуває несправедливість і трагізм такого існування.
Вирізняється своїм щирим реалізмом й історія «За Грінченка!». Тут герой твору – вдумливий підліток, повен жадоби до знань, старанно вчиться в школі, його хвалять учителі. Крім підручників, любить читати серйозні книги.
Вчитель Василь Федосійович Кривда дає Івану повість Бориса Грінченка «Під тихими вербами», але нишком, бо тоді твори цього письменника були заборонені. І ось учителька й директор школи забирають книгу в школяра, який читав її крадькома на уроці. Могло б статися гірше, але Василь Федосійович зумів книгу повернути.
Згодом юному читачу директор школи пригадав цей випадок і поставив низьку оцінку за поведінку. «За що?» – запитав школяр. – «За Грінченка!» – відповів надто пильний керівник.
У творі «Звинувачений по статті...» йдеться про повоєнні роки, тоді аж до 1970-х років селяни не могли отримати навіть паспорт. У центрі розповіді – юнак, який пережив фашистську неволю, а тепер опинився під підозрою у сталінських кар’єристів, зазнає поневірянь та погроз.
За надуманими звинуваченнями колгоспні «феодали» готували розправу над юнаком, але щасливий поворот долі врятував його. Мудра жінка-юристка зняла звинувачення з Івана, і згодом він став сількором.
Книгу завершує нарис-спогад, який я б назвав, без перебільшення, перлиною української прози,
– «Рушник на щастя. Спомин про Григорія Тютюнника». Але йому слід присвятити окремий матеріал.
Ці щемливі оповіді неможливо читати без сліз. Тонкий знавець психології і майстер художнього слова Іван Кирій залишив їх у спадок наступним поколінням. Щоб знали. Щоб задумалися. І щоб пам’ятали…
Олег КОЛОМІЄЦЬ
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
