Світло було по всій квартирі. Телевізори увімкнені і в обох кімнатах, і на кухні. Віра завжди так вечорами робила. Тоді їй здавалося, що вона вдома не одна…
Дзвінок у двері пролунав несподівано. Віра відкрила, не питаючи, хто там. Впевнена, що то сусідка – до неї більше ніхто й не заходить. Та й нікому – вулиця крайня, інші найближчі сусіди метрів за сімсот. Вони дачники, вже два роки як за кордоном, то в село й не потикаються.
Зрештою, боятися у її шістдесят один уже нема чого. Статків не нажила, все життя на фабриці пропрацювала, й відкласти майже нічого не вдалося. Вона радісно відчинила двері, думаючи, що хоч із Валентиною трохи побалакає. Але на порозі стояв незнайомий чоловік із маленьким хлопчиком, і одягнені вони були якось дивно.
– Це будинок Іванчуків? Ви на свято Миколая замовляли?
– Не замовляла, і я не Іванчук, – здивувалася Віра.
– От невдача! – чоловік дістав телефон.
– Діду, я хочу в туалет! – прошепотів хлопчик-помічник, і смикнув того за кожуха.
– Та почекай, ми не туди заїхали, тут навіть зв’язку немає, – він з досадою поклав телефон у кишеню. – Вибачте, ми помилилися, видно, адресу неправильну дали, а онук…
– Та я чула, біжи он туди, – показала Віра хлопчику, де ванна.
Тим часом гість-«Миколай» намагався додзвонитися. Нарешті є зв’язок, пояснив, що з адресою помилилися.
– Як не треба? Без мене подарували? Ну гаразд! – здивовано підняв брови.
Затим ще раз допитливо глянув на Віру, перевів погляд у вікно. Надворі стемніло, пішов густий сніг.
– Мишко, ну ти скоро там, їхати треба, – гукнув онукові і пішов до своїх «Жигулів». Хвилин за п’ять повернувся розгублений: «Не заводиться, стара лушпайка…».
– От і добре, – ніби зраділа господиня дому. – Куди поїдете в таку хуртовину з дитиною та ще й на машині ненадійній? Дороги в нас ніколи не чистять, тож і транспорту катма. А не доведи, Боже, серед дороги вночі заглохнете, ніхто не поможе. Навіщо ви взагалі дитину з собою потягли?
– Та Алла, мама Мишка, у відрядженні, а ми вирішили їй на новий ноутбук підзаробити – вона в нас одна «годувальниця». Та ось – не змогли, – чоловік засмучено махнув рукою.
– Діду, я вже спати хочу… – хитро позіхнувши мовив Мишко. Йому сподобалася лагідна ця бабуся, а ще більше її запашні пиріжки, які він запримітив на кухні.
– Ось бачте, залишайтеся в мене до ранку. Зараз підвечеряємо, я якраз упоралася з випічкою, – вирішила за всіх Віра.
– Незручно якось…
– Я – Мишко, а мого діда звуть Валерій! І я голодний, і голова болить… – швидко зметикував Мишко. Дорослі розсміялися і пішли до столу. Віра з Валерієм розговорилися, майже все життя своє один одному розповіли. Розійшлися вже під ранок.
Вранці Мишка було не розбудити. Валерій на цей день теж мав замовлення – ранок у дитячому садочку і кілька приватних привітань на квартирах.
– Їдь без нього, потім забереш, мені навіть приємно, що він тут, – зізналася Віра, дивлячись, як солодко спить Мишко на дивані.
– Якось незручно, – сказав Валерій. Але сам зрадів, що буде привід знову повернутися до цієї милої привітної жінки, таких зараз рідко зустрінеш.
– Нормально, не хвилюйся, нехай удома посидить, а то раптом знову голова чи ще що?
Вони тихо посміялися, потім Валерій попросив у неї номер телефону.
– Віро, я під’їжджатиму, подзвоню, нехай Мишко збирається.
– Добре…
Цілий день Віра насолоджувалася малим своїм гостем.
– Бабо Віро, а можна я ці іграшки подивлюся? – галасував Мишко, показуючи на в’язаних котиків і собачок, яких Віра Матвіївна сама зробила.
– Бабо Віро, а можна цукерку? А можна дві?
– Бабо Віро, а чому ти сама живеш? – цілий день Мишко запросто називав її бабусею, а вона мліла від цього. Як же ж звучить добре – баба Віра!
– Одна, бо я не маю нікого, – пояснила вона Мишкові. А він раптом підбіг і обійняв її. – Бідолашна ти, а хто ж тебе тоді обіймає, коли тобі сумно?
У Віри аж сльози виступили. Мишко тут же це помітив.
– Не плач, у мене теж бабусі немає, тільки дід і мама!
І тут Віра зважилася – будь що буде. Зрештою, чому б і ні? Адже у неї сьогодні – день народження, треба спекти пиріг і відзначити його з Мишком і його дідом, якщо він погодиться. Ну, не сидіти ж знову одній?
Ближче до вечора приїхав Валерій, зайшов увесь у снігу, як справжній Миколай.
– А я торт купив і ще дещо до чаю. Може, на дорогу разом чаю поп’ємо? – було видно, що йому зовсім не хочеться розлучатися, так йому Віра сподобалася.
– Діду, а у баби Віри сьогодні день народження, вона пиріг спекла, давай святкувати, – вискочив у коридор Мишко, і все за них одразу вирішив!
– Прошу за стіл, – збентежилася Віра, а побачивши, як засяяв Валерій, і сама зраділа, як ніколи!
На Новий рік Валерій запросив Віру святкувати до себе. З донькою Аллою познайомив, а на ранок першого січня запропонував:
– Вірочко, виходь за мене заміж! Я зрозумів, що я ще не такий старий, побачив тебе і ніби ожив! Хочеш, я бороду збрию, побачиш, який я молодий!
– Та я й так бачу, Валерію, – щасливо посміхнулася Віра. – Хоча бороду можна і зголити, до наступного Нового року точно відрости встигне!
– Ага, і будемо втрьох їздити і всіх людей з Новим роком вітати, – зрадів Мишко і обійняв її.
Віра тепер жінка заміжня, у неї онук є, та й з Аллою у них прекрасні стосунки.
А ближче до весни їй раптом подзвонила подруга Галина з іншого міста.
– Вірочко, пробач, зовсім ми з тобою спілкуватися перестали! Я проїздом буду, може, зайду, ти як там?
– Галю, ти теж вибач, і я вся в собі, не дзвоню. Пробач, онук кличе, приїжджай, буду рада. Я ж вийшла заміж, з чоловіком тебе познайомлю!
Хвилину було мовчання, а потім пролунав дуже здивований голос Галини:
– От і вмієш ти, Вірочко, влаштуватися! Дітей немає, а онук уже з’явився, де ти його взяла? Та ще й заміж вискочила, ну як тобі все так легко вдається? Жила собі у своє задоволення, тільки на пенсію вийшла, а тут одразу все!
– Та він сам до мене прийшов, точніше – вони обоє прийшли та й залишилися! – засміялася Віра…
Олеся КОХАНЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
