Сьогодні завершується особливий день. Це останній мій робочий день як редакторки газети "Вісник Переяславщини".
Минуло чотири роки відтоді, як на зборах засновників власники видання передали мені ці повноваження після того, як із посади пішла Галина Карпенко. На той час, початку 2021 року, Україна вже перебувала в певній економічній стагнації через епідемію коронавірусу.
І наша газета теж не була готова до фінансової самостійності, бо власне й медіабізнесу як такого в країні не сформувалося.
Та я погодилася на цю справу, бо сильно вірила у відданість наших читачів, для яких «Вісник» був частиною життя.
Вірила у надійність людей, для яких «Вісник» був значно більшим ніж просто місцем роботи.
Розраховувала на розуміння влади в тому, що діяльність локального фахового медіа є важливим для громади як майданчик здорової і зваженої комунікації з людьми, вирішення всіх місцевих запитів і проблем, зрештою, пошуку компромісів для подолання викликів сьогодення.
Але тоді я теж не вірила, що завтра почнеться Велика війна.
Що без досвіду в сфері кризового менеджменту доведеться всьому вчитися на ходу, працювати в режимі нон-стоп, змінюватися самим і оновлювати процеси.
Бо була мета — щоби при всіх труднощах газета вижила у найскладніший період за всю свою 100-річну історію.
І ці чотири роки "Вісник" стабільно виходив, окрім першого місяця після повномасштабного вторгнення. Це завдяки тим колегам, які залишилися поруч у важкі часи, які не зрадили газеті і справі чесної незалежної журналістики. Тим однодумцям, які не боялися складнощів цієї роботи і не зважали на плітки заздрісників.
Бо ми знали, що газета потрібна.
Як важливе джерело достовірної інформації насамперед. Адже «окупація мізків» навалом різномастого контенту з соцмереж, зачасту фейкового, провокативного, з російськими наративами, – і тепер є однієї зі стратегічних викликів для кожного українця.
Як соціальний проєкт. Насамперед тим, в кого без смартфона немає іншої альтернативи для зв’язку з життям поза їхнім домом, вузьким колом спілкування.
Як тяглість поколінь. Тим, для кого це була історія єднання з рідними, які у війну розлетілися по всьому світу.
Як світло надії. Для кого стабільний вихід живої газети був сигналом – якщо «Вісник» виходить у світ, значить і ми вистоїмо, переможемо.
Як літопис історії Переяславщини. Бо з архівів друкованого видання нащадки дізнаватимуться правду про те, як ми жили і боролися за Україну.
Сьогодні я і наша маленька команда дякуємо кожному з наших читачів, хто не відступився у найскладніші для редакції часи і залишився з нами.
Вдячні всім керівникам громад, які щиро підтримували редакцію інформаційно і знаходили можливість оплатити висвітлення життя в їхніх селах, у місті.
Вдячні всім власникам агропідприємств, бізнесу, підприємцям, рекламодавцям, хто звертався до газети за інформаційними послугами.
Завдяки вашій співучасті ми мали змогу видавати газету і готувати матеріали для найголовнішого проєкту теперішніх часів – Меморіал Героїв Переяславщини. Команда наших журналістів його продовжує за будь-яких умов. Це – наша місія на вшанування пам’яті тих, завдяки кому ми насправді можемо жити і працювати.
Днями відбулися збори засновників «Вісника Переяславщини». Згідно зі Статутом, я звільнилася з посади директорки ТОВ «Медіа-центр «Переяславщина» і редакторки у зв’язку з закінченням визначеного чотирирічного терміну повноважень за власним бажанням. Але тепер матиму більше часу, аби зосередитися на журналістській роботі і особливо на головному проекті про наших Героїв.
Справи редакції "Вісника" вестиме представник співзасновників газети Валерій Шкребтієнко. Посада редактора вакантна, тож, згідно з рішенням засновників, газета призупиняє вихід.
Втішаюся лише геніальною мудрістю Ліни Костенко:
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
