Вечірня електричка з Яготина до Києва зі станції «Переяславська» відправляється о 17:02. Людей можна полічити на пальцях. На пероні рідня проводжає молодого хлопця у військовій формі: прощаються-обнімаються до останньої миті, коли рушає потяг. Хлопець заскочив у перший вагон, з якого я спостерігав цю картину. На наступній зупинці до нього приєднався побратим.
Воїнів звати Олексій і Костянтин. Кажуть, що вони на фронті з самого початку повномасштабної війни – вже досвідчені. Обоє сімейні і мають по двоє діточок. Ось повертаються у свої військові частини на Донеччину після 15-ти діб відпустки, які їм надають один раз на рік. «Коли саме її дадуть, ніколи не знаєш. А за домом сумуємо, звісно…», – зізнаються чоловіки.
Олексій: Це було несподівано швидко: дзвінок від командира і наказ, щоб через пів години був готовий виїхати додому у відпустку – машина вже чекає. А що солдату збиратися? За рюкзак і – вперед. Привезли на вокзал, а білетів у касі немає. Походив навколо, побачив приватного перевізника, який набирав клієнтів. За 1500 гривень довіз майже до мого міста. А вже там на дорозі зустрів батько і разом ми приїхали до хати о 2 годині ночі. Це, можна так сказати, вдало добрався.
Костянтин: Цього разу я теж нормально доїхав додому. А ось у минулу відпустку потрапив був у халепу. Їхав своєю машиною, і вже на під’їзді до Києва пробив колесо. Доки полагодив, настала ніч – комендантська година, патрулі, охоронці на всіх КПП, які прийшлося проїжджати через Київ. Перевірка документів, багажу. На кожному посту треба називати пароль, розказувати куди, звідкіля і з якою метою їду. Тож додому потрапив аж під ранок…
Про виплати їм як військовим тільки посміхаються. Гроші на дорогу і відпустку – власні з зарплати. Вона в них базова – близько 20 тисяч гривень. Залежно від військової спеціальності, професії, регіону служби, виходів на позиції мають доплати. Але й забезпечення – за свої. Навіть військовий одяг, який на них, куплений самими. Бо та форма, що видають, не завжди підходить за розміром, якість гірша. Про нормальне харчування також зазвичай дбають самі.
Костянтин: Особисто я готую собі сам. Продуктів вистачає: овочі, фрукти, крупи, макарони, жири. Воду також підвозять. Тому, якщо є час, готую щось свіженьке, а якщо не до того – тоді їмо консерви.
Олексій: У різних підрозділах свої порядки. Декому підходить отримувати їжу в термосах із загальної кухні. У мене трапляється по-різному, та голодним ніколи не буваю.
Воїни чимало розповіли про свою службу, але оприлюднювати годиться не все з почутого. Про стосунки з командирами кажуть: вони теж різні. Залежить і від особистості, і від ситуації.
А про свої бойові будні та сутички з ворогом згадують навіть кумедні історії.
Олексій: По обличчю, по тому, як говорять, бачимо вояк різних народів. Останнім часом серед полонених попадаються такі екземпляри, які не вміють грамотно ні говорити, ні писати – читають по складах! Та для нас вони всі однакові – вороги, і все тут.
Якщо на початку війни росіяни пускали попереду себе так званих «денерівців» та «еленерівців», а самі йшли за ними слідом, то зараз все змінилося. Попереду штурмують переважно росіяни. Але таке враження, що на тебе суне зомбована маса.
Частенько вони самі здаються в полон. Підходять до наших окопів і стрибають нам ледь не в обійми (сміється). Хлопці хапаються за зброю, а тоді дивляться: вони такі нещасні, голодні, обідрані… Декого з наших стримуємо, щоб не «порішили» в один момент, а доправили їх до начальства. Хоча в багатьох таке бажання виникає, коли згадуєш полеглих побратимів…
Костянтин: А коли беремо у полон, на їхніх же позиціях, то вони сидять в окопах і кайфують. Коли бачать, що до них «завітали гості», дивляться на нас скляними очима: не то переляк, не то здивування. Рідко коли чинять опір. Чи то обкурені, чи обколені? Бо були би п’яні, то кіпішували б, а то якісь затуркані і пасивні.
Нас підбадьорює те, що супротивники почали частіше здаватися в полон і в більшій кількості. Хоча треба визнати, що сил у них ще достатньо, щоб воювати, але мотивації вже набагато менше, ніж на початку вторгнення.
Олексій: Вони інколи таке чудять, що ми просто сміємося. Було таке, що пішли в наступ на чому попало: на скутерах, електросамокатах, великах і навіть на віслюках! Це видовище було настільки неочікуваним, що ми навіть розгубилися: що з ними робити? Ну в нас завдання одне – нищити ворога.
А ось коли над нашими головами зависають дрони, тоді не до веселощів, швидко ховаємось, бо ніхто не знає, чиї то дрони. Не слід випробовувати долю...
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
