10-11 вересня у Переяславі на території музеї просто неба проходили зйомки фільму з робочою назвою «Вірити». Ідея належить католицькій общині, а втілює її «Телебачення віковічного слова» на чолі з о. Олександром Зелінським, продюсер Ігор Качур. На екранах картина повинна з’явитися 2021 року. Журналіст Переяслав.City спробував себе в якості актора масових сцен. Розповідає, як це було.
– Хочеш знятися в кіно? – запитує по телефону мій друг Олександр Павлик, який працює в НІЕЗ «Переяслав».
– Та якось зовсім ні. Я ж не актор, – відповідаю.
– Так і я не актор, але ж цікаво спробувати. Чого ти? Буде весело, 250 гривень заробиш за зйомки.
Звичайно, спокусився я не на гроші, а на новий досвід, про який врешті можна розповісти читачам.
Олександр та Марія Радіоненки
Згодом Тетяна Радіоненко, завідувачка музею Г. Сковороди, розказала мені, як шукала акторів для масових сцен. Вона з чоловіком Олександром та 8-річною донькою Марією вже має досвід зйомок у кіно.
– Адміністрація заповідника доручила мені бути посередником із командою, яка працює над фільмом. Зокрема, слід було підібрати кількох людей для зйомок у «масовці». Їх необхідно було небагато, оскільки у команді вже є волонтери, які знімаються. Мені конкретно сказали: треба шість чоловіків, четверо жінок та п’ятеро дітей від 6 до 12 років.
– Їхали містом, побачили Сашка Павлика, – долучився Олександр Радіоненко. – Кажемо, так і так, будуть зйомки, шукай ще одного друга. Він відповів, що є такий.
– А особливим завданням було знайти колоритного дідуся, – продовжила Тетяна. – Запропонували взяти участь у зйомках вчителю музики в першій школі Володимиру Петриченку. І от його тато прямо ідеально підійшов для цієї ролі: ходив по базару, щось там купував.
***
Олександр Павлик та Віталій Усик
Ми із Сашком прийшли до музею близько восьмої ранку. Знімальна група розміщувалася на базарній площі музею. Сіли на лавці поспостерігати. Помітили молодого чоловіка, який зовні трохи нагадував Джонні Деппа. «О, це, мабуть, головний герой», – вирішили. Як згодом виявилося, це був режисер фільму Артем Шемет. Варто зауважити, що він видався дуже приємною людиною. Я ж завжди вважав, що режисери мають бути гордовитими, пихатими, «зірковими» у гіршому значенні цього слова. Певно, саме кінематограф і нав’язав таке переконання.
– Більшовики вам типу розповідають, як добре при них житиметься, що ми всі «братья і сьостри», і тут ти, – звертається до одного з акторів, – маєш вигукнути: «Тю! Так у мене тут пів села братів і сестер!». А всі позаду починають сміятися, мовляв, оце наш Іван (можливо, було інше ім’я – авт.) дає, оце жартівник, – так емоційно пояснює Шемет одну зі сцен вже наприкінці дня. Коли бачить, що вона вдається, продовжує:
– А давай ще розженемо! Ти кажеш: «Тю, так у мене тут пів села братів і сестер», і далі: «Он, Федір двоюрідний, Галька троюрідна...».
Зауваживши, що нам не так смішно, як він розраховував, говорить: «Так, це вже щось перебор». Ось після цього вже всі посміялися.
***
Мабуть, найбільше я остерігався зневажливого ставлення до масовки. Проте цього не було. І як розповіли Радіоненки, до акторів масових сцен на зйомках завжди поблажливіші: «Режисери розуміють, що ми не професіонали, тому спокійно пояснюють, що треба робити. А досвідчені актори можуть і настанови якісь дати. До дітей взагалі, як до власних, ставляться. Нашу Машу завжди надихають: ти така гарна, будеш великою акторкою, тільки добре вчися. З професійними ж акторами режисери зазвичай жорсткіші».
Отож передусім всіх нас запросили поснідати бутербродами, печивом та чаєм, потім ми підписали контракти та переодягнулися. Спеціально для кожного актора масових сцен костюмів не готували, підбирали за розміром прямо там. Після цього – гримування. Вочевидь, більшість із нас й так схожа на селян, оскільки багато гриму нам не знадобилося – просто трішки зістарили обличчя та руки.
У першій сцені знімали сільський базар. Хтось грав ролі продавців, інші – покупців. При цьому кожен знав, що повинен робити на майданчику: йдеш, звертаєшся до цього, йдеш далі, поглядаєш туди – і все має бути природно. Не знаю, чи то хтось помилявся, чи то хотіли зняти кадри максимально вдало, але ходили ми по тому базарчику (ряд метрів 20) годин три. Уже й реквізит їсти почали: хтось яблуко сточить, хтось пряника з прилавку потягне. До речі, під кінець дня жінка, яка відповідає за реквізит, дуже обурювалася, що багато чого з’їли й наступного дня не буде що знімати.
Щодо реквізиту, то заповідник не надає власних експонатів для зйомок. Все повинні привозити із собою кіношники.
***
Пообідавши борщем та кашею з м’ясом, всі актори пішли зніматися в новій сцені – виступ більшовиків перед селянами. Власне, ніхто перед нами не виступав, але «байдуже вислуховування» ми відігравали завзято. Тут вже навіть священник з’явився, роль якого грав, певно, крутий актор. Втім, все ж не настільки популярний, щоб навіть я його знав. Взагалі ж суперзірок у цьому фільмі не буде.
Але, можливо, з’явиться мій «Петро», спочатку-то я був безіменним селянином. А от коли ми стояли юрбою і слухали більшовиків, за сюжетом повз нас у перші ряди проривалися хлопці, наші односельці, такі собі центрові пацани. «Коли йдете між людьми, то якось взаємодійте з ними, ви ж їх всіх знаєте», – порадив їм режисер. Тож коли вони йшли повз мене, то вирішили вітатися з моїм героєм, потискаючи руку: «Привіт, Петро», я їм відповідав – і так у кожному дублі. Єдине, що мене непокоїть, – головний герой, виявляється, також Петро. І як тепер двом Петрам вжитися в одному фільмі? Невже моїм пожертвують?
У другий знімальний день я не міг бути присутнім на майданчику, про що заздалегідь попередив людей, які працюють з акторами. А в редакції наступного дня жартували: «А раптом вони там без твого Петра не впораються? Ти тут, а вони там шукають тебе по всьому Переяславу».
Про те, що я журналіст, мабуть, знали одиниці на знімальному майданчику, та й то лише через те, що Саша Павлик, коли ми з кимось знайомилися, представляв мене саме так.
***
Як висновок, зазначу, що зніматися навіть у масових сценах дуже важко. Майже весь час – із восьмої ранку до шостої вечора – проводиш на ногах. Коли приїхав додому, просто завалився у ліжко. Але заснути не міг через перенасичення враженнями. Заради позитивних емоцій та цікавого досвіду й сім’я Радіоненків бере участь у зйомках фільмів. «Вірити» став для них четвертим, після «Іменем Виговського», «Саги» та фільму про Ніла Хасевича.
– У травні 2018 року до нашого музею Сковороди звернулася команда, яка працювала над фільмом «Іменем Виговського» – про Конотопську битву, – розповіла Тетяна Радіоненко. – Їм сподобалося приміщення переяславського колегіуму, і вони його використали ніби кімнату замку, де відбулася зустріч гетьмана із його побратимом. Коли оглядали приміщення, то запропонували знятися у фільмі. Зі мною саме був чоловік, і їм сподобався його типаж, мовляв, гарний козак би вийшов. Так і почалося все.
У серпні цього ж року у музеї просто неба знімали серіал «Сага», от зараз він йде на ТРК «Україна». Це – столітня історія одного роду від 1914 року до Революції Гідності. Про ці зйомки ми побачили оголошення від адміністрації заповідника у фейсбуці. Саме були у відпустці, подали свої дані: взяли всю сім’ю, ми грали селян. А Олександр ще й слова мав, грав сусіда головного героя.
– Та там два слова: «А німці лізуть і лізуть», – сміється Олександр. – Якщо не виріжуть, то може, побачите.
– А десь у жовтні 2019-го у нас знімали фільм про художника Ніла Хасевича, – продовжила Тетяна. – То нам адміністраторка фільму Ксюша зателефонувала заздалегідь, уже знала нас: «Ми їдемо, нам потрібна ваша дівчинка, веземо спеціально їй костюм. І потрібен ваш тато». Я не могла зніматися, бо саме була на роботі. Цей фільм – дипломна робота режисера, тому замовлення на його показ не було. Але, можливо, до якоїсь дати, пов’язаної з Нілом Хасевичем, його придбає якийсь канал.
– А до цього у мене ще була пропозиція зніматися у серіалі «Кріпосна», але не зміг через роботу, – зазначив Олександр. – Порадив чоловіка, щоб мене замінив. І коли дивився серіал, то помічав: «О, отут мав би я бути». Але на зйомки тоді заїжджав, трохи пофотографував, цікавився, як там все відбувається. Тоді ж і прийшло це захоплення кінематографом, – сміється.
Про фільм «Вірити»
Режисер фільму "Вірити" Артем Шемет (праворуч)
Сценарій до фільму написав о. Павло Вишковський, який досліджував історію переслідування Церкви на наших теренах за часів СРСР. Дія відбувається у радянській Україні, на Вінниччині, у період з 1920 по 1953 роки. Головний герой Петро стає віч-на-віч з новою радянською ідеологією, яка не сприймає релігії, пропагує зречення віри в Бога. Його відправляють на заслання до табору на Урал.
Після повернення додому Петро помічає, наскільки режим потоптав віру та цінності місцевого люду. Однак у його серці жевріє надія на їх відродження, бо має онука, який відчуває поклик до служіння Богу і зможе реалізувати дідусеву мрію про відбудову Церкви в Україні.
Сценарій картини заснований на реальних подіях, історичних фактах.
