Твір «Як умру, то поховайте…» Тарас Шевченко написав у покоях переяславського лікаря Андрія Йосиповича Козачковського. Нині це меморіальна кімната Музею Заповіту Т. Г. Шевченка. Її називають священною, адже там відбулась таємниця народження всесвітньо відомого твору українського генія.
Переяславське походження "Заповіту"
Автограф у рукописній збірці «Три літа» чітко датовано самим Шевченком: «25 декабря 1845, в Переяслові», що і є беззаперечним аргументом переяславського походження твору. Після «Заповіту» поет упродовж семи місяців не написав жодного рядка.
Можна припустити, що перші 8 рядків Кобзар створив на світанку грудневого дня у розпал хвороби, а інші 16 рядків доопрацьовував пізніше. Коли уважно вчитатися, то помітно, що в перших 8 рядках поет робить заповіт щодо своєї особи, а далі – майбутнім поколінням.
Упевненості в переяславському походженні «Заповіту» додає і те, що у ньому чітко зазначені локації Переяславщини. Це підтверджують і життєві обставини та побажання самого поета: «поховайте мене на могилі» (працюючи в Археографічній комісії, він бачив й описував Трибратню, Виблу, Богданову могили. Очевидно, на одній із них і хотів бути похованим), «Щоб лани широкополі, // і Дніпро, і кручі // було видно» (якраз їх і видно з Андрушів, про які він писав «Й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші»), «було чути, // як реве ревучий».
Музей Заповіту в Переяславі
"... було чути, як реве ревучий"
Переяславський етнограф Віра Мельник записала розповідь бабусі із села В’юнище, яка згадувала, що в шевченківські часи в Дніпро весною тала вода прибувала так, що стояло ревище, яке було чути аж на протилежному боці у Григорівці. Саме у В’юнищі і було урочище, що мало народну назву Ревуче.
Окрім цього, в записах Дмитра Яворницького є згадка про дніпровський поріг Ревучий і про нього Шевченко однозначно чув від місцевих жителів. Такі орієнтири наводять на думку, що на 1845 рік Тарас бажав бути похованим «серед степу широкого», де «лани широкополі», тобто на лівому степовому березі Дніпра на Переяславщині.
Задумаймося, до кого були звернені Тарасові слова, який відчував передсмертні хвилини й турбувався про елементарне поховання? Вони, безперечно, адресовані надійному й вірному другові Андрію Козачковському та його оточенню. Рідня поета була далеко та й досить убога, щоб організути перевезення та похорон. Поет чітко усвідомлював, що першим написане однозначно побачить Андрій Йосипович. Тож коли б він помер у домі Козачковського, то останній спочинок мав би на Переяславщині, десь поблизу Дніпра – чи то біля В’юнища, чи біля Андрушів.
Тим більше, що поетова душевна прив’язаність до цих країв проглядається й у пізніших творах. На засланні в Орській фортеці 1847 року він пише поему «Сон», де помітні ностальгійні візії про милий серцю Переяславський край. «З Переяслава старого, // З Виблої могили» поет бачить «Гори… високії, // Не так і високії, // Як хороші, хорошії, // Блакитнії здалека». А з тих гір «Собор Мазепи сяє, біліє, // Батька Богдана могила мріє, // Київським шляхом верби похилі // Трибратні давні могили вкрили. // З Трубайлом Альта меж осокою // Зійшлась, з’єдналась, мов брат із сестрою».
Шевченко змалював у Переяславі собор Мазепи
Є чотири джерела тексту вірша «Як умру, то поховайте…», чистові автографи яких зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. А от де первісний авторський рукопис цього твору, не відомо.
Роль Козачковського
У своїх спогадах Андрій Козачковський зазначив, що Шевченко «писав, ніби граючись», та чомусь не лишив згадки про написання ним найвідомішого твору, який за логікою подій мав побачити й прочитати найпершим.
Очевидно, Андрій Йосипович остерігався втручання й прямого озвучення фактів написання «Заповіту» у своїй господі опальним поетом. Адже згодом належність до дворянства та дружба із Шевченком дійсно драматично вплинули на родину Козачковських. Після революції 1917 року їх було репресовано й вислано до Середньої Азії. Подалі з України, як свого часу і Шевченка.
Про «Заповіт» Андрій Козачковський згадує лише побіжно, коли розповідає про перебування поета в нього в гостях у 1859 році: «После обеда отправились в Козинцы, в двух верстах от Днепра. Нетерпение скорее увидеть «Дніпро широкополий, і гори, і кручі» заставило его, не дожидаясь запряжки лошадей, отправиться пешком».
Цитується рядок із «Заповіту» однозначно, але питання в тому, що так довільно змінити його відповідальний Козачковський не міг. Він був людиною освіченою, сам писав вірші, детально аналізував мистецькі твори Тараса Григоровича, який довіряв йому навіть стилістичну коректуру своїх рядків. Спогади написані російською, а «Заповіт» цитований мовою оригіналу. «Я напомнил Шевченку несколько коротких его произведений, забытых им, он записал их. Вообще из разговора оказалось, что из написанных до 46-го года его произведений многие потеряны безвозвратно».
Припустимо, що Андрій Козачковський на час написання спогадів у 1875 році мав у себе первісний автограф «Заповіту» і цитував рядок із нього, то чому він не повернув оригінал автору під час останнього його приїзду? А, можливо, цей рядок таким і був в оригіналі, адже Шевченко в наступних чистових автографах робив правки в 7, 16, 20 рядках цього твору.
Віра Мельник у статті «Тарас Шевченко і Андрій Козачковський: життєвий діалог» зазначає: «Родина Козачковських тривалий час зберігала в родинному архіві матеріали Т. Г. Шевченка. Після революції, коли почалися репресії, велику частину родинного архіву Йосип Андрійович (син лікаря А. Козачковського) спалив, а частину якимось чином, як пише у спогадах А. Й. Козачковський (онук), передав до Петербургу». Міг бути спаленим і первісний автограф «Заповіту», що зберігався серед «інших документів».
Заповіти Шевченка
Підсумуємо, чи виконано ті заповіти Тараса Шевченка, зокрема щодо його особи. Один заповіт чітко виконано: як і просив поет, його поховали «на Вкраїні милій». Але дискусійним є питання з локацією: поховання здійснили на Чернечій горі в Каневі, а Шевченко просив «на могилі», і на увазі він мав конкретно одну із тих, яку бачив під час переїзду із В’юнища до Козачковського в Переяслав у 1845 році в розпал хвороби.
Коли постало питання, де перепоховати прах Кобзаря, то Григорій Честахівський (друг Тараса Шевченка останніх його років) взяв на себе відповідальність, запевняючи, що від самого поета чув побажання бути похованим на кручах Дніпрових, тобто місцині, яку вибрав поет для облаштування свого житла. «Якби я не почув із Тарасових уст при його жизні слова, що «тихе пристанище і спокій найдеш коло Канева», то Батько Тарас сміло запанував би в Києві з панами, бо ні одной душі живой не було, котра б не потягла з усе сили на панську сторону. Дуже добре зробив я, що поїхав з Батьком Тарасом, а то прийшлось би весь вік жалкувать до одурі».
Поховальна процесія із труною Тараса Шевченка під час зупинки в Києві. Травень, 1861 рік
Треба визнати, що поховання на Канівських кручах – то більшою мірою воля Гриця, як його по-дружньому називав Тарас, аніж самого Шевченка. «Честаховский свято исполнил возложенную на него миссию. Он настоял, между прочим, чтобы тело поэта было похоронено на Чернечьей горе, а не в Каневе», – згадував історик та етнограф Олександр Лазаревський. У спогадах він писав: «Мы хорошо помним, что Честаховский «при последних минутах жизни поета» не находился, да если бы и находился, то у него, ввиду предсмертных страданий Тараса Григорьевича, не хватило бы духу спрашивать умирающего о месте похорон. Хорошо так же знаем, что никакого завещания, ни письменного, ни словесного, Тарас Григорьевич о месте своего погребения не оставлял, а мысль его друзей о погребении тела умершего около Канева (где поэт собирался строить себе «хату») основана была лишь на поэтическом завещании. Вот это-то завещание страстно желая исполнить, Г. Н. Честаховский и говорил о предсмертной будто бы воле поэта…»
Розглядалось питання можливого місця перепоховання Тараса Шевченка і в Києві: спершу на цвинтарі Видубицького монастиря чи Аскольдовій могилі. Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко та родичі покійного наполягали, що поховання має бути на Щекавицькому кладовищі, де вже було придбано ділянку за 15 карбованців, викопано яму й виготовлено дубового хреста.
Висловлював побажання поховати свого друга й Василь Тарновський (молодший) у Качанівці на Чернігівщині, де поет знаходив віддушину в творчій атмосфері освіченого товариства в 1845 та 1859 роках. «В одному особливо мальовничому місці, серед плоскогір’я, на майданчику коло самого ставка, він був вражений красою краєвиду і вигукнув: «Як умру, то тут поховайте мене». Цим словам, звичайно, не можна надавати серйозного значення: вони були вимовлені під враженням навколишньої чудової природи». Тоді Тарновський розцінив це висловлювання як мимовільний емоційний прояв, а не як прагматичне, усвідомлене розпорядження – заповіт.
А от пряму Шевченкову вказівку місця поховання – Лівобережна Україна, зокрема Переяславщина, поблизу якої в ті часи були десятки могил, на одній із яких поет бажав бути похованим, – не розглядалось. Ликера Полусмак у спогадах, записаних у 1910 році, взагалі не сприйняла місця поховання свого колишнього нареченого: «Мені дивно то, що він в Каневі ліг. Чом він не написав, де вродився, щоб в Кириловці поховали».
Чи був присутній на похороні, а потім і на перепохованні Андрій Козачковський, який міг би ініціювати виконання прямого побажання Тараса, даних немає. Відомо, що на перепохованні на Чернечій горі 22 травня були два переяславські студенти, один із них – М. Малашенко, який 14 березня 1861 року написав вірш «На вічну пам’ять Тараса Шевченка», прочитав його у Києві, коли перевозили тіло Кобзаря. Твір переяславського поета-аматора надрукувала в ті дні газета «Киевский телеграф».
Наталія Павлик, старша наукова співробітниця Музею «Заповіту» Т. Г. Шевченка
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
