Німецько-радянська війна 1941–1945 років розпочалася 22 червня. Вона забрала життя кожного п’ятого українця.
Відтворити деякі фрагменти окупаційного режиму гітлерівців на Переяславщині, що тривав з вересня 1941 року до вересня 1943 року, допоможуть спогади очевидців, які були записані у липні-серпні 1946 р. і зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань України.
Німці вступили в Переяслав 17 вересня 1941 року
Про перші дні окупації Переяслава згадував Іваха Федір Іванович. Він народився у 1902 р., закінчив Київський інститут народної освіти, біологічний відділ. З 1931 р. працював у Переяславі на посаді вчителя. У 1943 р. був призначений директором середньої школи №1.
«Німці вступили в м. Переяслав 17 вересня 1941 р. о третій чи о четвертій годині дня. Червона Армія відступала організовано з м. Яготин на Переяслав. Переяслав було німцями обстріляно мінометним вогнем 17 вересня 1941 р. Унаслідок обстрілу були жертви серед мирного населення. Багато будинків було побито мінами. Була сутичка німецьких частин, які вступили в Переяслав, з частинами Червоної Армії за
Село Харківці було наполовину спалене німцями за те, що там перебували «червоні» частини. Частина винищувального батальйону відійшла з Червоною Армією до м. Бориспіль і, попавши в оточення, повернулась назад. Упродовж 2-3 днів точилися жорстокі бої. Мотомеханізованим частинам вдалося прорватись у напрямку Яготина і на Полтаву.
Полонених, що потрапили в оточення, німці погнали до Яготина та Переяслава, де розмістили їх у приміщенні текстильної фабрики і педучилищі. Ранені червоноармійці не отримали медичної допомоги. Лікарям, які теж попали в полон, було доручено лікувати хворих, але медикаментів не було. Поранені пролежали в педучилищі 3 дні, багато хто з них помер. Населення полоненим приносило їжу: картоплю, хліб, молоко – але пронести їжу було дуже важко. За першої спроби передати полоненим їжу німці розстрілювали. У текстильній фабриці м. Переяслава було 10 000 полонених, в с. Підварки до 7 000 полонених. З цих полонених вибирали на розстріл. Очевидно, вони, на їхній погляд, були ненадійними».
«Ми вже кров за кров взяли»
Шимченко Роман Вакулович із села Григорівка згадував, як наприкінці серпня 1941 р. німці виселяли його земляків із власних хат та як уникнув розстрілу:
«Минуло не більше двох годин від оголошення наказу про залишення житлових будівель, а розлютовані німці вже почали виганяти із села все населення: кого захватять біля хати, а кого на улиці, то не допускають до хати і кричать: «Ком! Ком!» Старики й інваліди, які не мали змоги вийти із села, були розстріляні: Палій Пріська, Литвин Яким – душ 30. Все населення загнали в провалля за Малий Букрин.
Я в той час був надворі і тільки узяв дитину двох років, а дружина другу однорічну, а старші четверо дітей самі уже йшли. Я вспів захватити лише казанок, а все майно залишилося. Ночували ми в кручі під одкритим небом. Постіль і вкривало – це були віники. Частину селян зачинили в церкві Малого Букрина. Утром 28 серпня всіх випустили надвір. Чоловіків і підлітків відібрали. Тут були Грицай Федось років 80, Македон Степан років 75, Михайленко Никифор років 70, Мазур Павло років 65, учитель Палій Аврам Дем’янович зі своїм сином, Грицай Федь з своїм сином, Щербак Олександр років 78 із сином і онуком, голова сільради Спіжовий Іван Іваович та інші.
Годин у п’ять вечора прийшли німці і потоптом погнали народ через село. Прийшлось іти голодним, бо німці харчі з торбів повитрушували ще у кручі під Малим Букрином. Моя мати-старуха несла з собою сухарі, але німець наїхав на неї верхи конем, ударив нагайкою, схопив мішок і розтрусив сухарі дорогою. На розсвіті нас догнали до Потапець і зігнали на вигін (чоловік 700).
У 8 годин ранку німці принесли лопати, відміряли 3 кагати метрів 2 завширшки і метрів 10 завдовжки, кругом нас поставили кулемети, часові, мов сищики, ходили поміж нами, потім построїли по 4, поставили кулемети і говорять: «Рус… Партизан… Капут…». Хтось почав прощатися з дітьми, хтось плакав, інший похнюпив голову вниз, той угору, бо це вже доходить остання минута життя.
Було уже годин 10 ранку 29 серпня, коли під’їхав мотоцикліст, а за ним легкова машина, і почали гиркотіти між собою із тими німцями, що були коло кулеметів, які були вистроєні, щоб нас постріляти. Цю хвилину я не можу описати, бо не знаю, чи я був живий, чи мене уже не було живого. Коли німці побалакали, ми розібрали, що нас уже розстрілювати не будуть, а поженуть ще
Німці, що приїхали на машині та мотоциклі, кажуть, що ми вже кров за кров взяли. Вони тоді 29 серпня утром заставили викопати яму для себе тим громадянам с. Григорівки, які залишилися у церкві Малого Букрина в кількості 29 осіб. Вони були розстріляні й закопані в одній могилі».
Про перші дні окупації с. Зарубинці згадував Шевченко Роман Овер’янович, 1868 року народження:
Роман Шевченко із Зарубинців залишив свідчення про злочини гітлерівців
«Третього дня після вступу німців, десь наприкінці серпня 1941 р., німці забили хлопчика-каліку Дяченка Григорія. Тоді ж прийшли три озброєні німці до моєї хати і сказали: «Ком, ком! Век, век!» Ми з жінкою та двома внуками вийшли з хати, німці показали нам на погреб, щоб ми спустилися туди. Всі ми вчотирьох спустилися драбиною в погреб. Німці витягли драбину, і офіцер почав кидати гранати одну за одною три штуки.
Дві гранати розірвалися, а третя ні. Гранатами був тяжко поранений я і моя жінка: мене ранило в єдину здорову ногу (бо я інвалід), перебило кістку, одірвало п’яту, а також поранило в живіт і вибило ліве око. Жінку було всю побито осколками і вибито око. Десятилітній внук Іван сховався за бочку з огірками і лишився неушкодженим, а внука Сашка було поранено в живіт, ноги.
Офіцер, мабуть, подумав, що всіх побито, закрив лядою погреб, поклав зверху драбину і цямрину, навернув каменем і пішов із своїми солдатами. Жінці вдалось костуром підняти ляду, внук Іван виліз наверх, відтягнув драбину і звалив каменя, відкрив повністю ляду, спустив у погреб драбину і нею жінка і внук винесли нас із погреба, заховали в окопі, а самі пішли в придніпровські кручі до родичів. Я потроху почав ходити, поправлятись. Німці заходили ще до моєї хати, питали, чого не виїхав із села, я показував свої покалічені ноги і вони не займали мене.
Десь у середині вересня 1941 р. почали наші люди повертатися в Зарубинці. У хатах було все пограблено і побито, свиней і курей німці поїли, хліб стояв немолочений, і люди взялися за городину, молотьбу.
Старосту загадали німці вибрати ще в Македонах, вибрали Шевченка Петра. Староста розпорядився розділити хліб, що був у копах, картоплю по душах, і розібрали по домах колгоспних коней, свиней, що остались. Колгосп був розпущений. Село розбили на десятки, десяткам розподілили реманент і волів. Так і обробляли землю. Хліб озимий забрали німці, а нам дали лише ячмінь».
Есесівці розстріляли 600 євреїв
Окупаційний «порядок» із допомогою безкінечних заборон був організований у такий спосіб, щоб автоматично створювати привід для покарань. А покаранням була смерть. Як це відбувалося в Переяславі, знову в спогадах Федора Івахи:
«Гестапо проводило реєстрацію населення і жителям села видавало довідку. Кому із полонених не вдавалося взяти тієї довідки, то того забирали у гестапо, звідки він уже не повертався».
«Кожного дня німці вивозили на Заальтицьке кладовище людей і там розстрілювали. Це був важкий період. Розстрілювали молодих здорових людей, сповнених жаги до життя. Так очищали німці район від небажаних для них елементів. В одну ніч були забрані жандармами всі члени партії. Деяких членів партії було розстріляно, як то Побузинного (колишнього суддю переяславського суду), Шелеста. Решту було відпущено, але взято на облік.
Шостого серпня зібрали все єврейське населення і закрили в приміщенні текстильної фабрики. Причому, коли їх забирали, оголосили, щоб брали із собою найцінніші речі і зимовий одяг, бо їх будуть висилати на роботу. Над ними німці знущалися: заставляли танцювати, співати, одне одного бити, в той момент, коли люди були в тяжкому стані і переживали за свою невідому долю.
З текстильної фабрики їх під конвоєм погнали на Заальтище, де вже були приготовлені дуже глибокі ями. Поставили їх в шеренгу і розстріляли з кулемета, причому офіцери СС розстрілювали з наганів. Забито 600 людей. Була набита повна яма жінками, стариками, дітьми; кров виступала на поверхню землі ще довго. Тих, кого їм не вдалося забрати того ж дня, поступово жандармерія і поліція виловлювала та розстрілювала.
У 1941 р. повісили колишнього голову сільради із с. Панфіли – Чорненького. Біля нього німці повісили дощечку, де було написано, що він бандит, диверсант, жидобільшовик. У нього знайшли зброю (під час відступу Червоної Армії членам партії і головам сільрад залишали зброю).
Потім повісили ще двох – Туровського із с. Виповзки (директор школи) і колишнього голову сільради із с. Виповзки. Коли прийшли німці, Туровський був обраний старостою села, а колишній голова сільради – був обраний головою громгоспу. Наші частини залишили у них зброю, яку вони закопали, а не здали за наказом коменданта. І коли знайшли у них зброю, їх було повішено.
«Міською управою був виданий наказ про те, що всякий громадянин, який зустрічається з німцем, мусить скидати шапку і вклонятися. Хто не скидав шапки під час зустрічі з німцем, був битий.
Був виданий закон про те, щоб всі виходили на роботу і своєю працею помагали німецькій армії, яка визволила від більшовизму. Помагати не тільки працею, а й продуктами харчування. На населення накладали податки. Той, хто мав корову, мусив здавати до
Повісили також Шевченка (начальника пожежної команди). У березні 1943 р., як німці відступали від Сталінграда, у Шевченка був вечір, на якому був присутній перекладач гебітскомісара (німець із Поволжжя). На цьому вечорі Шевченко сказав: «Хай живе Червона Армія! Німці мажуть п’яти». Про це доповів перекладач гебітскомісару, і Шевченка взяло гестапо.
Для вартування дороги вигнали населення, але в цей період партизани підірвали залізничну колію. За це одинадцять чоловік німці повісили на телеграфних стовпах.
У 1943 р. зібрали всіх комуністів і невідомо де їх діли».
Підготувала Надія Бойко, завідувачка музею-діорами «Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 року»
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
