Нещодавно у міській раді заявили про намір спиляти інтернатівський сад, бо він занедбаний, а на тому місці планують спорткомплекс. З цього приводу у фейсбуці написала переяславка Наталія Дядукевич: «Сад посадила переяславська сім'я Спасенка Семена Івановича. Тому і Левада називається Спаська, бо та земля їм належала».
Родинну історію Наталія Григорівна розповіла журналістці Переяслав.City.
Наталія Дядукевич зберігає давні родинні фото
У Спасенків збереглося старовинне фото
– У сім'ї дочки Семена Спасенка Ольги та її чоловіка Якова Палатного я прожила майже десять років! – розповідає Наталія Григорівна, 62 роки. – Оце є їхній будинок (навпроти парку біля міської третьої школи – ред.), куди я прийшла у 1984 році невісткою. Мій чоловік Віктор – їхній рідний внук, з дідом і бабою жив із дитинства. Коли ми одружилися, то побажали, аби ми з ними й лишилися. Вікторові батьки, Марія Яківна та Володимир Сергійович (він на цей двір прийшов зятем), згодом переїхали у міську квартиру.
Баба Ольга тоді вже ледве ходила, але дожила до 1991 року. Тож ми з чоловіком там господарювали, обробляли город. Дід із бабою були вимогливими, життєву школу з ними я пройшла ще яку! Але вони були надзвичайно працьовитими, багато в чому по-житейськи мудрими.
Ми ніколи на кухні не готували їжу мовчки – Ольга Семенівна завжди щось розповідала. Чимало з того призабулося, на щось тоді не зауважила. Та в пам'яті добре збереглися її розповіді про сім’ю, вона спонукала всіх активно підтримувати родинні стосунки. Мала альбом з фотографіями майже всіх родичів різних поколінь.
Родина СпасенківФото: Надане Наталією Дядукевич
Батьки баби Ольги – Семен і Уляна Спасенко. Вона народила десятеро дітей упродовж тридцяти років. Та до зрілого віку дожили лиш четверо: Яків, Єфросинія, Ольга та Іван. У нас є оригінальне фото цієї родини 1916 року. Воно не підписане, та баба Ольга, пригадую, казала: «Отут мені 16 років». Там між батьками стоїть ще п’ятий син Спасенків – Тихін, але через рік після того він помер.
Працювали багато заради прикупу землі
Семен Іванович Спасенко був небідним чоловіком. Упродовж життя складав гроші копійка до копійки і маленькими шматочками викуповував землю на леваді. Усе, що вони надбали, дісталося їм важкою працею. Після публікації у фейсбуці переяславець Олексій Гич написав, що його прабабуся в 1921 році в них наймалася на роботу. Вірогідно, що так і було, але й сама сім’я багато працювала, як казала баба Ольга, від зорі до зорі. В прикупі землі вони бачили сенс своєї роботи.
Якось я запитала про її вишитий рушник із буквою «С»: чи то ініціали їхнього роду? А вона відказала: «Ні, ми не вишивали, бо ніколи було. Взимку всі були дуже зайняті іншою роботою. Рушники на придане мати купувала на базарі».
Земля, де зараз мікрорайон Спаська Левада, колись належала родині Спасенків. У баби Ольги зберігалася навіть карта з позначеними межами їхніх земель. Увесь мікрорайон, нинішня вулиця Грушевського, Шкільна, простір до стадіону – це все була їхня власність.
На початку 1990-х років Іванова дочка, наймолодша внучка Семена Івановича – Надія – передала цю раритетну карту переяславським музейникам, і вона зберігається в їхніх архівах.
На леваді гарно родила капуста
Баба Ольга розказувала, що на леваді був родючий ґрунт, поряд річка і там гарно росла капуста. Її восени збирали і всю зиму мати з дівчатами шаткувала та квасила у величезних діжках. Потім цю капусту продавали. Торгували на базарі, люди приходили й додому зі своїм посудом, і баба Уляна наміряла їм міркою ту капусту за якісь гроші.
Такий хазяйський підхід до всього, що давала земля, уже й у своїх родинах сповідували діти Спасенків. У цьому дворі довго стояв цілий ряд вишень, і не було такого літа, щоб ягоди лишилися на дереві. З Москви щоліта приїжджав старший син Григорій, він військовий, і покірно все обривав. Дід Яків возив їх відрами на базар, баба Ольга трохи сушила чи варила варення.
Сад посадили, щоб продавати квашені яблука
Нинішній так званий інтернатівський сад Спасенки посадили теж для бізнесу. Це було приблизно в 1910 році, бо баба Ольга згадувала, що була ще зовсім невеличкою дівчиною, коли його закладали. Для того наймали людей. А потім сад доглядали, поливали вже самі своєю родиною.
Росли яблуні, груші, сливи й абрикоси – весь урожай з них сушили на величезних решетах, такі в нас досі збереглися в сараї. Тією сушкою дід торгував на базарі. Яблука квасили для продажу.
Ольга Семенівна згадувала, що той сад, як і інші землі, у них забирали тричі, як тільки в Переяславі змінювалася влада. Але ці переходи тривали недовго, тож вони продовжували доглядати за садом. Цю справу перейняли старші діти Семена Івановича, збирали там урожай.
Тільки коли наприкінці 50-х років почали будувати інтернат, до саду ніхто з того роду вже не мав стосунку. А сам сад невдовзі почали називати «інтернатівським». Я зараз не впевнена, чи лишилися там якісь дерева, посаджені саме Спасенками. Це хочемо з’ясувати спільно з іншими нащадками цього роду.
Світлина сторічної давнини
На цьому оригінальному фото, якому понад сто років, вся родина Спасенків. Такий же знімок зберігається і в когось із родини Богушів. На задньому плані видно дерева, і я думала, що то є великий сад. Та баба Ольга якось сказала, що фотографувалися вони у дворі – там теж росло чимало фруктових дерев.
Коли діти Спасенків одружувалися, Семен Іванович кожному дарував наділ.
Старшому сину Якову (1890-1972 рр.) – на леваді, його будинок стояв на тому самому місці, де пізніше була «Корчма». Мій чоловік Віктор добре пам’ятає його, бо з бабою Ольгою ходили туди у гості. Будинок був добротний, під металевим дахом. Ще є фото з того двору 1962 року. А на цьому фото Яків позаду батьків, у військовій формі. Ймовірно, саме тоді повернувся у відпустку, бо служив у царській армії, і після поранення йому дозволили провідати рідних.
Дружину Якова звали Софія, у них було три дочки – Ніна, Марія і Олександра. Їх уже немає, але свекруха моя підтримувала з ними стосунки, тепер ми спілкуємося вже з їхніми дітьми. Ось тільки про найстаршу Ніну знаємо мало. Тільки те, що в 1949 році вона була студенткою Київського педагогічного інституту. Хоча взагалі-то жінки з родини Спасенків не мали освіти, вчилися тільки хлопчики.
Щоправда, я маю ось фото Ольги Семенівни, вона тут з двома дівчатами в якійсь, очевидно, шкільній формі, з книжкою в руках. Вона згадувала, що вступила в жіночу школу, коли в 1920-х роках влада взялася ліквідовувати неграмотність. Та навчання покинула, бо дома було багато роботи. Читати так і не навчилася і цього соромилася. Дід Яків же учився в комерційному училищі, до речі, разом із моїм дідом Данилом Яковичем.
Спасенки породичалися з Богушами
Єфросинія – старша дочка Спасенків. На фото вона разом із чоловіком, це Богуш Онисій, він був юристом. Спасенки їх поважали. Семен Іванович наділив їм землю там, де був сад. Богуші там і побудувалися, їхній будинок досі стоїть: поряд з інтернатом, виходить якраз на сад. Будинок зовні вже перероблений, але всередині ще багато чого збереглося. Щоправда, я була там дуже давно, тоді ще стояли високі груби, обкладені кахлями. З усього було видно, що жили там заможні господарі.
У Єфросинії було троє дітей. На фото біля неї син Леонід і дочка Анастасія. Поряд з ними сидить жінка – хрещена мати Анастасії, але ніхто вже не згадає її ім'я. У 1920 році народився син Василь, тому його немає на фото. У Переяславі багато хто пам’ятає Богуша Василя Онисимовича, бо він багато років працював в автопарку. Він уже помер і шкода, що я так і не розпитала його детально про рід Спасенків. Він також довго жив разом із дідом та бабою, про них багато знав. Можливо, його діти мають якусь інформацію.
Свідоцтво про шлюб Ольги і Якова Спасенків
Ольга Семенівна вийшла заміж у 27 років. Якийсь час переяславці дискутували, що Левада мала б зватися Спаськовою. Та в нас є оригінал свідоцтва про одруження діда з бабою. Там записано: Палатний Яків Іванович і Спасенко Ольга Семенівна. У них двоє дітей – моя свекруха Марія і її брат Григорій. Він у Москві живе, з його дітьми ми теж спілкуємося.
Спаськами їх називали, може, по-кутковому. А ще є інша версія. На вулиці Шевченка, де зараз археологічний музей, стояла церква Святого Спаса. Там служив паламар Спасько, це підтверджують наші музейники. Можливо, він був їхнім родичем. Що у Семена Івановича був рідний брат і там жив – факт. Загалом у Переяславі нащадків цього роду в різних шлюбах є багато.
У Переяславі живе внучка Семена Івановича
На сьогодні найближчою спадкоємицею є пряма внучка Надія, дочка наймолодшого сина – Івана. Він у свої 14-15 років тричі тікав з дому, бо батько примушував багато і важко працювати. Івана земля не цікавила. Утретє він попав в армію Денікіна, з нею – у Бельгію. Звідти робили запит у Переяслав і йому вислали метрики. З Бельгії Іван емігрував до США, там одружився. У нього двоє дітей. Володимира вже немає, а дочка Надія виконала заповіт батька і в 1995 році повернулася в Україну. Вперше приїжджала у 1989 році. Її дід з бабою тоді прописали в цьому будинку, ми допомагали з переїздом. Надія Іванівна живе в Переяславі, їй улітку буде 85 років.
Важливо зазначити, що ніхто з нашого роду ні на що не претендує, – підкреслює Наталія Григорівна. – Та оскільки Переяслав – місто історичне, то, сподіваюся, і ця історія корінного роду переяславців буде цікавою комусь. Якщо біля Альти зроблять набережну, то було б добре із старого саду яке краще дерево лишити і встановити там якусь туристичну позначку, може, з цим фото. Думаю, що всі родичі Спасенків могли би якось долучитися до цього проєкту. Адже це наша спільна і неповторна історія.
