Понад два тижні – з 24 листопада по 9 грудня минулого року – відома переяславська краєзнавиця, колишня завідувачка меморіального музею архітектури В. Заболотного НІЕЗ «Переяслав» Людмила Набок (63 роки) працювала в Чорнобильській зоні відчуження у складі комплексної експедиції з вивчення культурної спадщини поліщуків. Пропонуємо інтерв’ю з науковицею щодо цієї роботи.
– Як ви потрапили до складу експедиції?
– На початку листопада мені зателефонувала подруга й колега Лариса Годліна і запитала, чи можна дати мій номер телефона директору Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Ростиславу Омеляшку, який хоче запросити мене до експедиції в Чорнобиль, як етнографа з народного житла. Я вислухала умови, виявила зацікавленість і… відмовилася. Адже знаю: для належного обстеження житла потрібно не тільки його описати, а й зробити фаховий обмір споруди, а це робота архітектора.
Проте через десять хвилин мені зателефонував Ростислав Андрійович і, зазначивши, що для обмірів вони запрошують архітектора, запропонував винятково як етнографу взяти участь у комплексній експедиції з обстеження нерухомих пам’яток у зоні відчуження. Зізнаюся чесно, я зраділа, адже за освітою та й за покликанням я – історик-етнограф. І як етнографу, мені завжди кортить розвідати щось новеньке для себе, побачити й виявити якусь цікавинку з традиційної культури українців. Тож за таких умов, не вагаючись, погодилася.
Адміністративна будівля Центру в м. ЧорнобильФото: Надане Людмилою Набок
Цьогорічна комплексна історико-етнографічна експедиція до зони відчуження мала завданням здійснити обстеження всіх нерухомих пам’яток в зоні відчуження. Зокрема, співробітники з’ясовували і фіксували на GPS місця розташування братських могил, кладовищ. Щодо кожного цвинтаря визначали обсяг робіт, які необхідно буде виконати: вирубати хащі, оточити протипожежною смугою, полагодити чи пофарбувати пам’ятники на братських похованнях. Одночасно оцінювали стан нерухомих об’єктів: жител, господарських споруд. Для фіксації стану збереження та визначення наукової цінності споруд і були запрошені я, як етнограф, та архітектор. У складі команди працювали висококваліфіковані співробітники Центру: завідувачі відділами, археологи, фольклористи, архівісти, фотографи, кінооператори, загалом 14 осіб.
– Хто забезпечував ваш побут?
– Про все потурбувався ДНЦЗКСТК. Річ в тім, що в самому Чорнобилі Центру належить велика будівля (адміністративний будинок колишнього чавуно-ливарного заводу). В ньому розміщені експозиційні зали постійно діючої експозиції «Пам’ять про отчий край», фондові колекції археологічних, етнографічних предметів музейного значення, адміністративні й санітарні кімнати. Власне, на період експедиції це була наша база, а проживали ми в гуртожитку готельного типу через дорогу навпроти. Постійно була гаряча вода! Дирекція Центру потурбувалася і про харчування членів експедиції. Зокрема, сніданки і пізні обіди (о 19 годині) готував співробітник Центру, а вдень ми «підкріплювалися» бутербродами і гарячим чаєм, які брали з собою.
Експозиція постійнодіючої виставки "Пам'ять про отчий край"Фото: Надане Людмилою Набок
– Як визначалися з маршрутом пошуків?
– Наш маршрут був розроблений заздалегідь директором Центру і увібрав в себе всі села, які хоча б трохи не постраждали від страшних недавніх пожеж. Це – Буда, Зимовище, Іллінці, Корогод, Кошівка, Красне, Куповате, Ладижичі, Луб’янка, Машеве, Новошепеличі, Опачичі, Оташів, Паришів, Плютовище, Річиця, Рудня-Вересня, Старі Шепеличі, Старосілля, Теремці, Терехів, Чапаєвка, Черевач, Ямпіль.
Один із покинутих будинків у зоні відчуженняФото: Надане Людмилою Набок
До речі, про пожежі. Коли під час експедиції траплялося розмовляти з місцевими старожилами чи працівниками із зони (пожежниками, дозиметристами, поліціянтами, лісниками, вахтовиками), всі, незалежно один від одного, дотримувалися версії про навмисні підпали в зоні відчуження, адже загоряння виникали одночасно в кількох місцях, неподалік від ЧАЕС, за напрямком вітру спрямовані були на станцію. В цих лютих пожежах горіло все: ліс, тварини, осушені торфовища, хати.
Зрубна хата під стріхою ще тримаєтьсяФото: Надане Людмилою Набок
Ми щодня відвідували по два-три села, які були одне від одного на близькій відстані, адже зимовий день короткий. Тож сніданок о восьмій ранку, а о 8:30 ми вирушали. Повертались на базу вже затемна, о 17-й. Між селами їздили асфальтівкою 80-х років, а по сільських кутках доводилося ходити, по суті, вже лісовими стежками. Одного разу поїхали мікроавтобусом, то одразу корінням відірвало вихлопну трубу. А щоб дістатися до найвіддаленіших сіл десятикілометрової зони – туди ми їздили у супроводі двох дозиметристів, – Центр винаймав старенького автобусика, який, утім, ніби броньований, рішуче долав хащі, коріняки, вибої.
Єдина збережена в зоні відчуження дерев'яна церква ХІХ ст.Фото: Надане Людмилою Набок
– Якими є найцікавіші з побачених об’єктів? Чи відомо, якою буде їхня подальша доля?
– Особисто для мене були цікавими зрубні хати початку ХХ століття, в яких збереглися стародавні конструктивні елементи: різьблені сволоки, дранкова й очеретяна покрівля, яка була у вжитку місцевого населення до 1986 року; маленькі сінешні стебки-комірчини, варисті печі «на санях», тобто на високих дерев’яних каркасах, встановлених на стовбцях.
Вразила і збережена до кінця 1970-х років традиція ставити дерев’яні будинки на стовбці і перші вінця класти безпосередньо на землю, при цьому стіни цегляних будинків вже зводили на підмурівках. Щодо подальшої долі визначених об’єктів, то у керівництва є декілька варіантів планів, проте їх вони поки що не хочуть афішувати.
Фото: Надане Людмилою Набок
До слова, про деякі з цікавих об’єктів детальніше можна прочитати на моїй сторінці у фейсбуці. Для цього спеціально створила там пост «Чорнобиль».
– Чи зустрічалися з поселенцями? Як їм живеться?
– Таких поселенців, які живуть там постійно, ми зустріли тільки в трьох селах, ще в одному трапився вахтовик, який живе під час зміни у своєму рідному обійсті. Як їм живеться?.. Певно, і складно, і радісно водночас. Складно, бо траплялися старенькі й немічні люди, а радісно, бо жодного разу не почули слів жалю щодо їхнього способу життя. Як сказав один з них: «Рідна хатка – моя паніматка», а інший: «Тут я ще живу, а всі ровесники, хто виїхав, їх уже немає». Чимало з них садять городи, самі печуть хліб, ловлять рибу, збирають гриби. Дещо працівники лісгоспу привозять їм на замовлення.
Сергій Рудник розповідає про столітню дідову хату, в якій живе під час вахтиФото: Надане Людмилою Набок
– А в якому стані природа в зоні відчуження?
– Природа поступово освоює нові території. Заросли вулиці верболозом та дичкою, поля – самосійними соснами, березами, дубами, осиками. Бачили величезні площі згорілого лісу, і який попадав, і який ще стоїть. Згідно з правилами, такі буреломи тут не розчищаються, все має природньо перегнивати. Проте одного дня, вертаючись з обстеження у віддаленому пункті, по дорозі зустріли більше десятка важковиків (МАН) з причепами, які стояли повністю завантажені або ще були під завантаженням відбірними колодами сосни.
Щодня на шляху зустрічали лосів, косуль, оленів, літають орлани і сови. Одного разу попід трасою бачили табунець коней Пржевальського. А з одного із сіл я їхала, плачучи, бо побачили стадо, більше 20 голів, корів-голштинок, які, угледівши наше авто, галопом кинулися навперейми. Ми від них втікали, а колишні «ласкавки-годувальниці» разом зі своїми телятками бігли до людей… Мені й зараз серце болить за тих тварин. Мені розповіли, ті корівки вже три роки блукають у селі і навколо. Їхній господар-фермер тяжко захворів, його забрали до лікарні, і він там помер. Перед від’їздом він відкрив браму ферми, і от тварини самі виживають, як можуть. Місцеві про них знають, але нікому бідолахи не потрібні. А ще повсюди ростуть гриби: білі, рижики, фламуліни (зимові опеньки), зеленушки та інші рядовки. Ми всі тільки дивилися й охали від такого різноманіття та кількості. Але від споживання утрималися.
Людмила Набок описує інтер’єр поліської хатиФото: Надане Людмилою Набок
– Як оцінюєте результати роботи? І чи буде продовження?
– Кожна експедиція має якусь наукову доцільність. Так було й цього разу. Насамперед, занесли до GPS місця розташування братських могил, кладовищ, які інколи доводилось довго шукати в хащах. Окрім того, здійснили фотофіксацію всіх поховань, пам’ятників, давніх надгробків, цікавих будівель, які можна було б, наприклад, музеєфікувати. Для себе виявила цікавинку щодо способу мазки хати, познайомилася з досвідченими науковцями, закоханими в українську культуру. Поки існує Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, експедиції будуть тривати, і я впевнена, що завдяки зусиллям його працівників культурні надбання українців Чорнобильського Полісся не зникнуть.
