Переяславщина славиться своїми краєвидами, природою, яка надихає на творчість. Тож не дивно, що з-поміж наших земляків є багато талановитих художників. Щороку у другу неділю жовтня відзначається День художника України. За кілька днів до цього свята наш журналіст зустрівся із переяславською мисткинею Любов’ю Трубецькою. Вона розповіла про свій творчий шлях та про те, як планує зробити наше місто кращим.
– Коли ти почала малювати?
– А я не пам’ятаю. Я завжди малювала. Від мене в дитинстві іноді навіть ховали олівці, фарби, бо я нічого іншого не робила. Спочатку це були якісь персонажі, потім тварини, природа. Деякі з цих малюнків збереглися й дотепер. Як для дитини, класні вони. У першому класі мене повели до художньої школи, дуже туди хотіла. Я й зараз невелика, а тоді зовсім малесенька була. На мене глянули й сказали, що таку маленьку не візьмуть. Я аж у сльози... Проте, коли переглянули мої роботи, то взяли.
Любов Трубецька (32 роки) народилася в Переяславі. Батьки незадовго до цього переїхали з Росії працювати на заводі «Точмаш». Закінчила переяславську художню школу, художню школу ім. Шевченка у Києві та Національний авіаційний університет за спеціальністю «дизайн та архітектура». Працює художником-монументалістом та дизайнером. Перше замовлення було ще під час навчання в університеті – розпис в стилі Петриківки переяславського кафе «Борщик». Згодом почалися замовлення національного українського розпису і в Києві, і навіть у Москві. Тривалий час жила та працювала в Києві, нещодавно повернулася до Переяслава. Має 12-річну доньку Лію.
– Це ж недешеве заняття…
– Ой! Люди в 90-ті взагалі нічого не отримували, то яка б сума за навчання не була, це накладно. Були фінансові проблеми, один рік брали академвідпустку, бо банально не було чим заплатити. У мене була вчителька Зоя Павлівна Гончарук (дуже теплі спогади про неї), я ходила до неї додому й під її керівництвом малювала картину, щоб потім продати й заплатити за художню школу. Ця робота вийшла дуже-дуже гарна, особливо як для шестикласниці, тому ми її навіть не намагалися продавати. Висить у мене оформлена в рамі, мабуть, найособливіша моя робота. А за навчання якось тоді розплатилися. Ну а зараз навчання в художній школі коштує 150 гривень на місяць. Зрозуміло, що у наш час це не проблема взагалі.
Картина, яку намалювала шестикласницею із вчителькою
Художники Микола Плєхов та Любов Трубецька зі своєю вчителькою Зоєю Гончарук
– Коли ти зрозуміла, що пов’яжеш із мистецтвом своє життя?
– Мабуть, ще з дитинства. А більш-менш заробляти на цьому почала з одинадцятого класу. У Переяславі був магазин «Тарас», де продавалися мої роботи. Купила тоді собі такі класні білі ботинки-стіли, дуже про них мріяла. Коштували вони 250 гривень. Портрети тоді продавала гривень по 100, інші картини – дешевше. Зараз замовлення на портрети приймаю дуже рідко, коштувало б це близько 100 доларів.
Портрет жінки. Полотно, олія
– Опиши робочий день художника.
– У моєму випадку це робоча ніч художника. Я така сова – поки не стемніє, нічого робити не можу. Зате потім здатна працювати й до ранку, навіть до десятої буває. Знаєш, ранки після плідної ночі роботи інакші, навіть пахнуть по-іншому. Це я говорю не про замовлення, а про творчий процес. А клієнтів у мене зараз не так і багато, проте є постійні й із різноплановими замовленнями. Наприклад, засновниці бренду одягу «Monamoon» Наталії Мазур я робила художній розпис на стінах, потім меблі їй розписувала. А згодом виявилося, що вона родом із Цибель і зі своїм чоловіком Сергієм спонсорувала розпис церкви св. пророка Іллі у цьому селі, запросила мене для цієї роботи. Потім ще дизайнером працювала у її проєкті, створювала принти для одягу для вагітних.
Розпис у церкві в Циблях
– Чи буває таке, що місяць-два немає замовлень, відповідно й заробітків?
– Так. Але місяць-два – це нормально, це якраз хороший відрізок, щоб відпочити, перезавантажитися. А щоб зовсім скрутно без роботи було, то й не пригадаю такого. Один проєкт закінчується, і відразу десь знаходиться інший. Ось зараз ми закінчуємо об’єкт, над яким працювали три роки, – резиденцію досить небідних людей у Кончі-Заспі. Там і розписи, і позолота…
– Поговорімо все ж про картини. У якому стилі ти пишеш?
– Завжди писала в стилі реалізм, трішечки такий акварельний. Але зараз у мене, можна сказати, переломний момент, хочеться шукати себе. Я й це приміщення (спілкувалися у «Офісі культурних комунікацій», хабі для переяславських художників, який розміщується у будівлі колишнього ресторану «Славутич» на розі вул. Б. Хмельницького та Гімназійної – авт.) орендувала для того, щоб мати змогу малювати величезні абстрактні картини. Щойно закінчу замовлення, почну втілювати те, що собі тут задумала. Бо коли виконую замовлення, картин не пишу.
Робота над замовленням у майстерні
– А взагалі скільки у тебе картин?
– Мабуть, близько десятка, якщо не рахувати з дитинства та замовлення. Більшість моїх картин незавершені. Не скажу, що натхнення зникає. Мені подобаються незакінчені роботи, коли є простір для фантазії. При цьому я така перфекціоністка, що якби прагнула закінчити картину, то не вилізла б з неї ніколи, постійно щось хочеться додати. Також варто зауважити, що багато художників починають картини дуже класно, але часто наприкінці псують свій твір. Щоб довести роботу до ідеального завершення, необхідно мати неабиякий талант та досвід.
Проте в мене є багато простіших картин – пленери, етюди, натюрморти. Вони лежать вдома, час від часу кудись мігрують, тато може комусь подарувати. Якось ми гуляли й зайшли до художньої академії в Києві, там був якийсь переоблік й багато робіт, очевидно, студентів чи абітурієнтів, викинули в смітник. Звичайно, це були неякісні роботи, проте на акварельному папері. Тож ми набрали їх, щоб на іншому боці малювати. А тато знайшов удома, подумав, що мої, деякі оформив у рамки, дещо комусь подарував. Приходжу додому, на стіні висить картина, не зрозуміло чия, із смітника.
"Очікування"
Народний розпис у Москві
– Що тебе надихає?
– Мене надихає краса, здебільшого рукотворна. Зокрема, роботи інших художників. У дитинстві мене вражали пейзажисти Полєнов, Рєпін, Левітан. Згодом подобалися імпресіоністи Мане, Клімт, Муха. Зараз більше захоплююся невідомими художниками, і передусім я дивлюся на роботи, а не на конкретних особистостей. Наприклад, у певного автора одна картина може бути просто неймовірна, а інша середнього рівня. З недавнього, що запам’яталося, – роботи Ніни Мурашкіної. Не впевнена, що всім варто їх бачити: вони на сексуальну тематику, трешові, з гумором, втім, дуже стильні, класна графіка. Надихають і переяславські митці: Олександра Федорук, Микола Плєхов, Роман Мотузок, Олександр Сусь.
– Чи важливе для тебе визнання як художниці?
– Всім хочеться визнання, але у мене ніколи не було аж таких амбіцій. Можливо, для художника це й погано. Але у людському плані занадто проявлена амбіційність – як на мене, не дуже гарна риса. Я не хочу слави, медійності, уваги. Я хочу зробити щось таке, чим пишатимуся. Якщо це вдасться, то думаю, інші також оцінять.
Робота в Офісі культурних комунікацій триває
Довго не могла визначитися, де хочу жити: в Києві, в Переяславі, деінде? І якось мене почало тягнути сюди, тому тут і осідаю. Відповідно хочеться щось робити для рідного міста. Хочу робити таке, що побачать люди, зокрема, йдеться про мурали. Кілька років тому ми подавали такий проєкт до громадського бюджету, його не затвердили. Можливо, варто повторити спробу або ж якось це зробити власними силами та матеріальними ресурсами. Також було б добре створювати скульптури для міста.
У цьому «Офісі» ми влаштовуємо різні заходи. Недавно проводили вечір кіно на терасі. У суботу о 18:00 напередодні Дня художника тут же гуртом напишемо велику абстрактну картину. Ми все підготуємо: полотно, фарби, пензлі. Запрошую не лише художників, а і всіх жителів Переяслава. Не думайте, що бути художником – це щось нереальне. Кожен вміє бачити прекрасне, а отже, і створювати його. У майбутньому планую ще не один подібний захід. Згодом було б класно ці картини продати на благодійних аукціонах й використати кошти на потреби міста. Від допомоги меценатів також не відмовимося.
Підготовка до кіновечора
– Твоя донька також росте творчою особистістю?
– Так. Вона теж ходить до художньої школи, проте все ж їй більше вдається скульптура. Лія любить ліпити, робить дуже витончені речі. На диво, батьки у мене не малюють або ж, можливо, добре шифруються (сміється). Хіба що дід якісь грибочки вимальовував, і ще моя тьотя малювала, закінчувала «художника-декоратора».
