Переяславку Інну Марченко, (49 років) добре знають у нашому місті. Вона – громадська активістка, волонтерка, яка десятки разів їздила на війну на Сході України, возила гуманітарну допомогу нашим бійцям. Продукти харчування, одяг, інструменти та ще багато потрібних речей вона збирає в благодійників у місті та в селах. Їй завжди ідуть назустріч, бо довіряють, люди знають: все, що Інна зібрала, буде доставлено на передову. Але сьогодні Інна розповідає не про волонтерство, а про своє нове захоплення. Вона була учасницею змагань «Забіг у вишиванках» та «Дика гонка».
– Інно, ви давно займаєтесь спортом?
– Коли була школяркою, займалась баскетболом у тренерів Алли і Сергія Бикових. Потім на довгі роки спорт закинула. У тридцять п’ять тяжко захворіла – пережила інсульт, певний час навіть не ходила. Згодом відновилась, але до занять фізкультурою чи спортом була байдужою. Минулого року моя донька Олександра в якийсь день сказала: «Мамо, я зроблю з тебе людину». Це означало, що вона буде брати мене з собою у спортзал. Олександра дуже серйозно займається різноманітними видами: для зміцнення здоров’я, поліпшення фігури. 18 жовтня 2019 року вона в Києві бігла 10-кілометрову дистанцію. Я була в групі підтримки. Атмосфера тих змагань мене вразила доброзичливістю, взаємопідтримкою. Той «марафон» бігли різні люди – молоді і старші, навіть з особливими потребами. Кожен міг спробувати подолати цю дистанцію. Головне – добігти до фінішу.
Моя донька виявилась дуже потужним мотиватором, вона підтримувала мене, казала «ти теж зможеш», потрібно тільки подолати лінощі.
Фото: Надане Інною Марченко
– Все так просто?
– Нічого не просто. Треба не тільки ходити в зал на тренування, не тільки бігати на стадіоні, а ще й правильно харчуватись. Схему харчування для кожної людини розробляє тренер. Мені з ним пощастило. Владислав Гресь дуже фаховий і, що головне, йому небайдуже, як почувається людина, що прийшла на тренування, не тільки фізично, а й морально, тобто який у неї настрій, що її турбує. Це тільки здається несуттєвим, насправді така зацікавленість тренера дуже мотивує.
– Розкажіть про успіхи, досягнуті внаслідок тренувань.
– Я схудла на
– Ваш перший успіх – «Забіг у вишиванках»?
– Так, я отримала медаль учасника. Вона дуже красива, я бігала, ясна річ, не за медаллю, а щоб довести собі, доньці й тренерові, що не боюся цієї п’ятикілометрової дистанції й подолаю її. Владислав мене дуже мотивував на цю участь, він навіть заплатив за мене вступний внесок, щоб мені було незручно відмовитись. І я пробігла разом зі всіма учасниками, це було дуже класно. З’явилась упевненість, що зможу більше.
– А що таке «Дика гонка»?
– Це біг із перешкодами, але не так, як ми звикли бачити на стадіоні. Розробник усіх перешкод, ідейний натхненник Дикої гонки Руслан Клименко сказав, що найголовніше – показати учасникам справжню красу української природи, а також довести кожному, що жодних обмежень немає. «Ми це не мусимо, ми це любимо» – девіз цих змагань. Перший раз я потрапила на Дику гонку 19 січня цього року – підтримати свого тренера Владислава, який брав у ній участь. Мене ця гонка вразила простотою виконання. Учасники долали перешкоди, які, до речі, всі зроблені з дерева й організатори запевняють, що із сухостою, так просто й невимушено, що я подумала – зможу. І продовжила тренуватись. З пам’яті не вивітрювались локації цієї гонки – ліс і схили, оригінальні перешкоди, хотілось самій спробувати. І це сталось 10 жовтня цього року.
– Розкажіть детальніше, що це було?
– О, це був наймасштабніший захід цієї осені, він проходив у Витачеві, це мальовниче урочище під Обуховом. Було три дистанції – Шалена десятка (
– Вам ще є до чого прагнути?
– Так, зараз я багато тренуюсь і в залі, і навіть на роботі, коли нічна зміна. Працюю в охороні на складах. Знайомі хлопці принесли мені туди пеньки, я треную баланс. У залі віджимаюсь 22 рази, а донька – 25, отже, є куди рости, бігаю на довгі дистанції. Якщо все буде добре, обов’язково планую взяти участь у запливі «Дніпро ревучий», у забігу у вишиванках і, звичайно ж у Дикій гонці – хочу наступного року подолати дистанцію «Шалена десятка» (
Інна Марченко з організатором "Дикої гонки" Русланом КлименкомФото: Надане Інною Марченко
– Інно, війна на Сході триває, там волонтерська допомога вже не потрібна?
– Потрібна, одразу після гонки я поїхала на Схід під Павлопіль. Везли продукти харчування, солодощі, гвіздки, лопати, сокири, спальні мішки. Принагідно хочу подякувати благодійникам: учням міської школи №5, підприємцям Ігорю Коваленку, Сашкові Устінову, Тарасу Погурському, директорам ПП «Земля Переяславщини» Олександру Яремі, ПП «Соснова» Юрію Павлушку, ПП «Саланг-Агро» Олександру Дорофєєву, фермеру Юрію Розовику, голові правління ТОВ «Переяслав-Молпродукт» Олександру Пироговському. Армійці, які стоять на передовій, були дуже раді нашим подарункам, дякували. Поки триває війна, потрібна й допомога їм.
– Що б ви сказали жінкам, які хочуть позбутись зайвої ваги, стати стрункими й активними?
– Треба наважитись і захотіти. Немає нічого неможливого: ні вік, ні стан здоров’я не можна вважати перешкодами. Немає жодних обмежень, всі вони – тільки в нашій голові. Тепер я це точно знаю.
