– Та ну що ви – за дев’ять років жодного! Але все ще сподіваюся колись знайти, – так відповів на запитання про виявлені скарби переяславець Олександр Єдін, 40 років, який переважну частину свого дозвілля присвячує неординарному захопленню – роботі з металошукачем. Так, так, наголошує він, це не романтика, це – передусім фізична праця, а потім уже адреналін. Адже потрібно багато ходити, перелопачувати масу землі, а результат не завжди такий, який очікуєш. Але азарт присутній завжди.
– Як прийшло таке унікальне хобі?
Фото: Надане Олександром Єдіним
– А знаєте, воно вже не є унікальним. Наскільки мені відомо, на Переяславщині вже близько двох тисяч таких приладів. Очевидно, тому, що стають доступнішими: якщо років п’ятнадцять тому гарний металодетектор коштував 3, а то й 4 тисячі доларів, то зараз топовий – 800-900 доларів. У мене їх три. А до цього захоплення мене привело інше – віндсерфінг (плавання на воді на спеціальній дошці з вітрилом – ред.).
Коли закінчуєш плавання, вітрило має підсохнути. Що маєш робити ці півтори-дві години, тим більше, що це завжди вітряна погода – не попляжуєш і не порибалиш? І я придумав – купив металошукач і збирав монети на пляжі. На приладі є режим дискримінації чорних металів (окрім чавуну та нержавійки), тому я вишукував лише вироби з кольорових металів. І знаходив не лише жовті монети незалежної України, а й радянські та навіть періоду Російської імперії. Якось гостював у Виповзках. Питаю господаря, чи, бува, не знаходив у дворі давніх монет. Відповів, що знаходив на городі величеньку, періоду цариці Єлизавети. Дозволив мені там попрацювати. То я за місяць на тому городі (там, виявляється, в давнину стара церква стояла) 150 царських монет знайшов, правда, з них лише дві срібні.
Частина із знахідок ОлександраФото: Надане Олександром Єдіним
А чому кажу, що в цій справі романтики мало? На тому городі я викопав яму в пояс, ото були очікування! А знахідка – старе колесо від воза. Це вже пізніше я дізнався, що якщо виріб пройшов кузню, він на металодетекторі відреагує як кольоровий метал.
– Як ви визначали, куди варто їхати в пошуках?
– Такі місця загальновідомі – старі поселення, старі дороги, переправи, церковища. В інтернеті можна знайти старі карти і накласти їх в GPS у смартфоні чи планшеті на сучасний вигляд цих територій. У таких місцях обов’язково пошук буде результативним: хтось там колись щось загубив, а через кілька століть я знайшов. Улюблений період – коли на лузі трава тільки піднімається, а на полі немає нічого засіяного, тобто рання весна або пізня осінь.
– У кожної такої місцевості нині є господар. Як вони ставляться до ваших візитів?
– Металопошук жодного закону не порушує, якщо ці роботи не проводяться в історичних чи заповідних місцях, усіх видах парків та на приватних землях. Тим більше, якщо людина після пошуків вирівняла земельку так, як вона була до цього. Інша справа, що є серед колег – і думаю, це чи не кожен п’ятий, – й такі, що після себе ніколи не приберуть, а навпаки – накапостять. Не тільки не засиплять яму, а вона може бути добренною, а ще й викладуть наверх щось із знахідок – колесо, шматок троса чи трак із гусениці. Сільгосптехніка, яка потім піде полем, ламається, і я добре розумію господарів. Але ж і прикро: таких нехлюїв серед нас – значна меншість, а негативне враження у людей складається про всіх.
Утім в останні роки сфера моїх інтересів змінилася. Фактично всі перспективні місця, які можна виявити з допомогою доступних старих карт, уже добряче пройдені. І тепер я займаюся винятково підводними пошуками. Всі мої металошукачі – амфібії, тобто універсальні – можуть працювати і на суші, і у воді. Маю шість гідрокостюмів. Курси дайверів (з правом занурюватися до 12-метрової глибини) пройшов у Єгипті під час туристичної поїздки. Але в пошуках глибше шести метрів не спускаюся. Цьогоріч останній раз пірнав 29 листопада в Дніпрі поблизу міського пляжу.
Тепер вирушає на глибину Фото: Надане Олександром Єдіним
Під водою мені набагато цікавіше: особлива атмосфера, нікого поруч, рибки і ті втікають зграйками, хіба що щука цікава підійде і дивиться на тебе з метра-півтора. З підводними пошуками пройшов азовське узбережжя, на Чорному морі – від Скадовська на Херсонщині до одеських Татарбунар. Навіть у Туреччину з металодетектором їздив: попірнав і «відбив» вартість поїздки на 250 євро – знайшов на дні пару золотих обручок, сережку. А в Дніпрі з останніх знахідок – римські монети-динарії, скіфські фібули-застібки для одягу та наконечники стріл, звичайно ж, монети імперської Росії. Свого часу знайшов на дні і ритуальний ніж т. з. катакомбної культури (це за 2,5 тис. років до н. е.) – подарував його до «народного» музею Миколи Богатиря. Я закінчив переяславський університет за спеціальністю «історія та правознавство», тож розуміюся на історичній цінності старожитностей. А ще дуже допомагає зорієнтуватися щодо цього сайт інтернет-магазину антикваріату «Віоліті». Це для мене – своєрідний довідник.
– Що робите зі знайденим?
– Жодного разу не продав нічого з того, що мені самому подобається. Буває, звертаються друзі: «Є такий звичай – закладати монету з Георгієм-побідоносцем під ріг будинку, що будується. В тебе є таке?» Звичайно ж, знайдеться, адже такі виходили і при Петрі І, і при Катерині ІІ, і при Єлизаветі, і при Петрі ІІІ. Бувають і курйозні випадки. Одного літа мій знайомий, який нещодавно вернувся з моря, поскаржився мені, що загубив там золотий ланцюжок з хрестиком. А я сам тільки-но з того Лугового (біля Коблевого) приїхав і був там, звичайно ж, з детектором. То я йому показую на екрані (бо всі трофеї фотографую): це вони? Так, відповідає. А якось, можна сказати, врятував сім’ю друга. Приїжджає він, мовляв, дружина з дому вигнала, бо в сільському ставку загубив обручку. Довелося виручати друга: знайшов утрату йому за 34 хвилини.
Взагалі знахідки вдома не зберігаю: дружина Наташа вважає, що не варто тримати те, що належало іншим людям, серед яких могли бути і лихі. Для чого нам їхня негативна енергетика? Тож зберігаю все в іншому місці. А те, що не складає історичної цінності – в ломбард, на потреби сім’ї.
– А як, до слова, члени сім’ї ставляться до вашого захоплення?
– Наташа навіть разів зо три разом зі мною виїжджала в «експедиції». Але оскільки нічого значущого ні разу не знайшла, то й інтерес помалу згас. Пробував залучити старшого з дітей, 12-річного сина, його уваги вистачило на пів години – у гаджетах йому таки цікавіше.
