Його поховали на сільському цвинтарі, під великим деревом, над дорогою. Щоб кожен, хто проходитиме мимо, вклонявся і дякував Герою за світлий день у вільній Україні. Сьогодні, 26 серпня, Захиснику Олегу Гордієнку віддали останню шану жителі Пристрім і всієї Студениківської громади, розповідає Переяслав.City.
"Жахлива звістка сьогодні сколихнула наше село. Під Бахмутом на Донеччині загинув колишній учень нашої школи Гордієнко Олег... Йому було лише 27 років". У селі ця страшна новина про першу втрату на війні – загибель героя-земляка – швидко облетіла кожен двір 17 серпня, а прощання відбулося тільки за десять днів.
– Усі так шкодували, що Олежка пішов… Я його не застала, бо вже з цеху перейшла, але колеги розказували про нього завжди тільки хороше. На роботі його цінували, і навіть коли звільнився, про нього завжди гарно відгукувалися. Він усьому навчався дуже швидко. Був здібний хлопець, руки золоті в нього були, – розповідає на похороні Ольга Андріївна, працівниця пристромського підприємства, де до війни працював Олег Гордієнко. – Моя невістка з ними тут по сусідства живе, то казала, що він був безвідмовним, якщо комусь допомога треба була.
Ольга Андріївна розповіла, як Олега цінували на роботі
– Він завжди був із усмішкою, совісний учень, – згадує Світлана Дзецко, Олегова класна керівниця в школі. – З колегами ось говорили, що Олег ніколи не приходив у школу з невиконаним домашнім завданням. Він не був відмінником, але дуже відповідальним, за все переживав. І дуже трудящим був. У нього сім’я незаможна, то він після 9 класу пішов зі школи, хотів якомога швидше матері допомагати, заробити якусь копійку. Працював у селі на Укрпромтостачі, там його хвалили. Потім вони з хлопцями зібрали бригаду і ремонти робили, він плитку клав дуже гарно.
Нікому ніякого зла не робив, дуже доброзичливий. Світлий хлопець. І рослий, симпатичний – за ним дівчата бігали. Він обрав свою дівчину, але не встиг з нею і своїх дітей виростити…
Зараз багато наших пристромських молодих хлопців і дорослих чоловіків захищає Україну. Є такі, що й контузію отримали, один навіть сильно обгорів, але після госпіталю вони повернулися до побратимів. А Олежка вже тут навіки.
Олег був таким щирим, дружелюбним. У нього було багато друзів і ніколи не чула, щоб він з кимось сварився, ворогував. Але один ворог прийшов на нашу землю і забрав життя нашого хлопця… В нас всі люди клянуть путіна і його армію вбивць…
Учителька Світлана Дзецко згадує про учня тільки хороше
У цей час біля будинку, де Олег жив із мамою, священники правлять заупокійну службу. Віддати останню шану прийшли майже всі односельці, приїхало багато побратимів.
Весь великий двір заповнений людьми. Серед них матері і дружини тих захисників, які зараз стоять на передових позиціях. Кожна жінка молиться за те, аби її рідна людина повернулася додому іншим шляхом, а не таким, який пройшов Олег…
…Олегова мама Валентина і сестричка Жанна, кохана жінка Юлія тужать над закритою домовиною. Мама її гладить так, ніби це тіло рідної дитини. Вона намагається відгорнути поверх накинутий жовто-блакитний стяг, але обличчя своєї кровинки їй уже не побачити. Все закрито наглухо. Назавжди…
Олег Гордієнко загинув на полі бою 14 серпня. Побратими розповіли, що в ті дні ворог накривав їхні позиції таким щільним вогнем, що евакуювати навіть поранених вчасно не могли. Коли загиблого побратима зрештою вивезли в тил, опізнати тіло рідні змогли лише за татуюванням.
…Олег із побратимами тримав бойові позиції в самому пеклі війни. Це там, де щогодини розташування бійців ворог накривав масивними обстрілами з усіх можливих видів зброї: піони, рапіри, касетні бомби, танки, артилерія, авіація. Там, де важливішими є не бойовий досвід, а зір і слух бійця: від вильоту ворожого снаряду є тільки одна секунда, аби впасти на землю, щоб врятуватися. Там, де не можна телефонувати рідним, бо сигнал відразу розкривав ворогові позицію. Там, де не можна попити кави, бо туди днями не могли доставити воду. Там, де кожен боєць знає, що проти нього одного стоїть 15 ворогів. І вони близько, буквально за сто метрів, коли видно і чутно того, хто прийшов тебе вбити, але ти маєш це зробити першим. Олег там був сім днів…
Від початку села вся дорога до його домівки встелена квітами. Так односельці зранку цього дня зустрічали тіло Героя.
Потім, доки траурна процесія рухалася від дому до кладовища, вздовж дороги люди знову виходили вклонитися подвигу свого захисника, до домовини клали букети червоної калини, чорнобривців, соняхів…
Військові обіцяли своєму загиблому побратиму, що його смерть не буде даремною і ворог за все заплатить. На колінах дякували батькам і просили пробачення. Національний стяг, яким була вкрита домовина, передали батькам як особливу священну подяку за подвиг сина.
– Подзвони мені, синочку, і скажи, що ти живий, що це помилка…. Я не вірю, покажіть мені його. Це ж може не мій синок. Хай би він ще воював, хай би краще був у полоні, я ж за всі гроші на світі його викупила б і спасла, але не можу його спасти з цієї домовини. Я не вірю…. Це помилка… Хай би я замість нього загинула…Чому?...За що? Він ще ж і життя не бачив… – материні слова крають серце.
Плаче все село, швидко втирають очі навіть літні чоловіки. Велике горе зібрало всю громаду. Над домовиною героя хором співають «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». А слідом виголошене хором гасло: «Слава нації! – Смерть ворогам!» прозвучало як обіцянка помститися агресорам не тільки за Олега, а й за кожне зруйноване життя українців.
– Олег майже в мене на руках виріс. Мені 44 роки, а йому 27. Його мама Валюшка – моя «сестричка» – така ж сильна, з характером. Він у маму вдався, – розповідає чоловік у військовій формі. Представляється позивним «Таджик». На грудях – нагороди: відзнаки учаснику АТО, учаснику бойових дій. Особливі – медалі «За оборону Бахмута» , «За оборону Маріуполя». Це коли його наші захисники відстояли ще в 2014 році. Зараз каже, міста немає. Про «Азов» і долю полонених його бійців говорить скупо, нервово, боляче… Каже, вони знали, яка буде їхня доля, азовців рашисти не обмінюють…
– Що Олежка загинув, я дізнався тільки позавчора. Згадалося зразу, як він, це було років три тому, якось прийшов і каже: «Дядя Діма, я вас люблю і вдячний вам за те, що ви за нас воюєте, нас захищаєте».
Я тільки з передової – хлопців на ротацію привіз з-під Кривого Рогу. Там гаряче. Коли страшно, то молюся «Отче наш». Але сьогодні бути тут – найстрашніше. Я до Олежкиної мами, до Валюші, досі не можу підійти, не смію… Я не знав, що його туди відправили. Я б цього йому не дозволив. Але він сам вибрав цей шлях. Це його достойний шлях Героя. Хоча там про це, звісно, не думаєш. Там сподіваєшся тільки на одне, що тобі пощастить у тому вогні проскочити в якесь рятівне вікно. Олежка не проскочив…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
