Редакція «Вісника» цими днями отримала листа від Олени Пономарьової, редактора газети «Время» із Станиці Луганської. В ньому розповідь про Єгора Чернецького, який постраждав на пожежі, рятуючи з вогню свого дідуся-інваліда. Пропонуємо її читачам у скороченому варіанті.
Рятуючи дідуся, Єгор по суті жертвував собою
В Станично-Луганському районі добре знають історію новорічної пожежі 2018-2019 року у будинку сім’ї Чернецьких. Загорілось приблизно о двадцятій годині 31 грудня. На той момент у будинку були дідусь-інвалід та шістнадцятирічний онук Єгор. Тоді, рятуючи дідуся, хлопець отримав понад 70 відсотків опіків тіла, а ще порізався склом, бо власним тілом розбив вікно. Його спочатку відвезли до реанімації Станично-Луганської лікарні, через кілька годин – у Лисичанськ, а звідти до Харкова. За життя Єгора боролися кращі лікарі міста. Про цей випадок писали газети «Время» та «Факти», новину поширили в інтернеті. Земляки, мешканці району, першими відгукнулися на трагедію: зібрали кошти на операцію, деякі речі тощо. Харківські волонтери два місяці опікувалися хлопцем зі Станиці Луганської. Він почав одужувати, життю Єгора вже ніщо не загрожувало, почався період реабілітації. На якийсь час хлопець зник з поля нашого зору. І ось через вісім місяців після трагедії ми зустрілися з ним випадково в кабінеті лікаря-кардіолога.
– Що у вас з руками? – запитала його лікарка.
– Це після пожежі, опіки… – відповів Єгор і опустив очі.
На його обличчі ще було видно шрами від опіків. На голові рани загоїлись, але на їхньому місці волосся ще не відросло. А ось руки свідчили про те, що не все добре.
Разом ми вийшли з кабінету лікаря, і я почала розпитувати Єгора про всі ці місяці, коли про нього нічого не було відомо.
– У Харкові мені зробили пересадку шкіри, яку брали з ніг і пересаджували на все тіло, – почав розповідь хлопець. – Але щось пішло не так, я в цьому не розуміюся. Руку не можу розігнути та підняти. Мені радять операцію в Харкові, але на це потрібні гроші, поки що я не маю змоги оплатити лікування. Ми ще досі не можемо оговтатися від пожежі, будинок наш згорів. Коли я був у лікарні, з першого дня до мене приходила волонтерка Ірина Сорокіна. Вона розмістила в Інтернеті заклик про допомогу, вела перемовини з волонтерами з інших регіонів та із закордону. Привозила ліки, їжу, речі. Це мені дуже підіймало настрій. Я хотів швидше одужати та віддячити за турботу.
Помовчавши, Єгор додав:
– Минулого разу, коли мама сказала, що в Станиці збирають гроші для мене, перше, що спало на думку: «Як вони дають гроші, вони ж мене зовсім не знають. Як я буду людям віддавати ці гроші?». Потім приходили волонтери, теж допомагали мені в лікарні. Я дуже всім вдячний. Я кожному кажу спасибі, завдяки вашій підтримці я живий. Мені хочеться щось зробити добре для кожного, але я не знаю як…
Друга зустріч відбулася вже в редакції газети «Время». Хлопець прийшов з мамою Галиною Володимирівною. Він навчається в Сіверодонецьку в училищі, здобуває спеціальність слюсаря.
Мама знов і знов повторювала слова вдячності землякам, всім українцям, закордонним волонтерам:
– Висловлюю велику вдячність всім добрим людям, хто допоміг нам. Вони врятували життя мого сина, а це для мене найдорожче. Недавно ми вирішили питання з житлом. Тепер Єгору потрібна ще одна операція. Буду вдячна, якщо знайдуться люди, які допоможуть нам ще раз.
Під час нашої розмови зателефонувала Тетяна Сушко – медсестра ПДМШ імені Пирогова. Вона часто телефонує з Переяславщини, щоб поцікавитися, як справи у Станично-Луганському районі, бо кілька ротацій відпрацювала в нашому госпіталі й у неї тут багато знайомих колег та людей, які свого часу були її пацієнтами. Я розповіла їй історію Єгора, і вона дала нам пораду і пообіцяла допомогти хлопцю.
Закінчуючи, хочу навести слова харківської волонтерки Ірини Сорокіної. Вона в інтерв’ю газеті «Факты» сказала: «Этот парень – настоящий герой. Спасая дедушку, он фактически жертвовал собой».
