Реперка Alyona Alyona – одна з небагатьох українських зірок, яка популяризує нашу країну за кордоном. Цього року вона увійшла до сотні найвпливовіших жінок України, про неї писав американський Vogue, виступає у Німеччині, Австрії, Франції Чехії, Фінляндії, Польщі та інших європейських країнах. Альона Савраненко (28 років) тривалий час жила у Баришівці, працювала у місцевому дитсадку, а освіту (психолога) здобула у переяславському педуніверситеті. До рідного вишу реперка приїхала нещодавно, поспілкувалася зі студентами. Журналіст Переяслав.City записав цю розмову.
– Як це – бути відомою?
– Я не почуваюся зіркою. Коли повертаюся до Баришівки, для місцевих людей як була Альоною, так і залишаюся Альоною. Бажання досягати більшого не змінює мене як особистість. Я прагну руйнувати стереотипи про те, що люди, які підіймаються високо у кар’єрі, змінюються у гірший бік. Насправді можна залишатися таким же простим.
Alyona Alyona подарувала університету власну платівку «Пушка»
– Як ти почала захоплюватися репом?
– Свої перші треки записувала в Переяславі. Тут була команда реперів і в них вдома у шафі була «студія звукозапису». Я давно цим займаюся, але тривалий час не виносила на огляд. Раніше реп-музика не була настільки затребуваною, люди хотіли більше вокальних пісень. Тому я в університеті на сцені зазвичай переспівувала якусь там Ані Лорак. Але круто, що універ давав можливість виступати перед великою кількістю глядачів, це хороший досвід. Таким чином з часом я зрозуміла, що на концерти всі приходять кайфувати, а не оцінювати тебе. Тож чому нервувати?
– А як все-таки наважилася показати свою творчість?
– Мені виповнилося 25 років і я зрозуміла, що пора або взагалі зав’язувати писати, або виходити на новий етап. Тож узяла мікрофон до рук і пішла виступати зі своїми треками, де тільки можна. Познайомилася з купою нових людей, з якими і сформувала команду. Завдяки їм я тепер там, де є.
– Яку музику ти слухаєш?
– Слухаю багато репу. Треба бути в курсі ринку, аналізувати. І це така музика, що качає мене. Раджу всім підписатися на берлінський ютуб-канал «Colors», який постійно публікує молодих артистів різних жанрів, знятих наживо. Там дуже крута сучасна музика. Я б хотіла, щоб і в Україні зі сцени зійшли всякі «співучі труселя» і з’явилися подібні цікаві співаки.
– Чи плануєш брати під опіку молодих талантів?
– Планую створити свій лейбл, є певні ідеї, але не вистачає ресурсів. Необхідні великі фінансові вливання. Проте через кілька років, думаю, ми це зробимо. Можливо, набиратиму команду на конкурсній основі, або ж просто через заявки, або їздитимемо у пошуках талантів Україною. Зараз я як той студент-першокурсник, який працює на заліковку. Гроші з неба мені на голову не сиплються. Те, що заробляю, вкладаю в роботу, щоб здобути хорошу репутацію в Україні та за кордоном. (17 жовтня ц.р. Alyona Alyona презентувала кліп реп-гурту KALUSH на пісню «Не маринуй». На своїй сторінці в інстаграмі написала: «У нашій команді поповнення! Настав час знайомити вас з цими крутими хлопцями. Не за горами лейбл» – ред.).
– З ким би ти хотіла зробити фіт (записати спільний трек – ред.)?
– Емінема люблю з дитинства, оце б з ним – це було б здійснення мрії. На американській сцені є співачка Ліззо, подобається її творчість, має гарний голос та велика серце. Вона – представниця руху бодіпозитиву. Із реперів ще подобається Дензел Каррі. Із українських не скажу, з ким скоро вийдуть фіти, трішки почекайте. А взагалі шоу-бізнес – це така штука, коли знаєш артиста не лише на сцені, а й у житті. Буває, що артист, який здається пафосним та жорстким, насправді дуже добра людина. Не буду тикати пальцями, але є багато людей, які несуть зі сцени любов, добро, а потім ідуть за лаштунки й перетворюються на нарцисів та пихатих алкоголіків. Тому в шоу-бізнесі у мене поки що близьких друзів не багато. Ну з Джамалою дружу, Мамарікою, Аліною Паш (із Аліною має спільний трек «Падло» – ред.).
– Чи багато старих знайомих потягнулися до тебе, коли стала популярною?
– Коли мій перший кліп («Рибки» вийшов 17 жовтня 2018-го – ред.) почав набирати популярності, я дуже боялася. Навіть не того, що повернеться хтось із минулого, а боялася, що хтось захоче на цьому нажитися. У моєму оточенні зараз таких людей немає. Були лише випадки, коли казали: «А пам'ятаєш, триста років тому?..» Ну пам'ятаю, і що далі? Але ті люди не були нав’язливими. Напевно, покоління змінюються. І наше не таке, що хоче якось самовиразитися за рахунок інших.
Зовсім інша тема, коли просять фінансової допомоги. Спочатку я – така мама Тереза – намагалася допомогти всім. При цьому розуміла, що є багато шахраїв. Зрештою почала допомагати вибірково, лише перевіреним людям. Якось ми йшли з товаришем і він біля метро поклав гроші вагітній жінці, яка просила милостиню. Я ж йому й кажу, мовляв, раптом вона на когось працює, а замість пуза – подушка. На це він відповів: «Можливо, так і є. Це її совість. А моя совість – віддати кошти з добрими намірами». Справді, можна довго докопуватися до правди, а можна просто допомагати. Тепер я віддаю гроші зі спокійною душею, але визначила певні ліміти: в одні руки більше п’ятиста гривень не даю. Наразі десять відсотків з усього мого прибутку йде на благодійність: порівну для людей та для тварин. А почалася моя благодійність не з грошей. Якось я перебрала свій гардероб і відкинула те, що більше не збиралася вдягати. З дечого я виросла, з дечого… Ну в основному виросла (сміється). І я стала прибирати зі свого побуту речі, які не приносять мені користі, але можуть принести комусь іншому.
Фотосесія для Vogue
– Розкажи, як ти потрапила на сторінки американського журналу Vogue?
– Я й не знаю, звідки вони взяли мої контакти. Спочатку подумала, що мене підколюють, хтось вирішив бісиків погнати. Круто, що в наш час все можна робити дистанційно. У Vogue був київський фотограф, з яким вони колись співпрацювали в Америці. Йому набрали, сказали: «Чувак, треба пофоткати отаку-от дєвочку». Окей, ми сформували луки (образи – ред.) і зробили фотосесію. Вдячна всім закордонним журналістам, які погоджуються спілкуватися зі мною без перекладача, бо я хоча б так вчу ту англійську мову. Намагаюся давати змістовні відповіді, тому використовую весь свій шкільний, університетський багаж англійської. А найприємніше те, що можу розвіяти деякі міфи про Україну. Дуже багато європейців думають, що тут стріляють скрізь, їхати сюди їм страшно. Проте вони знають про Карпати, Кам’янець-Подільський, про нашу столицю – Київ зараз там називають «новим Берліном». Ще вважають, що всі нормальні українці поїхали на заробітки, залишилися лише ті, хто бухає та не хоче працювати. От я й розповідаю журналістам, що все насправді зовсім не так.
– Коли ти вперше зіткнулася з булінгом? (Нещодавно Alyona Alyona випустила кліп на пісню «Булінг» – ред.).
– З першого до третього класу у школі я взагалі не знала, що таке булінг. Ми були крутими малявками, які любили одне одного. Певно, не без участі першої вчительки ми були, наче схрещені пальці, одним колективом. Але з часом клас змінився, у нас був новий класний керівник, при цьому почалося статеве дозрівання. Пік булінгу – з 11 до 14 років. У той період я переїхала із Кіровоградщини, мені було дико й дивно, що діти не сприймають мене так, як сприймали в інших класах. Спочатку, як і будь-хто, я ображалася. І можливо, саме в той момент у мені щось перемкнулося і поставила перед собою завдання – довести, що є такою ж як усі. Я зрозуміла, що якщо усі образи пропускатиму через себе, то нічого хорошого з цього не отримаю. Це лише призводило до того, що в мені накопичувалася якась агресія. У 15 років я обрала повний ігнор, побудувала навколо себе мури: не подобається – не дивись, не слухай, не спілкуйся зі мною. А вже в університетські роки почала глибше копатися в тому, чому люди ображають, подавлюють одне одного. Це через те, що в житті саме цих людей відбуваються не найкращі події, зокрема, проблеми починаються із сім’ї. Тож я у таких випадках всім раджу просто обійняти світ ближнього: пройміться симпатією, поставтеся з розумінням до того, хто прагне вас образити.
– Які твої найяскравіші спогади, пов’язані з університетом?
– Дві посвяти у студенти. Перша – це коли посвячували нас, а друга – коли посвячували ми. Сподіваюся, у вас ця традиція збереглася. Коли ти першокурсник, ще нічого не розумієш, а тебе посвячують, по-дружньому присоромлюють, це дуже смішно. У кінці ми вже не соромилися, що наші обличчя у борошні та обписані. То була наша перша колективна гулянка, всі познайомилися, кожен зміг себе якось проявити. А під час другої посвяти вже ми креативили, вигадували нові випробування для першокурсників. Ми зробили так, що вони після цього стали нам друзями.
– Які плани на майбутнє?
– Я живу і просто роблю те, що мені подобається. Сподіваюся, що буду змінювати цей світ. Поки є сили, здоров’я і маю, що сказати, буду говорити, читати треки, займатися музикою. Якщо щось не складеться, завжди можу писати музику для когось, є люди, яким би хотілося співпрацювати зі мною щодо цього. Також із задоволенням можу повернутися в садочок, це теж моя штука. Ще я б дуже хотіла створити ютуб-канал для дітей дошкільного віку із цікавими мультиплікаційними історіями про Україну. Хто такий козак? Яка будова нашого тіла? Життя Тараса Шевченка… Ну немає у нас класного дитячого мультика про Шевченка, а не якогось філософського, ліпленого, де доля Тарасика – трясця його матері, давайте плакати. Але наразі не маю ресурсу, щоб запустити цей проєкт. Виявляється, 3D-графіка така дорога, хай Бог милує.
– Як відновлюєш сили?
– Сон. Я навчилася спати скрізь: у машині, поїзді, літаку, на комусь, на одній нозі, стоячи, сидячи. Мозок найкраще відпочиває з одинадцятої вечора до другої-третьої ночі, тому в крайньому випадку до дванадцятої намагаюся вкластися. Щоранку встаю о сьомій, щоб встигнути якомога більше зробити. Свої справи записую, щоб нічого не забути. Інколи просто вимикаю телефон, щоб меседжери не пілікали, і можу завтикати якийсь серіал, відео. Можу зустрітися з друзями, з якими довго не бачилася. Читаю книги, зараз, наприклад, «Бог завжди подорожує інкогніто», раджу всім, ця книга змінює свідомість. Чим ще займаюся? Їжджу на риболовлю, збираю гриби, ходжу в кіно. Якщо з’являється більше вільного часу, намагаюся злиняти до батьків. Звичайно, сумую за ними, хочеться провідати. Розумію, що ніхто не вічний і потрібно приділяти максимально часу рідним. Бо за цим зірковим життям можна втратити останню нагоду з ними поспілкуватися. Сімейні цінності для мене найважливіші.
