Олександр Захарченко 7 листопада відзначив 90-річчя. Він – десантник, полковник у відставці, має Орден Червоної Зірки. Загалом виконав 376 стрибків із парашутом. Його життя було наповнене переїздами та доленосними збігами обставин. Про все це після ювілею розповів журналістові Переяслав.City.
– Я народився у селі Вінинці, – розпочав Олександр Юхимович. – Мама – домогосподарка, батько – то касиром був, то бухгалтером. Як не дивно, Голодомор у 33-му наша сім’я пережила нормально, особливих проблем, наскільки знаю, не було. До 35-го ми жили в селі, а тоді продали свиней, корову і купили будинок у Переяславі. У мене саме народилася сестра. Я тут пішов у першу школу. Навчався добре. Тоді всі хлопці мріяли про армію, хотіли стати військовиками. Це я вже говорю про післявоєнний період, коли наші солдати поверталися додому героями, а ми на них рівнялися. Багатьом моїм однокласникам зрештою вдалося зробити військову кар’єру.
Коли почалася війна, мій батько вже був пенсіонером, тому його до армії не призвали. Десь у перший тиждень біля теперішнього приміщення пенсійного фонду повісили чоловіка із табличкою «Партизан» на шиї. Може, він і не був партизаном, а то так вирішили всіх залякати. Я бачив, як вішали. Боже ж мій! Руки зв’язані за спиною, чоловік стоїть в кузові машини, задній борт відкритий. Його підвісили за стовп, машина від’їхала, він повис і все. Добре пам'ятаю, як німці бомбили наприкінці війни. Ми лежали в сусідки в саду, там окопчик вирили. І мати нас накривала собою.
Німці, як відступали, то ходили вуличками, нібито шукали продукти. А жінка із сусіднього дому й каже: «Щось неладне, хай ваш батько перейде до нас у підвал». І він пішов туди. А виявляється, німці збирали всіх чоловіків, щоб розстріляти в монастирі. Коли зайшли до нас, ми сказали, що батька вже забрали. А до сусідки вони й не заходили, бо знали, що там лише жінки. Так він врятувався від смерті.
Після семи класів я хотів піти в Київ у спецшколу для льотчиків. Ми поїхали із другом проходити медичну комісію. Він пройшов, а я ні – викривлення носової перегородки. У авіацію був суворий медичний відбір. Так я повернувся у Переяслав і пішов до восьмого класу. А вже після нього вступив у підготовчу артилерійську школу, там провів свої дев’ятий та десятий класи. Жили у казармах, була певна військова підготовка. Я був шустрим хлопцем. От у нас було змагання: ділилися на дві команди і мали захопити чуже «знамя» та не втратити своє. То за мене двох хлопців давали, так добре я виступав. І на лижах швидко ходив. Ще коли був у школі, на одному зі змагань показав результат за нормативом третього розряду для дорослих.
Мене направили у Київське артилерійське училище, яке на Солом’янці було. І там провів два роки – до 1951-го. Підсумкове шикування, зачитують наказ міністра оборони СРСР: нижчеперерахованим курсантам присвоїти звання лейтенант і направити… І пішло – А, Б, В, Г, Д… Є, Ю, Я. Захарченка немає. Аж тут продовжують: нижчеперерахованим курсантам присвоїти звання лейтенант і направити у розпорядження командира повітряно-десантних військ. Ось так я став десантником. Треба ж, у льотне не пройшов комісію, а тут повітряно-десантні війська. Боже ж ти мій!.. Нас спочатку відправили в штаб у Тулі, а потім в артилерійський полк у місто Плавськ.
Олександр Захарченко. 1969 рік
У мене 376 стрибків із парашутом. Перші були дуже прості – не з літака, а із аеростата. Мені страшно взагалі ніколи не було. Коли стрибали із Ан-22, Ан-12, Ан-8, де ціла рота поміщалася, то було весело. Літак наближається до місця десантування, і вмикається сирена, відкривається фюзеляж у хвості, командир дає добро, всі кричать «ура» і пішли один за одним. Стрибали не менше ніж з 800 метрів. А пам'ятаю, один хлопець не наважився стрибнути, то його перед шеренгою усієї частини проводили, мовляв, ганьба це для чоловіка.
Я ламав ногу під час нічного стрибка. Потрапив у борозну, права нога зіскочила вбік. А нас же готували, щоб ноги при приземленні тримали зімкненими й напівзігнутими в колінах. Під час тренувань між колінами та щиколотками затискали олівці та зістрибували з двохметрових тумбочок так, щоб вони не випали. А мені ото так не пощастило – подвійний перелом, 45 днів нога в гіпсі була.
Була у мене ще догана «за хуліганство у повітрі», формулювання таке. Якщо приземляєшся у вітряну погоду, то буває, що не встигаєш погасити купол парашуту і тебе довго тягне по землі. А я вже на той момент мав багато досвіду, то придумав одну хитрість. Під час польоту розстібав ранець парашута на грудях та ногах. І він у мене тримався лише на шлейках на плечах. Я приземлявся, відразу одним махом скидав парашут і все. А одного разу черговий на майданчику для приземлення побачив, що я хитрую. Записав моє прізвище і передав керівництву. І за це стягнення мені призначили.
За один стрибок ми отримували десять рублів. Якщо із автоматом – то ще півтора рубля. А деякі чоловіки своїм дружинам казали: «У мене стрибки, давай гроші на керосин». А моя Марина тим жінкам тоді розповідала: «Який керосин? Мій після стрибків ще й сам гроші приносить».
Із випускного альбому після КВІРТУ
Якби ж мені батько порадив кудись вступати, якийсь вуз закінчувати. А це треба було для того, щоб у службі рухатися. Я одного разу приїхав у відпустку до батьків і в Києві зустрів Полтавця, з яким навчався у школі. Він каже: «Я оце приїхав складати екзамени за перший курс». І це зачепило моє самолюбство: у школі в мене все списував, тепер навчається у КВІРТУ, а я ні. Відразу після відпустки написав рапорт: прошу дозволити мені вступати у Київське вище інженерне радіотехнічне училище. Воно ніякого стосунку до ПДВ не має, але командир підписав.
От я й почав готуватися, повторював математику, фізику. Сестра допомагала, вона математичне в університеті Шевченка закінчила. Настав наступний рік, я відпустку взяв спеціально для екзаменів. Приїхав в училище, а мені: «Вам же відправили виклик. Ви що, його не отримали?». Зв’язався з частиною, повідомили: «Командир частини наказав по закінченню відпустки прибути в частину». Вони не хотіли, щоб я навчався. Я зв’язуюся з Мариною, оце справді офіцерська дружина: попросила сусідів приглянути за донькою, а сама полетіла до командира дивізії. «Як так? – питає. – Минулого ж разу дозволили, він готувався. І виклик прислали, а ви відмовили». І невдовзі мені надходить телеграма зі штабу: «Складання іспитів дозволено. Документи отримаєте».
Думали, що коли я закінчу КВІРТУ, то перейду в протиповітряну оборону. Але я сказав, що лишаюся в ПДВ, мені присвоїли звання майора і поставили начальником штабу дивізіону.
Олександр та Марина Захарченки. 2019 рік
– Життя дружини військовослужбовця не дуже хороше, – долучається Марина Захарченко (84 роки). – По-перше, постійні переїзди, по-друге, приїдеш, а жити немає де. У Середній Азії взагалі жили в кишлаку у фінському будиночку, через дорогу таджики та узбеки. Води часто не було. Працювала я де вийде, навіть було, що у в’язницю влаштувалася (Марина Сергіївна – медик – ред.). Лише згодом стало краще: і квартиру нам дали, і газ провели. Щоправда, все одно довелося йти на прийом до командира дивізії, щоб нас кудись перевели. Донька пішла до восьмого класу і вже почала більше розмовляти узбецькою, інколи я її просто не розуміла.
– Одним із варіантів був переїзд до Курська на майорську посаду, – продовжує Олександр Юхимович. – Генерал тоді з пів години зі мною розмовляв: «Подумайте, що ви робите. Через два-три дні ви будете приймати полк, я підготував наказ. Ви командир полку! А ви проситеся на майорську посаду, це ж на три сходинки нижче. Що ви робите?». Я кажу: «Уже пора думати про майбутнє доньки. А у мене служба як буде, хай так і буде». (Зараз Ірина працює фельдшером-лаборантом в одній із київських поліклінік. Неодружена, дітей не має – ред.).
Як я отримав Орден Червоної Зірки? До нагороди мене представив командир артилерійської дивізії (оце забув його прізвище). Він слідкував за тим, як я десантував цілий дивізіон, був тоді командиром окремого реактивного дивізіону. Він зауважив, як швидко ми зняли всю техніку з парашутних платформ та підготували до стрільби. Я про нагороду дізнався аж тоді, коли надійшло посвідчення. А до гарячих точок не потрапляв жодного разу. Під час бойових дій у Чехословаччині чи в Угорщині відправляли десантників із найближчих частин. А я тоді був аж у Середній Азії. Коли вже був у Курську, отримав від своїх колишніх товаришів по службі повідомлення: «Юхимович, вся дивізія йде в Афганістан». Така доля у мене.
Коли із Курська повернувся в Переяслав, то попрацював ще начальником штабу цивільної оборони району, начальником відділу кадрів на «Точмаші». Але після розпаду Союзу закінчилася й моя робота на заводі. Потім був начальником переяславської дільниці «Українського радіо». Я відповідав за те, щоб апаратура завжди була робочою, бо у будь-який момент могли приїхати диктори. Мені вже й 80 років виповнилося, а вони все просили не йти на пенсію. Казали: «Ну ще хоч місяць-два, ну хоч консультантом для нового начальника побудьте».
Мене ніколи не тягнуло курити, хоча хлопці й казали: «Та чого ти? Давай». А випивали, звичайно. Поки холостяками були, на танці ходили. Чому ж не випити? А зараз можу чарчину перехилити хіба що на свято, на день народження когось із родини. У мене справді здоров’я було непогане. В армії бігав, як лось. Щоранку кроси бігали – це для мене дуже легко було. Уже після 1984-го бігав по Переяславу: від свого будинку на вулиці Мазепи через Ярмаркову до вокзалу, а потім аж до посту ДАІ і назад. І кожного разу старався покращувати свій час на секундомірі. Вже й секундомір той зламався. А одного разу лікар мені сказав: «Що ж ви робите? Через такі навантаження у старості будуть проблеми із серцем».
П’ять років тому поміряв пульс – 27. Мене негайно у нашу лікарню поклали. Всім у палаті щось робили: уколи, процедури. «А ви, як хочете жити, не вставайте», – так мені сказали. Приїхала дочка і наступного дня на таксі відвезла в обласну лікарню. Через півтори години вже везли в операційну, встановили електрокардіостимулятор. Автоматично виставили мені пульс: на день – 55, на ніч – 50. Кожні пів року перевіряюся. Щоранку роблю невеличку зарядку за методом Поля Брегга: згинання-розгинання рук в упорі лежачи, нахили тулуба та інше. Дочка приїжджає щовихідних, у неділю ходимо на базар.
Основні дати
7 листопада 1929 р. – народився у селі Вінинці, 1935 р. – переїзд до Переяслава.
1941 р. – коли почалася війна, був у четвертому класі, 1944 р. – продовжив навчання у школі.
1947-1948 рр. – навчання в підготовчому училищі в Києві.
1949 р. – навчання в Київському артилерійському училищі.
1951 р. – служба в артилерійському полку у місті Плавськ (Тульська область, Росія).
1954 р. – служба в Рязані у винищувально-протитанковому дивізіоні.
1956 р. – служба в Рибінську (Ярославська область). 1958 р. – тут у серпні познайомився із майбутньою дружиною Мариною. У листопаді вони побралися.
1959 р. – народилася донька Ірина.
1961 р. – переїзд на службу до Середньої Азії.
1964-1969 рр. – навчання в Київському вищому інженерному радіотехнічному училищі.
1972 р. – нагороджений Орденом Червоної Зірки.
1974 р. – працює в Курську на військовій кафедрі політехнічного інституту.
1984 р. – пішов на пенсію у званні полковника. Повернувся до Переяслава.
2009 р. – після кількох цивільних місць роботи пішов на повноцінну пенсію у вісімдесят років.
