Стипендія студента – це й оцінка якості його навчання, і джерело для існування в ці роки. Так було ще в радянські часи, а дехто з літніх людей може ще згадати, що отримував навіть «ленінську», тобто підвищену стипендію. На неї тоді можна було жити. З 90-х років все змінилося: і оцінки, і їхня «вартість», а тим більше спроможність студентської платні. Нині для когось вона таки залишається стимулом для навчання, та прожити на такі гроші  без сторонніх надходжень сучасній молоді складно. Як і з цим справлялися колишні і нинішні студенти з Переяславщини, цікавилися наші журналісти.

Анна Козелецька, 25 років, с. Пристроми:

– Коли я навчалася у київському медучилищі, то мала стипендію 500 гривень. Це було років сім тому. Я киянка, жила тоді в батьків, і вони мені допомагали: одягали, харчували, за житло, звісно, не платила, тому стипендії на мої особисті потреби вистачало. А якщо хотілося чогось більшого, то можна було десь підзаробити, наприклад, ходили роздавати в аптеках рекламки і за це мали по 20 гривень за годину. Зараз я теж студентка – здобуваю вищу освіту в переяславському педуніверситеті, бо працюю у школі, відколи з чоловіком купили будинок у цьому селі. Проте заочникам стипендії не платять, а потреби звісно, вже більші.

За ці гроші я купила дитячий візочок для свого синочка Андрія.

Валентина Воронюк, 42 роки, с. Виповзки:

– Свого часу я навчалася в нашому педуніверситеті (тоді був інститут). То перші два роки я отримувала стипендію (по скільки саме, вже й не пам’ятаю, але добре знаю, що вона була невеличка). А останні три роки я навчалася за кошти, які мені давали батьки. Адже то були лихі дев’яності, коли студенти, як і всі українці, переживали кризу в країні. Стипендію ж за усі ці три роки мені виплатили однією сумою у 1999 році, як я закінчила навчання і здобула професію вчителя історії. За ці гроші я купила дитячий візочок для свого синочка Андрія, якого саме народила.

Катерина Башук, 19 років, місто:

– Я третій рік навчаюся у Львові в Національному університеті «Львівська політехніка» на спеціальності юрист. Першу стипендію отримала на другому курсі, це було 1290 гривень. Зараз у мене 1330 гривень. Це звичайна стипендія, а  ще є підвищена – 1800 гривень. Її дають студентам, які склали всі іспити на 5 балів (за п’ятибальною шкалою). Стипендію витрачаю на одяг, косметику. Останнього разу купила навушники. Прожити місяць на таку суму нереально. Допомагають батьки. На їжу, навчання, проїзд  та інші необхідні речі мені потрібно щонайменше 2000 гривень.

У нас були студенти, які, коли отримували стипендію, йшли «на пиво». То у них вона могла закінчитися вже за тиждень.

Григорій Сорока, 63 роки, місто:

– На початку 80-х років минулого століття навчався у Києві в інституті на будівельника. Стипендія у нас тоді була, якщо не помиляюся, десь 35-40 карбованців. Та й платили її не всім, а лише тим, хто не прогулював, вчасно і добре здавав заліки, екзамени.

Так, у ті часи все коштувало дешево. Проте особисто нікого не знав, хто б розраховував лише на саму стипендію. Скажімо, мені батьки щомісяця на харчування та інші витрати давали десь 50-60 карбованців, а ще ж з дому, як і інші товариші, постійно привозив різні харчі. Не пам’ятаю зараз, щоб ми бідували через малу стипендію. У нас були студенти, і немало, які, коли її отримували, йшли «на пиво». То у них вона могла закінчитися вже за тиждень.

Наталія Козелецька, 48 років, с. Студеники:

– Я навчалася у переяславському інституті на філологічному факультеті (українська мова та література) у 1988-1992 роках. Тоді інститут працював лише другий рік, і факультетів було зовсім мало. Мене направили на навчання від колгоспу, тому й стипендію постійно отримувала звідти – 65 рублів. Це були хороші гроші, більше ніж платив університет, приблизно такою тоді була «мінімалка». Але купити особливо не було чого. У нашому підварському магазинчику продавали трилітрові банки огірків, хліб, кабачкову ікру та консерви. На 5 рублів могли скупитися на тиждень. А розважитися також не було де: інколи ходили в кінотеатр, а в ресторан у центрі не наважувалися (думали, що там дорого). На п’ятому курсі мене запросили на роботу в Жовтневу школу, з того часу тут і працюю. У 2008-му одержала в нашому педуніверситеті ще й освіту психолога.

Не можу сказати, що ми жили розкішно, проте грошей на все необхідне вистачало.

Анастасія Бурчик, 31 рік, місто:

– Із 2006 до 2011 року я навчалась на факультеті педагогіки і психології в педуніверситеті нашого міста. Весь час отримувала підвищену стипендію, це тоді було 600 гривень. Гроші на той час немалі, бо моя мама, яка працювала медсестрою в лікарні, отримувала зарплату 700 гривень. Не можу сказати, що ми жили розкішно, проте грошей на все необхідне вистачало. Якщо потрібно було купити якийсь одяг, радились із мамою. І на розваги теж можна було щось витратити. Нам допомагала бабуся, в неї був город. Тоді ще не було моди на подорожі, тому я нікуди не їздила. Студентські часи згадую з приємністю, це гарна частина мого життя.

 

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися