Переяславець Віталій Коцур (33 роки) – відомий у місті науковець, краєзнавець, громадський діяч. Він був активним учасником Революції Гідності, де зазнав поранення. Доклав чимало зусиль, аби нашому місту повернули історичну назву. Два роки був головою громадської ради при міськраді. Наразі працює в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України та у переяславському педагогічному університеті. Попри значні досягнення у такому молодому віці, дехто досі вважає, що Віталію у цьому суттєво посприяв батько. Із цієї теми й почав розмову з ним журналіст Переяслав.City.
Батько
– Нещодавно у твого батька Віктора Петровича був 60-річний ювілей. Як святкували?
– У нас родина педагогів. Вченими були практично всі, починаючи від прадіда. Ми родом із села Сакуниха на Сумщині. Але я буквально з першого року життя – у Переяславі, щойно батьки приїхали сюди працювати в інституті. Тоді їм дали квартиру у викладацькому будинку, де я й виріс. У нас за ці роки склалися певні сімейні традиції. Ювілей батька святкували в колі родини, приїхали родичі зі всіх куточків України. День народження у суботу був (19 жовтня), а в понеділок в університеті провели урочистості. З початком війни на Сході ректор свій день народження не святкував, усім повідомляв, що не треба його вітати. У нього позиція – краще передати певні кошти на потреби армії, ніж витрачати їх на якісь гулянки. Але це ж 60 років – дуже багато людей хотіли привітати, тому трохи відсвяткували. Батько – дуже скромна людина, ніколи не любив пафосу, зайвий раз нічого не попросить.
Віктор та Віталій Коцури
– Як це – бути сином ректора?
– Мені було 12 років, коли батько став ректором. Навіть зараз, коли я став абсолютно самодостатньою людиною, займаюся суспільно-політичною діяльністю в місті, є люди, які вважають, що мені допомагає батько. Це більше стосується місцевих. У Києві мене знають, як Віталія Коцура, а не сина ректора. Можливо, ще дехто там сприймає, як сина відомого науковця, але у цьому нічого поганого немає, бо творча інтелігенція розуміє, що у мене свій вектор розвитку. А от у Переяславі ті, хто мене не знає особисто, хто не співпрацював зі мною, можливо, мають певні упередження. Прізвище відоме, від цього нікуди не подінешся. Інколи справді буваю в тіні батька, але в позитивному плані. Я пишаюся ним, і його успіхи ніяк не заважають розвиватися мені.
Робота
Віталій Коцур працює у переяславському університеті з 2010 року
– Як визначився зі своєю професією?
– Мене завжди цікавила історія. Дід був істориком, батько також історик. І моя любов до цього проявлялася ще в дитинстві, коли з ними ходив місцинами рідного краю й вони розповідали: тут був хутір Коцуровий, тут землі, які забирали комуністи… І мені хотілося дізнаватися більше й більше, що й спонукало детально вивчати історію. Після закінчення школи почав розуміти, що історія насправді написана не нами і це треба виправляти, тому й став істориком та краєзнавцем. Проте це, скоріше, моє хобі, за освітою я політолог, а також аналітик-міжнародник. (Закінчив історичний факультет переяславського педуніверситету, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка за спеціальністю «Міжнародна інформація», Хмельницький національний університет за спеціальностями «Міжнародна інформація» та «Фінанси». Захистив кандидатську дисертацію на тему «Етнополітичний конфлікт у Придністров’ї в контексті українсько-молдовських міждержавних відносин» – ред.).
Вважаю: якщо ти маєш певні знання, які можна використати для покращення життя в країні, то чому б цього не зробити? Після Революції Гідності деякі мої знайомі сказали: «О, ти можеш нам серйозно допомогти, долучайся аналітиком». Так я потрапив до комітету нацбезпеки та оборони ВР. Моя робота полягала у тому, що опрацьовував купу матеріалів та фактів, робив висновок, а далі його вже використовували у відповідних цілях. Приміром, так можна визначити агресора. Ніхто ж зараз не говорить про передумови війни між Росією та Україною, а вони були, давно були. І аналітики про це знали, писали. Цьому конфлікту можна було запобігти, якби ті записи враховували люди, які впливали на життя країни. Так само зараз вивчаються загрози від угорської меншини в Закарпатті. Наразі в Україні в повітрі витають конфліктні настрої. Не дай Бог, щось трапиться, якийсь соціальний вибух, то Майдан обов’язково збереться знову. 14 жовтня вже виходило багато людей, і вони точно не проплачені. Я там був, бачив чимало своїх знайомих. Люди вже приміряються.
Патріотизм
– Можеш пригадати свій найстрашніший день на Майдані?
– Це ніч із 18 на 19 лютого, коли силовики захоплювали Майдан. Ми спочатку тримали оборону там, де зараз Алея Героїв Небесної сотні. Потім підбіг хлопчина, каже: «Вас тут хоч трохи є, а у нас під профспілками взагалі нікого немає». Ми побігли туди відновлювати барикаду, почався обстріл. Чую, дзиньк. Добре, що у касці був, від неї куля зрикошетила під око. Струс мозку, втратив зір на певний час. Пам'ятаю, як мене напівпритомного затягли в намет, активісти мене перевдягали, надавали першу допомогу. Хлопці вивезли на квартиру в Києві, а вже потім на Переяслав.
– Тоді жінкам уже забороняли бути на Майдані, – долучається до розмови Леся Коцур (30 років), дружина Віталія. – Я дивилася цілий день Еспресо TV у прямому ефірі і кожні кілька хвилин зідзвонювалася з Віталієм. Розповідала йому, де і що відбувається: там тітушки гуртуються, там беркутівці. Хвилин 15 ми з ним не говорили, а тоді телефонує такий: «Та мене вже підстрелили. Все нормально».
Під час Революції Гідності
– Ви дружили із Ярославом Потапенком (історик, викладач переяславського університету, активний учасник Революції Гідності, помер у 2016 році – ред.)?
– Це не просто друг, а ідейник, натхненник, побратим. Коли у 2010 році я почав працювати в університеті, то ми швидко зійшлися за спільними поглядами, а ближче здружилися під час Майдану. Коли дізнався про його смерть, був у Верховній Раді на роботі. Зателефонував до колеги Василя Дударя, а він каже: «Ти в курсі, що Потапенко помер? Ярослав». Це був ранок 14 січня, у Ганни Іванівни (мати Ярослава – ред.) саме день народження. Вася до неї зателефонував привітати, а вона плаче. Я бігом закінчив свої справи, руки в ноги і на Переяслав. Всі ці організаційні питання вирішували…
Діяльність Ярослава визнана державою, є відповідна посмертна нагорода (орден «За мужність» ІІІ ступеня – ред.). А головне, що його погляди, цінності залишилися в його вихованцях та працях. Я впорядкував книгу, яку він не встиг закінчити. Моїх думок там немає, лише деінде підправив, де справді він не закінчив те, що хотів довести. Ще ми планували разом написати брошуру військово-патріотичного спрямування, яка б простими словами пояснювала солдатам, чому ми воюємо. Бо насправді багато хто достеменно цього досі не розуміє. Ми цього не зробили, але згодом цю ідею взяла «оборонка» і хлопці гарно її втілили.
Місто
– Що саме ти зробив для повернення нашому місту історичної назви?
– Із 2014 року я всі пороги пооббивав, щоб все-таки повернути місту історичну назву. Навіть маститі старі історики були противниками цього. Російські ЗМІ мене добряче обсмоктували. Моє обгрунтування стосовно повернення місту назви «Переяслав» у програмі «60 минут с Соловьевым» (чи як там її?) просто розбирали на кісточки, розпинали мене. Цитували ніби міську раду, але то ж мій текст. Бо там спочатку написали трохи сухувато, а я запропонував його доопрацювати. Текст завірили Бочарін (секретар міської ради – ред.) та Костін (міський голова – ред.) і так його й відправили із пакетом документів. Я вважаю це нашою великою перемогою. Адже, почавши із назви, можна розвиватися далі: популяризувати бренд, залучати інвесторів. У мене ще є ідеї подати кілька проєктів на громадський бюджет, налагодити співпрацю університету та місцевої влади. Зараз не буду всього оголошувати. Я ніколи не пишу, скажімо, у фейсбуці, що щось збираюся зробити. Зробив – опублікував. А анонсувати і не виконувати, як у нас звикли політики, – це не моє.
– То ти будеш кандидатом на наступних виборах міського голови?
– Я ще не визначився. Це залежить від того, як буде розвиватися політична ситуація в країні. Для мене важливо, щоб відбувалися позитивні зміни у моєму місті. Я не хочу жити за кордоном, був у всіх країнах Європейського Союзу. Так, там класно, без питань. Але, може, варто спробувати тут зробити Європу? Не можу сказати, що в нас не відбувається нічого позитивного. По-перше, змінилися люди, по-друге, змінилися підходи і державницькі, і в місцевому самоврядуванні. Є, звичайно, й негативні зміни. Але люди інколи дивляться кудись туди – он Ілон Маск інвестував скількись мільйонів у щось там. А те, що Мартишко посадив біля центральної площі дерева, нікого не цікавить. Треба бачити маленькі перемоги, бо з них зрештою складаються великі. Я бачу в нашому місті перспективи. Якщо вирішу йти до влади, то маю програму розвитку, яку готовий представити.
Особисте
Віталій Коцур із дружиною Лесею
– Почали розмову із родини, то давай цим і закінчимо. Як ти познайомився із Лесею?
– Леся була моєю студенткою. Я тоді працював перший рік – на істфаці й на філфаці. На філологічному відсотків 90 дівчат, тому так виходило, що увагою не був обділений. Але все-таки у центральному корпусі більше часу проводив, то якось там і познайомився ближче з Лесею. У мене не було відчуття, що щось неправильно роблю. Якщо ти неодружений, не маєш серйозних стосунків із кимось, то можеш починати їх із будь-ким. Тим паче, різниця у віці у нас лише три роки.
– Це було навесні 2010 року. Всі почали говорити, що Коцур-малий працює в нашому університеті, – продовжує Леся. – Я його до того лиш одного разу бачила. Зі студентами факультету приходила на похорон його діда. Звичайно, не роздивлялася, бо це щонайменше неетично. А дівчата всі обговорюють: у чому вдягнутий, який шарфик, яка шапка. Ну подивилася, хлопець як хлопець, корони немає на голові. У мене ніколи не було амбіцій типу підчепити когось крутого.
Віталій Коцур (у синьому) грає у студениківській футбольній команді
– Та я ніколи й не був крутим, – усміхається Віталій. – Люди зараз дивуються, коли бачать мене на «жигулях». А чому мені на них не їздити? Щоб по місту пересуватися – хороша машина. Так, є й інша – для дальніх поїздок.
– У мене було трохи примарне уявлення про наше спільне майбутнє, – зазначає Леся. – Різні соціальні статуси, стереотипи ніхто не відміняв. Він із родини науковців, син ректора, а я сирота, приїхала навчатися із Макарівського району. Я раціоналістка за натурою, тому не плекала ілюзій, але якось так склалося. У нас було багато спільних знайомих. Часто збиралися компанією. Із робочих стосунків до більш особистих перейшли поступово. Знаємо одне одного майже десять років, а одружилися 2014-го. У нас справді багато спільного. Обоє любимо читати, він малює, я вмію перемальовувати (сміється), маємо спільний світогляд. Ми розуміємо одне одного з півслова, це коли не треба придумувати, про що поговорити.
Віталій Коцур: «Варто спробувати створити Європу у Переяславі»
– У своєму житті я був у різних компаніях: і серед мажорів, і серед простих людей, – каже Віталій. – Ніколи це не заважало мені залишатися собою. От зараз граю у студениківській футбольній команді. Хіба я там вирізняюся якось? Багато хто взагалі не знає, хто я, і мені приємно просто з ними поспілкуватися, навіть на емоціях полаятися під час матчу. Був випадок, що хлопець почав мені щось грубувато пояснювати, а потім хтось йому сказав типу: «Ти знаєш, хто то?». Минув тиждень, зустрічаю того хлопця, вже й забув про ту ситуацію, а він мені: «Ой, я не знав» і т.д. Я кажу: «Та все нормально», мені головне, щоб після сутички у грі згодом не залишалося негативу.
