Відомий український письменник Сергій Жадан (45 років) 12 березня приїхав до переяславського вишу в рамках проєкту «Відкритий університет». Пів години він читав свої вірші, потім стільки ж часу відповідав на запитання присутніх. Анонсував вихід 9 квітня двох книг: поетичної збірки «Список кораблів» та п’єси «Хлібне перемир’я». Про що студенти та викладачі спілкувалися із гостем, записав журналіст Переяслав.City.
– Який найбільший зал ви збирали?
– З квитками найбільшим був Жовтневий палац, де минулого року ми зібрали дві тисячі осіб. А відкритий захід – на Майдані, було тисяч п’ятдесят. Це на початку січня 2014-го, коли ще не було крові, умовно кажучи, тривало мирне протистояння і було якось атмосферно. Взагалі вуличні виступи завжди особливі. Часто пригадую виступ на донецькому Майдані в грудні 2013 року. Приїхав із музикантами, із «Собаками», це проєкт у нас такий (гурт «Жадан і собаки» – ред.), а не те, що я до них погано ставлюся. Тоді прийшло до тисячі людей, ні в кого не було страху, навпаки, якась впевненість, що ми вистоїмо, переможемо. На краматорському Майдані нас якось зібралося семеро, ото, мабуть, була найменша аудиторія. Попри те, що людей тоді сильно гнобили, вони все одно вперто виходили на протести.
– Деякі відомі митці навіть у Переяславі закликали «відрізати» Донбас від України й жити далі. Ви поділяєте цю думку?
– Та ні, бо вона дуже нагадує думку президента Російської Федерації. Звичайно ж, я вважаю, що Донбас – це невіддільна частина України. Безперечно, специфічна, але в нас усі регіони специфічні: і південь, і Крим, а Закарпаття яке! Розумію, що мій погляд доволі упереджений, бо я народився на Луганщині (у місті Старобільськ – ред.), живу в Харкові. Якщо серйозно, то такі заяви видаються не просто безвідповідальними, а шкідливими. «Давайте відріжемо територію» – це ніби йдеться про шматок землі, який завтра засадять соняшниками. А передусім же йдеться про людей, які залишилися там. Хтось зробив вибір на користь окупанта, а хтось опирається йому, хтось просто став заручником ситуації. Ситуації різні, люди взагалі різні. Коли людей узагальнюють, говорять про них у відсотках, мені це дуже не подобається.
– Ви, так би мовити, не з проукраїнського регіону. Як у вас зародилася така любов до України?
– Чим мій регіон менш український, ніж, скажімо, Черкащина, Київщина? Північ Луганщини – це історично Слобожанщина, територія козацьких полків, українські землі. Там не підтримували сепаратистів – 2014-го року їх погнали зі Старобільська, Сватового. Я розумію, що, дивлячись збоку, можна побачити більш ніж достатньо прикладів того, що деякі наші співвітчизники у цих регіонах дають підстави називати їх не зовсім проукраїнськими. Але це залежить і від того, що ми хочемо побачити: проукраїнські настрої чи антиукраїнські. Очевидно, що на мої літературні вечори на Луганщині чи Донеччині сепаратисти не приходять, і я усвідомлюю, що можу не бачити повної картини. Але не слід вимірювати українськість регіону за електоральними настроями.
Нас важко заганяти у якусь статистику, бо прихід до українства дуже-дуже індивідуальний. У мене є показова історія, яка трапилася минулої осені. Я гуляв по Варшаві, до мене підійшов молодий чоловік, сказав українською: «А можна з вами сфотографуватися?». Ми з ним сфотографувалися, я ж почав розпитувати: «Хто ви? Звідки?». Він каже: «Я – ваш земляк, зі Сватівщини». У Польщі він грає у футбол у вищій лізі національного чемпіонату, перевіз до Варшави і маму. Каже: «До українства я прийшов вже у Польщі через ваші книги. Приїхав сюди, сумував за батьківщиною, почав читати ваші книги і вперше заговорив українською». Це страшенно зворушливий момент. Ти розумієш, що в усьому, що в нас відбувається, можна бачити зраду, а можна – величезний потенціал. Я схильний бачити потенціал.
А якщо відповідати конкретно на запитання: коли я зростав, навколо було багато людей, які давали до рук книжки й підштовхували читати та писати. У мене є тітка Олександра Ковальова, вона німецький філолог, поетка, перекладачка, член Спілки письменників, себто, на відміну від мене, вона справжня письменниця. Вона стала для мене духовною навчительницею, читала перші речі, які я писав, давала книги, які тоді неможливо було знайти в наших книгарнях: Яворницького, Костенко, Стуса. І протягом усього життя мені траплялися старші мудрі люди, які ділилися своїми знаннями.
– Як українцям боротися з комплексом меншовартості?
– Мені здається, що у людини, яка добре знає українську історію, культуру, мову, апріорі не може бути комплексу меншовартості. Комлекси – від незнання, недостатньо освіченості… Ми багато спілкуємося з освітянами, коли виступаємо у школах. І є така річ, яка з одного боку мала б нас якось наснажувати, але останнім часом виходить навпаки. Вчителі з дітками завжди намагаються нас гарно прийняти, влаштовують концерти. Видно, настільки вони талановиті, голосисті, активні. Але виходить так, що у їхньому розумінні все, що пов’язане з Україною, – це вишиванки, фольклор, українська естрада (у гіршому її значенні). А все те, що стосується сучасного життя, вони сприймають через російські канали. Себто вони намагаються демонструвати свою українськість, але у такий спосіб, що краще цього б не робили. І тут недостатньо просто поміняти якісь методичні матеріали та символіку на стінах. Слід щось міняти в голові, а це процес не такий простий.
– Чи достатньо сучасна література висвітлює тему російсько-української війни?
– Достатньо. Я не про те, що більше не треба, але книжок чимало: і художніх, і документальних. Важливо, що ця тема не замовчується, що вона присутня в нашому культурному просторі. Якщо говорити про якість написаного, то завжди буде багато запитань, триватимуть суперечки, це нормально. Мені здається, що поки що найцікавіше про війну написане не професійними письменниками, а безпосередніми учасниками – військовиками, волонтерами, журналістами, активістами. Такий нон-фікш наразі звучить переконливіше.
– Розуміємо, що це трішки не ваш формат, але чи хотіли б ви щось написати для дітей?
– Чому ж не мій формат? Я насправді роблю дуже різні речі. У мене є книга дитячих віршів, хотів видати її ще два роки тому. Ми спільно з Харківським художнім музеєм звернулися до дитячих художніх студій, попросили зробити ілюстрації. Там є просто неймовірні малюнки – настільки яскраві, безпосередні. Ми з видавцем хочемо взяти їх до книги, організувати якийсь соціальний проєкт, щоб частину прибутку віддати школам та інтернатам. Я сподіваюся, що ця книга вийде цьогоріч, можливо, ближче до зимового Миколая.
– А що читають ваші діти?
– Мій старший син (Іван, 23 роки – ред.) ніколи не любив художніх творів. Він – історик, тому більше читає спеціалізовану літературу. А донька (Марія, 7 років – ред.) любить, щоб читали їй. У неї доволі велика своя бібліотека, де є різні книги українських та зарубіжних авторів. Тим паче, зараз в Україні бум дитячої літератури, з’явилася ціла плеяда цікавих авторів. Я щиро заздрю сучасним дітям, у яких очі розбігатимуться в книгарнях. Інша справа, що книгарень не так і багато.
Після зустрічі відбулася автограф-сесія Сергія Жадана
– Чи бувають періоди, коли у вас не пишуться вірші?
– Так, бувають застої. От останній вірш я написав десь місяць тому. Зараз в голові є певна ідея, завтра зранку матиму трішки часу, почну писати. Тому, коли побачите наступний вірш (а я все, що пишу викладаю у фейсбуці), майте на увазі, що я почав над ним працювати в Переяславі.
