Житель Козлова Роман Турутя (41 рік) працює відеооператором. Знімав такі відомі телепроєкти, як «Коли ми вдома», «Танцюють всі», «Х-фактор», «У пошуках істини». Зараз співпрацює зі спортивними ютуб-каналами. Про роботу на «СТБ», спілкування зі знаменитостями та заробітки оператора розповів журналістові Переяслав.City.
Початок кар’єри
– Як ви стали оператором? Свідомо обрали цю професію?
– Після школи батьки відправили мене в Одеську будівельну академію (Роман Турутя народився на Одещині, до Козлова переїхав 2008 року – ред.). Я там навчався півтора року і покинув, бо не подобалося: важко, нудно, ще й російською все викладали, а я ж ходив до повністю україномовної школи. Тож пішов до армії на півтора року. Повернувся у 20, вже треба було вирішувати, чим займатися далі. Трохи попрацював з батьком у столярній майстерні. А сестра навчалася в одеському художньому училищі на художника, каже: «Сходи, спробуй на фотографа вступити. Це ж перспективно, зніматимеш весілля». Взяв у друга фотоапарат «Зеніт», наугад його налаштував, походив, познімав сільські хати, природу. Наші фотороботи при вступі переглядав відомий радянський кінооператор Микола Луканєв, сказав, що все добре з композицією. Я склав інші іспити і так вступив на «кіно-, фото- та відеосправу». Навчався непогано, багато фотографував на плівку, мені цей процес подобався. Я навіть вибив у гуртожитку окрему кімнату, де ми облаштували лабораторію для проявлення знімків.
– Пересічним людям може здатися, що знімати – це просто: взяв камеру та й клацай. Це не так?
– Без постійної практики ти не станеш фахівцем. А в нас в училищі поряд завжди були професійні люди, які вказували на помилки. Фотографувати – це не взяти фотоапарат та щось наклацати. Треба розуміти природу світла, композицію. От зараз хтось купує фотоапарат, кидає оголошення в групу «Переяслав барахолка»: «Фотосесія. 300 грн/год.». Гарних знімків така людина не зробить, бо вона елементарно не знає нічого про експозицію, витримку, світотінь тощо. Також фотозйомка суттєво відрізняється від відеозйомки. Тут лише одна основа – світло, все інше відрізняється і цьому треба навчатися.
Під час навчання в училищі мене взяли фотографом до журналу «Афіша. Одеса». Всі події, які відбувалися в місті, висвітлювалися в ньому. Я вів дитячу рубрику, одну з найважчих, бо дітей складно фотографувати. Випусків 10-15 я там попрацював. А потім викладач зробив мені протеже, і мене запросили оператором в одеську телекомпанію.
– Як же ви наважилися підкорювати столицю?
– Я уже працював на посаді головного оператора одеського каналу «Плюс», там зупинився мій професійний розвиток. А мій брат поїхав працювати оператором в Київ на телеканал «Тет». І от 2005 року він мені запропонував також переїхати. Було страшно, але якось так склалися сімейні обставини – розійшовся зі своєю дівчиною – слід було щось змінювати: зібрав речі й поїхав до Києва. Відразу після випробувальної зйомки мене взяли на «Тет». А через два роки нас з братом запросили на «СТБ». Тоді туди саме прийшов Володимир Бородянський і вирішив зробити телебачення бізнесом, почав розширювати штат. За період роботи на «СТБ» я відзняв багато проєктів.
Робота на «СТБ»
– Давайте конкретніше пройдемося по проєктах, у яких ви працювали.
– Деякі можу й забути. Але мій найулюбленіший з найперших – «Неймовірні історії кохання». Там була одна постановочна рубрика, яку знімали з акторами, – це було дуже цікаво. Потім працював на проєктах «У пошуках істини», «Чужі помилки», «Звана вечеря», «Неймовірна правда про зірок». На «Неймовірній правді…» ми часто їздили у відрядження в Москву, по пів місяця міг там проводити, а пів місяця вдома. А взагалі у нас на каналі була система оповіщення смсками. Кожен оператор (загалом їх було близько 170 осіб) був в пріоритеті за певним проєктом, режисер давав запит на тих операторів, з якими хоче працювати на зйомці. Недолік цієї системи у тому, що мало не щовечора мені приходила смска, що завтра на роботу, бо я був затребуваним оператором. А коли почалися великі проєкти, такі, як «Х-фактор», «Холостяк», вдома я практично не бував. Мало хто й знає, що я живу в Козлові, бо по факту тут лише ночував.
– На кількох проєктах ви були оператором-постановником. Чим ця посада відрізняється від посади оператора?
– Оператору приходить смска, він їде на роботу, знімає і повертається додому. Оператор-постановник – це вже менеджерська посада, він не знімає. От я працював на проєкті «Місто дітей», який не вийшов в ефір через юридичні проблеми. Суть його в тому, що підлітки живуть в окремій комуні і мають влаштувати там своє невеличке суспільство. Сценаристи прописують ситуації, в які потраплятимуть діти, оператор-постановник, художник-постановник, режисер-постановник збираються і вирішують, як це все відбуватиметься. Я, наприклад, говорю: «Для цього конкурсу мені потрібно ось стільки операторів та камер, ось така спецтехніка, ось таке освітлення», потім розказую, як оператори пересуватимуться, як комунікуватимуть, де будуть точки для інтерв’ю. І це все не просто слід проговорити, а й розписати, намалювати схеми. А вже на майданчику кожному розповідаєш, що конкретно він повинен робити. А під час зйомки оператор-постановник у кімнаті контролю слідкує на моніторах за всіма камерами, дає поради операторам, виправляє їхні помилки.
– Окрім «Міста дітей», де ще ви були оператором-постановником?
– Було ток-шоу «За живе», шоу «Танцюють всі» (тут я був оператором-постановником бекстейджу). До цього нам з братом запропонували взяти участь у розробленні абсолютно нового проєкту, який згодом виріс у серіал «Коли ми вдома». Концепція змінювалася багато разів, ми знімали один пілотний випуск, віддавали керівництву, потім інший, знову віддавали, шукали різні локації. Згодом була тривала пауза через те, що почався Майдан і ніхто не знав, як воно буде далі. Коли роботу над серіалом відновили, до наших із братом пропозицій не дослухалися: ми казали, що слід будувати павільйон і декорації. Канал вирішив, що немає сенсу вкладати кошти в це, бо проєкт не стане тривалим. Зрештою для зйомок орендували два житлові будинки, а це гірше, бо освітлення погане, не можеш суттєво вплинути на вигляд квартири та ще купа інших проблем. Це була одна з причин, через яку я покинув «СТБ». До речі, я ще тоді їм говорив, що не можна тримати такий великий штат операторів. Зараз всі оператори на каналі – фрілансери, канал до цього привела економічна ситуація. Це ж ненормально, коли із 170 операторів працюють лише 30.
– Коли ви звільнилися з «СТБ»?
– У 2017-му, коли закінчив свою роботу на «Сюрприз, сюрприз!». Я також говорив керівництву, що цей проєкт не стане популярним. У Британії ця програма йде понад тридцять років, але один випуск триває трохи більше тридцяти хвилин. У нас же його розтягли на дві з половиною години, плюс величезні рекламні блоки. А проєкт дуже дорогий: людям гарні сюрпризи робили – могли й мікроавтобус подарувати або будинок звести. Спонсорські пакети та реклама не перекрили витрат на цей проєкт і його закрили. Я ще знімав останній сезон «Коли ми вдома», але це вже не канал робив, а продакшн «Старлайт філмз» для «СТБ». На мою думку, легше будувати щось з нуля, а якщо не можеш, бо не вистачає ресурсів, то краще працювати незалежно – так я перейшов на фріланс.
«Зірки» та форс-мажори
– Чи справді на знімальних майданчиках часто виникають форс-мажорні обставини?
– Та постійно. Пам’ятаю, як ми знімали в студії «Сюрприз, сюрприз!». Наша героїня шукала свою маму, яка її покинула. Дівчина просто хотіла зрозуміти, чому мама так вчинила. Наші журналісти знайшли ту жінку на непідконтрольній Україні території, тож підключали навіть СБУ, щоб її доставити до Києва. Розраховували, що до дванадцятої ночі вона буде в студії, але все затягнулося. А ми ж не можемо отак взяти й завершити знімальний день, один такий коштує каналу 100-150 тисяч гривень. І тут оператори, які сидять за великими камерами, просто встають і йдуть додому – у них закінчилася зміна. І ти нічого не можеш зробити, їм завтра о восьмій вже треба бути на наступній зйомці. Я знайшов людей, швиденько розказав їм, як користуватися камерами. Вийшло, що цей сюжет знімали я, головний освітлювач, адміністратор. А жінку привезли аж після шостої ранку.
А був і кумедний випадок. На зйомках «У пошуках істини» ми поїхали в поле, щоб зняти інсценізацію битви Богдана Хмельницького. Це була люта зима. Артисти якісь невідомі, бо на відомих грошей немає. І от актор, який грає Хмельницького, має красиво на коні полем поїхати на захід сонця. Його питають: «Ви верхи коли-небудь їздили», він розказує: «Та я такий класний їздок, та в мене такий досвід». А воно ж видно, що нервує. Сідає на коня, пришпорює його, дивимося в поле, а вони буквально за кілька секунд перетворилися на маленьку чорну цятку. Повернувся хлопець через пів години, замерз, сонце майже сіло.
– Ви, певно, знайомі з багатьма відомими людьми. Хтось залишив особливі враження?
– Більшість відомих людей насправді дуже важкі, з неприємними характерами. У них є життя для публіки та життя для себе. Ми, телевізійники, їх завжди бісимо, ми для них облуговуючий персонал. Але без нас вони теж не зможуть, бо завдяки нам їх знають. Звичайно, є хороші винятки. На «Коли ми вдома» я подружився з Танею Зіновенко, Катею Колесник. Стас Боклан мене поважає, як професіонала своєї справи, але не скажу, що ми дружимо. Проте на першому сезоні у нас були тісніші стосунки, я підвозив його додому, бо нам було по дорозі, тож багато спілкувалися. А з московських «звьозд» у 2008 році негативно вразив Алєксєй Панін. Режисерка нас із братом виводила, щоб ми йому морду не набили. Він вже тоді розказував: ми вас, хохлов, будем мочить.
Інший Мілевський
Журналіст Роман Бебех, Роман Турутя та футболіст Майкл Есьєн
– Чи багато у вас зараз роботи?
– На карантині взагалі немає роботи. А до цього майже рік працював на спортивних ютуб-каналах «Бомбардир», «Міля», «Кент», знімав фільм «Невідоме Динамо». Тобто співпрацював із журналістом Романом Бебехом, зараз він мене рідше викликає, бо йому обмежили фінансування через відсутність футбольних матчів. До речі, дуже вразив Артем Мілевський (футболіст, автор ютуб-каналу «Міля» – ред.), він значно крутіший, ніж я про нього думав. Знав, що він любив випити, погуляти, розбити машину, коли грав у київському «Динамо». Але коли ми почали працювати, більше поспілкувалися, то врешті подружилися. У своєму останньому відрядженні в березні у Білорусі я захворів, зліг з температурою і він за мене дуже переймався, це було приємно – зазвичай зірки так не вчиняють. Він хороший, чесний, порядний, а те, як він поводився в молодості – от у вас би була зарплата 180 тисяч доларів на місяць у його віці, що б ви робили? (сміється)
– «Невідоме Динамо» – унікальний проєкт для українського спортивного простору, фільм про життя футбольної команди з середини. Як вам працювалося?
– Це заслуга Романа Бебеха, що вдалося зняти цей фільм (вийшло дві серії, потім зйомки заморозили. Як відомо, новий головний тренер «Динамо» Олексій Михайличенко заборонив їх продовжувати – ред.). Наш спорт дуже закритий. Коли я заходжу на базу «Динамо», то здається, що потрапляю до в’язниці (я знімав у найсуворішій в’язниці в Україні – у колонії №1 у Вінниці), така ж дисципліна, казенна їдальня, навіть запах схожий. Просто в Роми Бебеха серйозний авторитет у футбольному світі. Якщо він на чесному слові сказав, що не покаже того, що не можна, то Суркіс йому повірив. Президент «Динамо» сказав: «Якщо тренер дозволить, то можна буде». Звісно, Ігор Михайлович передивлювася фільм перед виходом, але нічого не викинув, лише попросив замазати номер його автівки.
– Оператор – це високооплачувана професія?
– Ні. Зараз ставка сильно впала, бо є багато операторів на фрілансі. За один знімальний день можуть заплатити 100 доларів. Але врахуй, що відпрацювати можна 1-2 дні на місяць, а можна й десять. На «Коли ми вдома» в останньому сезоні була непогана зарплата – за серію отримував 20 тисяч гривень, загалом 16 серій тоді зняв. Вдома я ще раніше зібрав столярну майстерню, виготовляю дитячі вироби з дерева, продаю через фейсбук. Тож без діла ніколи не залишаюся.
