9 Травня залишається одним з найшанованіших свят в українців – надто дорогою ціною дісталася нашому народу Перемога, щоб значення і слава її поблякли. Тисячі наших земляків-переяславців всіма силами наближали її. Журналісти Переяслав.City поцікавилися у жителів Переяславщини, чи знають вони, хто з їхніх рідних воював проти фашистів під час ІІ Світової війни.
Вікторія Зорич, 23 роки, с. Горбані:
– Наскільки знаю, з нашої родини у Другій світовій брав участь лише дід Микита. Так ми його називаємо, коли згадуємо, але фактично для мене він прадід. Був батьком моєї бабусі Катерини Микитівни, яка і зараз живе з нами. Особисто я його не знала. Народилася у 1996 році, а він трохи раніше до цього помер. Коли ж, бувало, розпитувала бабусю, то вона казала, що її батько при житті дуже неохоче і мало розповідав, де та як воював. Знаю лише, що він був у німецькому полоні. У концтаборі мало не потрапив до газової камери. Коли полонених звільнили, тривалий час лікувався у госпіталі. Лише після цього повернувся додому. Кожного 9 травня, на день Перемоги, ми згадуємо його, як учасника тієї війни.
Тетяна Холодна, 64 роки, місто:
– Мій дідусь Тихон Срібний у війну працював головою колгоспу в Помоклях, то його на фронт не призивали. А мама згадувала, що в період окупації в їхній хаті на постої були німці, які їх підгодовували. У сім’ї їх було п’ятеро дітей, але дідусь був таким дуже чесним, додому й зернини зайвої ніколи не приніс. Рідня по татовій лінії із західної України. Тата, Андрія Васильовича, у війну семирічним забрали в Німеччину, він там працював у бауера. Пізніше тато став головою сільської ради, мама працювала завідувачкою школи на Рівненщині. І тільки через багато років бабуся мимохіть обмовилася, що татів старший брат Степан, мій дядько, був якось причетний до повстанців. Він емігрував у Канаду після війни, і ми ніколи про нього нічого не знали, бо в родині про це мовчали багато років.
Олександр Ярема, 59 років, с. Строкова:
– Воював мій батько. У вересні 1943 року його, сільського хлопця, якому ще не було вісімнадцяти років, забрали в армію, одразу на Букринський плацдарм. Григорій Ярема був одним із солдатів «армії сірих піджаків», як пізніше це назвали дослідники. Йому не дали ні обмундирування, ні зброї. Батько закінчив війну в Прибалтиці, був поранений, нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. Після війни служив у армії, додому повернувся в 1952 році. Батько помер у 1992, йому було 66 років. У нас із друзями є традиція – в День Перемоги ми їздимо на меморіал у Балико-Щучинку Кагарлицького району, згадуємо людей, які воювали на Букринському плацдармі. Цього року не будемо порушувати традицію – я вже домовився про поїздку з Іваном Бугаєнком, його батько теж воював, приєднаються й інші люди.
Галина Василенко, 64 роки, місто:
– Обидва мої діди воювали, вони родом із Таращанського району. Дід Юхим отримав серйозне поранення, повернувся додому і невдовзі помер. А дід Мина загинув у бою. Тобто я їх не знала. Тітку Ніну, мамину сестру, вбили фашисти, коли везли на примусові роботи до Німеччини. Десь поблизу лісу вона вистрибнула з поїзда, але не встигла втекти – застрелили. Мого батька Йосипа 16-річним вивезли на примусову роботу. Він працював на деревообробній фабриці. До нього там гарно ставилися, пропонували залишитися після війни. Коли батько повернувся додому, працював столяром, майстрував ліжка, віконниці, двері і оздоблював різьбленням. А ще за кордоном навчився грати на різних інструментах. Коли заробив грошей, купив собі балалайку і баян.
Тамара Товкайло, місто:
– Із розповідей покійної бабусі знаю, що мій дідусь Панас Сорока 5 травня 45-го загинув десь в Німеччині чи поблизу. Снайпер спочатку поранив його товариша, той вигукнув: «Панасе, допоможи», дід кинувся до нього й прикрив собою від кулі. Той чоловік потім знайшов бабусю, яка овдовіла у 29 років, й розказав цю історію. А коли під час війни німці на Волині гнали євреїв, моя бабуся Анна врятувала п’ятирічного єврейського хлопчика. Його непомітно відштовхнула мати, а та заховала малого під спідницю. В хаті залишити не могла, бо там жили німці. Тому він два тижні сидів у скирті соломи, де вирили таку собі яму. Потім бабуся передала його партизанам, які відправили хлопчика до Польщі. Ось так вона ризикувала, коли в самої було троє малих дітей. Зрештою бабуся навіть отримала звання «Праведник України» (отримують українці, які рятували євреїв в часи Другої світової війни – ред.).
Петро Ємець, 60 років, староста с. Улянівка:
– Мого батька – Ємця Олександра Костянтиновича – забрали на фронт у 1943 році. У свої вісімнадцять він брав участь у битві на Букрині. Додому повернувся інвалідом у 1949-му. Він зазнав тяжкого поранення в Польщі. Родом батько, як і я, із Поліг-Яненок. У 1970-х він очолював громаду цього села. Помер тато о чотирнадцятій годині 9 травня 2013 року. Майже відразу після мітингу, який проводився того дня в Яненках до дня Перемоги. Так батько був останнім із учасників бойових дій у Другій світовій війні у своєму рідному селі. Через сім років ми з сестрою поховали нашу маму – Галину Гуріївну. Вона померла після тяжкої недуги, незадовго, як їй виповнився 91 рік.
