Патріс Нджібу живе в Україні сім років. Він приїхав із Демократичної Республіки Конго, аби отримати "престижну і якісну освіту" за кордоном. За цей час прекрасно опанував українську, навчився готувати борщ і обзавівся вишиванкою. Три роки тому Патріс одружився з Іриною, мешканкою Дем’янець. Пара живе в селі й виховує маленького синочка Джонатана.
Навчання в Україні
Патріс Нджібу виріс у місті Лікасі. Він найстарший із восьми дітей у родині. Його батьки займаються підприємництвом. Вищу освіту хлопець вирішив здобувати в Україні, де вже навчалися його знайомі.
– Агенти-посередники українських вишів обіцяли нам дуже хороші умови проживання, – розповідає Патріс (28 років). – Показували фотографії кімнат гуртожитку з новими меблями, джакузі. Я сказав батькам, що там краще, ніж у нас вдома. Друзі, які вже пожили в Україні, попередили, що не треба всьому вірити. Але я все одно думав, що їду в дуже розвинену європейську країну. Наприклад, був упевнений, що в автобусах їздять лише сидячи.
Приїхав у Тернопіль. Перше, що вразило, – погода. Було дуже-дуже холодно. Друзі сказали, що допоможуть мені купити теплі речі. Пояснили, яким автобусом добиратися. Я заглянув у автобус – вільних місць немає. Чекаю наступного. Теж сидячі місця зайняті й двоє людей стоять. Думаю, тож їхня країна, їм можна, а мені треба по-культурному. Зрештою друзям набридло чекати, вони зателефонували і пояснили, що "треба стояти!!!”, – сміється. – Мені показали кімнату гуртожитку. У дверях – дві дірки, вони ледве зачиняються. Батькам не розповідав, не хотів розчаровувати.
Патріс каже, що всім африканцям дуже подобається сніг, доки вони не починають хворіти на застуди.
– Коли я вперше побачив сніг, висунув язика і попробував на смак, – сміється. – До цього бачив його лише по телевізору. Ми з друзями обкидалися снігом, раділи, як малі діти. А наступного дня прокинулися з ангіною. В Україні я вперше відчув, як болить горло.
Українська мова
Патріс Нджібу рік навчався у Тернополі на підготовчих курсах, де вивчав українську й англійську мови. Його рідна мова – французька. Також розмовляє двома африканськими діалектами.
– Я сказав собі: “Я не можу жити в Україні і не знати української “. Бо це як вияв поваги до народу і країни, які мене прийняли, – каже Патріс. – Носив із собою блокнот, куди записував нові українські слова. Але зараз мені смішно читати ті записи, – регоче, – бо там багато помилок, суржику. Слухав українське радіо. Українська мова мені дуже подобається. Вона мелодійна, співуча. Російську я трохи розумію, але не розмовляю нею.
Після підготовчих курсів Патріс вступив до Львівської політехніки. Провчився два роки, вивчаючи загальні предмети, а на третій курс група за спеціальністю "інженер-механік хімічного виробництва" не набралася. Тож він перевівся в НТУУ "Київський політехнічний інститут імені Сікорського".
Патріс здобув в Україні диплом бакалавра
– Дуже радів, що навчатимуся в одному з найкращих університетів України. Але виявилося, що більшість предметів викладають російською. Деякі викладачі давали мені навчальні матеріали українською для самостійного опрацювання. Деякі пояснювали після пар. А були й ті, які казали: “Патріс, вибачай, ми української не знаємо".
Ставлення до темношкірих
Патріс каже, що спочатку африканським студентам дуже важко звикнути до українського менталітету, але найскладніше – недоброзичливе ставлення до темношкірих.
– Якось один чоловік побачив мене і вигукнув: “О, снікерс, прівєт”. Мене часто запитували: “Ти яку траву куриш?” Люди ставляться до темношкірих з обережністю. Я це розумію, тому першим іду на контакт. Знання української мені дуже допомагає. З незнайомими людьми можна поговорити про погоду, про новини. Якщо це чоловік, то про гру “Динамо”. І коли знайомлюся з людьми, їхнє ставлення змінюється.
У Києві іноземці нікого не дивують. А коли ми вперше з Ірою приїхали в село Дем’янці, люди, побачивши нас, виглядали з дворів. Тепер уже всі звикли. Деякі з цікавості стараються зі мною забалакати, щоб перевірити, чи дійсно я розмовляю українською, чи то тільки люди так кажуть, – сміється Патріс.
Родина
Патріс Нджібу познайомився із майбутньою дружиною на останньому курсі університету. Усе почалося з переписки в соцмережі “Вконтакте”. Ірина новому знайомству не противилася, бо з дитинства хотіла вийти заміж за темношкірого.
– На її сторінці “Вконтакте” були цитати з Біблії, вислови про віру в Бога. І мені це сподобалося, – розповідає Патріс. – З переписки я дізнався, що Іра відвідує церкву “Перемога” в Переяславі. Вирішив перевірити, чи вона справді християнка, і, не попередивши її, приїхав у Переяслав. Вийшов на вокзалі, взяв таксі і під’їхав до церкви. Зайшовши в приміщення, одразу побачив Іру. Після богослужіння ми пішли в кафе. З тих пір почали зустрічатися кожних вихідних.
Патріс та Ірина зробили весільну фотосесію в музеї просто неба
Через рік я освідчився Ірі. У мене була ідея зробити освідчення-сюрприз у кафе "Укрпромпостач", яке ми обоє любимо. Та коли ми зайшли туди, я побачив за столиком наших спільних знайомих. Уся романтика зникла, – сміється. – Я переконав Іру, що нам краще поїхати в кафе "Пектораль". Вона здивувалася, але погодилася. На щастя, там не було знайомих. Я дістав обручку, став на коліно і попросив її руки й серця. Вона сказала "так".
На заручини ми вдягли вишиванки. А потім зробили фотосесію в національному одязі. Планували, що на весільну церемонію вдягнемо класичне весільне вбрання, а на святкування – національні костюми Конго. Мої батьки вислали тканину для африканських нарядів, але вона прийшла запізно. Іра пошила з неї сукню на своє 30-річчя.
П’ять місяців тому в пари народився син Джонатан.
– Ми шукали ім’я для сина, яке б нам обом подобалося. Звертали увагу й на значення імені. Джонатан означає "подарунок від Бога". Це так і є. Бо Іра дізналася про вагітність якраз на свій день народження. Ласкаво називаємо його Джонік.
"Джонік -- це наш подарунок від Бога"
Робота
Патріс Нджібу не знайшов роботи за спеціальністю. Наразі працює кухарем у столичній піцерії “Dicasa”, де готує страви італійської кухні.
– Коли мене запрошували на навчання в Україну, казали, що студентів тут добре годують. Але мама все одно навчила мене трохи куховарити, – каже він. – Спочатку було складно розібратися з продуктами. Українці їдять переважно свинину, а африканці – телятину, баранину, м’ясо кози, курятину, а потім уже свинину. У мене вдома щодня було м’ясо, причому різне, а тут я міг дозволити собі лише курятину, бо все інше – дорого. Спочатку готував лише рис, яйця і м’ясо. А потім почав шукати рецепти в інтернеті, експериментувати зі стравами. Можна сказати, що я навчився готувати в гуртожитку.
Коли в Патріса з’явилася дівчина, він почав шукати роботу. Каже, розумів, що незабаром буде сім’я, яку треба забезпечувати.
– Я побачив оголошення, що піцерія шукає кухаря. Надіслав резюме. І мене взяли, – розповідає Патріс. – Спочатку був помічником кухаря. Допомагав і в той же час сам вчився готувати. Дякувати Богу, в мене хороша пам’ять. Один раз побачив, як готується страва, і вже знаю, як її робити. Дивився французькі кулінарні шоу, де змагаються збірні шеф-кухарів. Багато навчився саме через ці програми.
Страви приготовлені Патрісом для коханої дружини
Зараз Патріс Нджібу готує страви різної складності: пасти, салати, піци, десерти. У нього вже є постійні клієнти.
– У нас кухня за прозорим склом, і відвідувачі бачать, хто готує. Деякі просять, щоб саме я приготував страву. Якщо не знають, як мене звати, то кажуть: “Нехай той, чорнявий, піцу зробить”, – сміється. – Від людей чую, що в мене найкраще виходять медальйони з телятини. А працівники кухні найчастіше просять, щоб я приготував для них гороховий суп, борщ і куряче м’ясо. А дружина любить мої десерти. Її улюблені – італійське морозиво “Семіфредо” і шоколадний торт. Коли в мене вихідний, вдома готую я. Дружина теж смачно готує. Можна сказати, що кухня – це наше спільне захоплення.
