Добре – те, що добре закінчується. Саме так хочеться сказати про історію, що трапилася наприкінці минулого тижня з літньою жителькою села Велика Каратуль. 78-річна Марія Гринько обідньої пори заблукала в лісі. Пошуки, які організували її земляки та рідні, тривали до ночі, однак ні до чого не привели. Наступного ранку зникла жінка сама з’явилася в своєму обійсті. Про цю неординарну подію сьогодні розповіла "Переяслав.City" телефоном сусідка Марії Володимирівни – Ганна Різник, 63 роки.
– У п’ятницю вранці зібралися з чоловіком Миколою по гриби. Напросилася й тітка Марія: "Так мені хочеться…" Тож поїхали звичною компанією утрьох – ми так частенько раніше їздили.
Вирушили в ліс за стару звіроферму, у нас це місце називається "біля запрєтного озера". Коля нас випустив раніш, а сам поїхав наперед, щоб ми йшли прямо до нього. Гриби були – і білі, і польські, тож коли прийшли до Колі, вже повні корзинки були. Поставили їх у машину, а самі взяли по кульочку і рішили ще сходити вправо на метрів двісті. Там далі величенький рів чи, можна сказати, балка, я його ніколи не переходила, бо там, не дай Бог, трохи крутнешся і вже не знатимеш, звідки прийшов. Тож я до рову не пішла, а тітка перескочила. Через якийсь час я кричу до неї: "Треба йти". Вона відповідає: "Я теж іду". Ось я прийшла до машини, хвилин 15 почекала, а її нема. Кричу, кричу – нема. Почала трохи хвилюватися. Було близько дванадцятої. Підходить Коля: "А де це ви ходили?" Почав і він кричати – нема. Отут ми вже добряче захвилювалися.
Вирішили – я йду до того рівчака, а він буде їздити та сигналити. І ось я весь час чую сигнал, а тітка, очевидно ж, що ні. Тут уже і тринадцята година настала. Коля каже: "Ми самі нічого не зробимо, треба допомога". Добре, що у нього всі телефони були: і кумів, і голови сільради Олександра Середнього, і керівника агрофірми Григорія Порала. Десь о чотирнадцятій помічників назбиралося чоловік дванадцять. Роз’їхалися всіма лісовими доріжками, аж до Строкови дісталися, сигналять. А я вирішила до тітчиної доньки в Білу Церкву подзвонить: "Свєто, у мене телефона твоєї мами немає, то подзвони ти". – "Ой навряд чи щось вийде, – відповідає, – бо вона ніколи телефон із собою не бере". Так і вийшло.
Коли вже почало темніти, підключилась внучка тітки, Віта з Києва. Якось там вона підключила поліцію, і з Борисполя приїхав кінолог з собакою. От той собака, вже було біля 19-ї, ніби і взяв слід, добіг до строківського поля, а далі зась. Як пояснив кінолог, минуло більш як три години, роса впала, собака вже нічого не зробить. Уранці, як тільки повставали, хлопці знову в ліс на пошуки. Як же ми хвилювалися!
Потім тітка Марія мені розказала, що ж сталося. Вона в лісі якось закрутилася і зрозуміла, що заблудилася. Але була впевнена, що знайде дорогу сама, тому не кричала. Ішла, йшла і вийшла до строківського поля. Замість того, щоб уже і йти в Строкову, знову повернула до лісу. Коли почало сіріть, вийшла під Студениками. Трапився їй якийсь чоловік. Він сказав, що до села якихось метрів 300, підіть туди і звідти чи подзвоните, чи хтось вас підвезе. Ні, чоловік здався їй якимось непевним, і вона таки вирішила вернутися: мовляв, раз я знаю, в якій стороні Студеники, то і дорогу до звіроферми знайду. Але дуже втомилася. Тому, коли трапився їй лісовий домик, вирішила ніч перебути в ньому. Двері не були зачинені, всередині було чистенько, було де сісти. Там і пересиділа. Казала, всю ніч думала, як правильно добратися. Лише тут трохи промерзла.
На ранок, це вже була субота, вийшла до строківського пасовища. Пастухи підказали, як дійти до крайньої автобусної зупинки. Пішов дощик, вона з кульками на голові, два ціпки в руки, поспішала як могла, щоб устигнути на яготинський автобус. Траплялися легкові машини. Дві не стали, а третя зупинилася: "Бабусю, чого ви по дощу оце ходите?" – "Ой, дітки, та я ще від учора". То ті добрі люди не те що в Строкову, а в Каратуль взялися її завезти.
А я ходжу двором, місця собі не знаходжу і тут (це вже було біля дев’яти) чую голос тітки. Я до неї у двір, впала на неї і плачу. А вона теж плаче і заспокоює мене: "Та все в порядку". Через хвилин п’ять дзвоню Колі в ліс: "Роби відбій – знайшлася". Чую по телефону – радіють там, кричать.
А сьогодні тітка прийшла вранці і просить вибачення: "Я стільки вам клопоту завдала". Та що ви таке кажете, кажу, ви ж герой. Вона й справді молодець – приїхала, чайку наколотила і каже, що знову в порядку. Але по гриби вже не хоче.
