Жителька села Студеники, вчителька української мови та літератури місцевої школи Поліна Пайвель надіслала до редакції «Вісника» лист про вулицю Шевченка, на якій мешкає. Подаємо його дещо скороченим.
«Ще зовсім недавно найстарша вулиця – імені Шевченка – в селі Студеники (Жовтневе) оживала дзвінкими дитячими голосами здебільшого влітку або під час осінніх чи весняних канікул. У цей час до дідусів і бабусь із міст приїжджали внуки. Але був час, коли вечірньої пори не світилися затишні вогники чи не в кожній другій оселі (їх на вулиці 50). Оселі порожніли, у них не було господарів.
А зараз – все навпаки! Майже у кожному дворі з’явилися люди – ті, що вирішили тут жити. Сталося так не за збігом обставин, а завдяки успішності ОТГ, тим перспективам, які щодень відкриваються перед людьми. До будинків почали заселятися молоді родини: хтось просто купив хату, хтось вирішив жити не в квартирі у місті, а на дідівському обійсті, а хтось придбав оселю під дачу.
Вулиця Шевченка в Студениках
Радісно, що вирішили осісти в Студениках Володимир і Ярина Ільєнки, Сергій та Валентина Проценки, Роман і Олеся Крамаренки. Здається, набагато раніше гарний приклад їм показали Сергій та Наталія Близнюки, які зі звичайної дідової хати зробили казкову оселю і чи не найзатишніший у селі двір.
Зовсім недавно придбали садиби для постійного життя такі родини: Валентина та Олександр Нетецькі, Віталій та Анна Приходьки, Олександр та Віта Гени, Наталія та Євгеній Коваленки, Володимир та Наталія Ковалівські.
І тепер кожної світлої днини хтось підрізає дерева і вигрібає опале листя, хтось фарбує паркан, хтось повністю міняє покрівлю даху, вікна, двері, хтось утеплює стіни знадвору. Отже, вулиця живе і буде жити!»
«Постійно тягнуло додому, а в селі стояла порожня хата». Сергій та Валентина Проценки познайомилися в Одесі
Журналіст «Вісника» днями побував у гостях в однієї із сімей, згаданих у листі. Сергій Проценко зі своєю дружиною Валентиною повернувся до села понад рік тому. До того вони жили в Одесі, де й познайомилися.
Сім'я Проценків
– Будували цю хату мій дід Петро та бабуся Люба, – розповів Сергій (27 років). – Коли точно це було, й не знаю. Ну це тоді, коли нове село будувалося. Вони жили в Студениках (старе село), там хату розібрали й перейшли сюди. Потім у них народилося двоє синів: мій батько Микола та дядько Григорій. Коли батько одружився на моїй мамі, то жили тут, у них народилися ми з братом. І ото були ми тут вшістьох: дід з бабою, батьки, я зі старшим братом Сашком.
Брат поїхав на навчання до Києва, потім повернувся в село, ще трохи тут жив. Познайомився з майбутньою дружиною Іриною, вона із Сибіру. Тривалий час спілкувалися по скайпу. Згодом з’їхалися, і трохи тут пожили, поки не купили квартиру в Переяславі. Тоді вже я залишився в цьому домі, можна сказати, сам із бабою. Батько та дід померли раніше, мама переїхала до Козлова до своїх батьків, щоб не заважати Сашку з Ірою, а зрештою там і залишилася.
У 2015 році Сергія призвали до армії. Служив у військах зв’язку аж в Одесі. Із бабусею в цей час був її син Григорій. Але через якийсь час вона померла, Григорій повернувся до Києва – будинок спорожнів.
– У країні склалася складна ситуація, і я хотів піти на війну, – пояснив Сергій. – Але й добровольцем не мав наміру йти, бо розумів, що вони не захищені. Доброволець пішов, його там вбили, а батькам ні допомоги, нічого. Тож треба було йти лише за наказом, щоб, так би мовити, підстрахуватися. Після року строкової служби підписав контракт на три роки. Мені подобалося, що в армії починало все розвиватися: техніка оновлювалася, навчання проводилися. У зону АТО я все-таки потрапив. У військах зв’язку кожні пів року проходить ротація на командному пункті. У складі ПвК (повітряне командування) «Південь» ми поїхали в Краматорськ, це друга лінія оборони. При цьому нас відправляли налагоджувати зв'язок на інші пункти, скажімо, під Авдіївку. От там були страшнуваті моменти. Вийшло як? Ми налаштували зв'язок, а нас відправили в окопи на «передок». Тиждень там побули.
Коли Сергій Проценко підписав контракт, то й надалі жив на території військової частини. Для контрактників виділили окрему кімнату. Проте згодом їх попросили переїхати. Хлопці знайшли будиночок у місті. У цей період в серпні 2016-го Сергій познайомився з Валентиною.
– Ми з подругою після роботи йшли по шаурму, – долучилася до розмови Валентина (27 років). – Там сиділи двоє хлопців, Сергієві товариші по службі: «Дівчата, давайте познайомимося». Я й не хотіла, стомилася за день, а Аня каже: «Пішли знайомитися». Все-таки познайомилися. Аня їм сказала: «Якщо напишете в групу «Вконтакте» (тоді він ще працював у нас) «Ищу тебя. Одесса», що шукаєте таких-то дівчат, то ми з вами вийдемо ще погуляти». Наступного дня телефонує мені: «О, Валюха, вони написали!». Так ми й подружилися з їхньою компанією, якогось вечора й Сергій прийшов з ними гуляти. Додав мене в друзі у «Вконтакте», інстаграмі. Власне, ми, можливо, лише раз нормально зустрілися, а потім я вже й не спілкувалася з ними, бо переїхала з квартири, яка була біля частини, змінила роботу.
Настав грудень, раптом Сергій вітає мене з днем народження в соцмережі. Написала: «Дякую, несподівано», і якось після цього почали переписуватися. Потім він запропонував зустрітися. Думаю: та які зустрічі? Після роботи нікуди не хотілося йти. Сказала про це колезі, жінці з досвідом, у неї вже діти дорослі. А вона каже: «Дай фотку гляну, скажу, чи треба йти», подивилася: «Валя, він такий миленький, іди, звичайно». Так ми кілька разів ходили на побачення, а потім Сергій поїхав у село на Новий рік, і з 31-го на перше зателефонував та запропонував зустрічатися. А коли він повернувся, ми пішли гуляти центром міста. Сергій подарував великого ведмедика. Але він не знав, що той може розмовляти. Я натиснула на кнопку, а ведмедик: «Я закоханий у тебе по самі вуха», і Сергій так засоромився.
– Тоді й хвилини не минало, щоб я не думав про неї, – зізнався Сергій. – У мене такого ще ніколи не було. Я запропонував Валі переїхати в будинок, який ми знімали з хлопцями. Потім ми вдвох поїхали додому до моєї мами на день народження. А повертатися вже не було куди, бо хлопці щось там начудили й нас вигнали з того дому. Тож ми з рік пожили в квартирі брата Валі, бо він з дружиною та маленькою дитиною переїхали в село. Потім ще деякий час орендували квартиру в Одесі. Але мені це місто не подобалося, постійно тягнуло додому. Тим паче, в селі стояла порожня хата. Навіщо комусь платити за оренду, якщо є своє?
Щойно закінчився контракт, у березні 2019-го, Сергій вирішив повертатися до Студеників. Уже мав пропозицію про роботу водієм у ФГ «Світ ланів». (Зараз працює товарним оператором на «БРСМ-Нафта» в Переяславському).
– Він сказав: «Все, ми їдемо до батьківської хати», – зазначила Валентина. – Я була шокована, так не хотілося. Я виїхала з рідного села за 300 кілометрів від Одеси, прожила в місті майже десять років. І знову повертатися до села? Я працювала в магазині одягу «DeFacto», це мені подобалося, відкривалися гарні перспективи. Втім, звільнилася, бо люблю його й хочу бути з ним. Але тоді боляче було. Я й досі остаточно не освоїлася: звичайно, познайомилася тут з багатьма хорошими людьми, але мої рідні далеко, довго їх не бачу.
Валентина народилася в селі Городнє Болградського району на Одещині. Також воно має назву Чийшія, це історичний болгарський варіант. Більшість із 5-тисячного населення села – болгари. Їхні предки переселилися на цю територію під час російсько-турецької війни 1806-1812 років.
Через кілька місяців після повернення до Студеників Сергій та Валентина офіційно уклали шлюб у Переяславі. А весілля відгуляли восени в Городньому. У березні цього року в них народився син Назар.
– Я вже дуже хотів дитину, – сказав Сергій. – Як сказав одного разу мій брат, я хочу, щоб внуки приїжджали до мене в гості, а не на могилу. Відповідальність, звичайно, величезна, переживаєш за все. Синок заплаче, не розумієш чому, в голову вже лізе, що попало.
– Я також вважаю, що батьки мають бути молодими, – зазначила Валентина. – Бо поки ти молодий, маєш багато енергії й можеш дати її своїй дитині. Хотілось би бути на одній хвилі із сином. Мені подобається, які стосунки вибудувалися у них із Сергієм. Татко так няньчиться з ним, сюсюкається, а в мене душа радіє від цього. Діти зараз швидко розвиваються. Я намагаюся сприяти цьому, читаю йому книги. Сергій каже: «Щодня перед сном читай йому по дві сторінки «Кобзаря» (сміється).
Проценки зізналися, що хочуть щонайменше ще одну дитину. «Брат чи сестра – це ж найрідніші, хто може в тебе бути. Звичайно, спочатку будуть бійки, але в дорослому віці саме до них звертатимешся у складні моменти», – пояснили. Сергій сподівається, що його діти не лише продовжуватимуть рід Проценків, а й житимуть у рідній хаті.
