Тридцятирічний ювілей сімейного життя 21 липня святкує відоме у Переяславі подружжя Мехмана та Наталії Дол. Їхня історія кохання особлива, бо познайомив їх футбол й досі часто допомагає під час різних побутових моментів. Нещодавно вони завітали до редакції «Вісника» й розповіли про це.
«Хочеш грати, я чекатиму, скільки потрібно»
Мехман Дола (56 років) народився в невеликому селищі в Шамахинському районі, за
– З трьох років я футболив консервні баночки, м’ячів же не було в селі, – розповідає російською Мехман. – Батьку почали говорити: «Дивись, футболістом буде». А в 5-6 років уже захоплювався футболом конкретно, грав із дітьми в дворі – мене затягнуло: футбол, уроки, футбол, уроки… У 10 років, нічого не сказавши мамі, взяв кеди, футболку, шорти, і поїхав на Республіканський стадіон, де записався в групу підготовки ФК «Нефтчі». Із того часу, можна сказати, почалася моя кар’єра. В 15 перейшов у Футбольну школу молоді (ФШМ-1), уже грав у юнацькій збірній Азербайджану. Тоді був такий кістяк у тій команді, що більшість стала професійними футболістами. Після закінчення школи в 17 років мене забрали в ДСТ «Локомотив». І в одному всесоюзному турнірі серед команд товариства мене запримітили селекціонери московського «Локомотива». Коли про це дізналися в Азербайджані, то швидко оформили мене в головну команду республіки – «Нефтчі», щоб не відпускати в Росію. Я не засмутився, адже почав тренуватися поряд з футболістами, яких до цього бачив лише по телевізору.
Мехман Дола з мамою
Після року виступів за дубль «Нефтчі» Мехмана Долу забрали до армії, служити в Угорщину, клуб не допоміг з відстрочкою. Рік взагалі не грав у футбол, потім його запросили у спортивну команду дивізії, бо певна практика вже була. Після армії він ясно зрозумів, що, окрім футболу, нічим займатися не хоче. Після наполегливих індивідуальних тренувань його взяли в команду «Автомобіліст» (Мінгечаур, Азербайджан), яка виступала у другій лізі чемпіонату Радянського Союзу. Потім у кар’єрі були друголігові «Карабах» (Агдам, Азербайджан), «Атоммаш» (Волгодонськ, Росія). А згодом переїзд до Переяслава і виступи за місцеву команду в чемпіонаті Київської області. Дола володіє ударом з обох ніг, тому грав на всіх позиціях у захисті, інколи навіть виходив нападником.
– Коли Міша грав у «Атоммаші», в 1991-му ми приїхали сюди у відпустку і я сказала, що вже не повертатимуся в Росію, – долучається Наталія Дола. – Союз розвалився, по світах їздити не хочеться – я ж із хорошої забезпеченої родини, звикла, що все гладко. Тим паче, тоді вже в нас народився перший син. Сказала: «Якщо хочеш грати у футбол, я чекатиму, скільки потрібно». Він вирішив залишитися з нами. Ми жили з моїми батьками. Мама побачила, що він дуже страждає без футболу. Фінансових проблем у нас не було, Міша дуже добре заробляв у футболі (за місяць – до півтори тисячі рублів) і немало відклав, але без гри він гаснув, як свічка. Так ми й знайшли для нього місцеву команду товариства «Колос».
Водночас Мехман Дола почав займатися торгівлею, купував товари в Азербайджані, привозив сюди. Потім відкрив бізнес з продажу автозапчастин, але партнер його зрадив. «Я будував справи так, як на Кавказі: коли ти з відкритою душею, то й до тебе так само має бути. Але тут все інакше», – зазначив чоловік. Зараз працює тренером у фітнес-клубі, судить матчі районного чемпіонату з футболу, із іншими ветеранами грає у футбол. Наталія Дола – експертка з краси компанії «Mary Kay», підбирає для жінок індивідуальні програми з догляду за шкірою. Раніше працювала вихователькою у дитячому таборі «Славутич».
На весіллі лунала пісня «Динамо, Динамо»
Наталія Дола (52 роки) народилася у Переяславі. Її маму Валентину Ніцкевич гарно знають у місті, адже була багаторічною директоркою хлібозаводу на Солонцях. У дитинстві Наталія відвідувала музичну та художню школи, найрізноманітніші гуртки. А після школи вступила в Київський інститут культури на режисера. Багато подорожувала з мамою Союзом.
– Одного прекрасного дня в лютому 1987 року ми приїхали на екскурсію в Баку, – зазначає Наталія. – Проживали в готелі «Карабах», а там саме перебувала команда «Автомобіліст», у якій грав Міша.
– Я виходжу з номера в тренувальній формі, бачу, дві симпатичні дівчини йдуть, – додає Мехман. – Недовго думаючи, підходжу до Наташі: «Дівчино, а можна з вами познайомитися?».
Мехман та Наталія. 1988 рік
– У нього б не було жодного шансу, якби я не любила футбол, – сміється Наталія. – Мій батько дуже любив футбол і з дитинства возив мене на стадіон, я добре розбираюся у ньому. Якби не футбол, то ми б з Мішею стільки років не були разом. Як в пісні співається: «хліб – всьому голова», так у нас футбол – всьому голова. Так от знайомиться він зі мною, а я відразу: «А ви футболіст? А за яку команду вболіваєте?» – «За «Динамо» Київ». – «А якого футболіста найбільше любите?» – «Дем’яненка». Чудово! Перевірку пройшов, можна знайомитися. Три дні провели разом в Баку, він показав мені місто, й ми роз’їхалися. Я дала зрозуміти, що навчання – на першому місці, й спілкуватися ми можемо по телефону, листуватися, але не більше.
– Для неї це не було коханням з першого погляду, а от я запав, – зізнається Мехман. – Вже й футбол відійшов на другий план. Не приховуватиму, завжди любив жіночу компанію, до нашої зустрічі мав багато дівчат, але зрозумів, що лише з нею хочу провести все життя. Щойно закінчився сезон, я взяв квиток і полетів у Київ. Мав адресу – вулиця Щорса, 36а. Ледве знайшов її гуртожиток. У костюмі, в краватці підходжу до вахтерки: «Мені до Ніцкевич Наташі». Чергова пробіглася до її кімнати, каже: «Немає, чекайте». І я сидів у коридорі з десятої ранку до десятої вечора, аж поки хтось не сказав, що вона змінила кімнату. Мені вже дозволили самому пройти туди. Стукаю у двері, відчиняю – опа, я тут. Оскільки я футболіст, з хорошою репутацією, дали кімнату в тому гуртожитку на кілька днів, там жив окремо. А Новий рік ми вже зустрічали разом, як пара.
– Люди часто кажуть мені: «Тобі в житті повезло, бо чоловік не п’є». А в мене інакше й не було б, – зазначає Наталія. – Неодноразово пропонували вийти заміж, навіть коли ми з Мішею вже були в стосунках. Він це знає. Ті хлопці вживали, і дехто з них зараз сильно п’є. Це феноменально – футболіст, грає в класних командах і взагалі не п’є! Тому я вчепилася в нього мертвою хваткою. А ще він дуже щедрий – привозив у гуртожиток для всіх моїх подруг пральні порошки, мило, сигарети, те, що було в дефіциті. Вони всі його так чекали! Мені було з ним цікаво як з особистістю, настільки захопилася, що кілька років навіть не зауважувала, що в нього блакитні очі.
Мехман та Наталія зустрічалися по кілька разів на рік: у футбольні міжсезоння та в деякі тривалі ігрові перерви, коли чоловік міг вирватися на кілька днів з команди. 1988-го у день народження Наталії надягнув на її палець обручку своєї матері й запропонував одружитися. Мама дівчини хвилювалася, що обранець доньки – мусульманин за релігією. Батько ж був не проти шлюбу (футбольний фанат і зять-футболіст), але попросив про єдине: «Спочатку закінчи університет. Хочу побачити диплом, де написано «Ніцкевич Наталія Миколаївна, режисер». Михайло сказав: «Скільки треба, стільки й почекаємо». 21 липня 1990 року пара побралася, весілля було велике (запрошених 150 осіб), із живою музикою. На весь Переяслав лунала пісня «Динамо, Динамо».
«Завжди відступаю, щоб отримати перемогу»
Перший син у сім’ї народився в квітні 1991-го. Назвали його Рустамом. З цим у Наталії пов’язана особлива історія:
– Міша був проти православного імені, бо його б не зрозуміли на батьківщині. А я хотіла, щоб був Павликом. Тому три місяці ми ніяк не могли назвати сина, зверталися до нього «хлопчик» і «синок». Потім із загсу зателефонували, що пора б уже визначитися. Після важких пологів свекруха була зі мною кілька місяців, кажу їй: «Мамо, дайте список імен». Читаю: Намік, Рафік, Нафік – що це за імена такі? «Оце, – кажу, – красиве ім’я – Рустам». А вона так обійняла мене: «Дитинко, спасибі тобі велике за це ім’я. Бо в нього прадід – Рустам». Виходить, її свекор теж був Рустамом, я цього й не знала. У сина золоті руки й ніхто його нічого не вчив. Десь щось зламається із техніки: «Приїдь, синочку». Його прадід був таким самим і статурою, кажуть, вони схожі – високий, міцний. Рустам уже одружився, подарував нам внучку.
Другий син Ельдар народився в грудні 1998-го. Як кажуть батьки, виріс творчою особистістю, дуже любить сцену, в переяславському університеті відзначався, як найкращий квн-щик. Обидва хлопці в дитинстві грали у футбол, мали хороші задатки, але на серйозніший рівень не перейшли. «Тут має бути твоє особисте бажання, а не батькове. Бо пахати доведеться саме тобі», – підкреслив Мехман.
– Міша довго мене просив про другу дитину. Казав, що за їхніми поняттями чоловік вважається неповноцінним, якщо в нього лише одна дитина. А я дуже боялася, згадуючи перші пологи. І запропонувала угоду: давай почнемо будуватися (що ж я за українка без свого дому?), а я народжу тобі дитину. Знайшли у центрі стареньку хату й будуємося досі. Можна було б уже закінчити, але розуміємо, що буде важко утримувати триповерховий будинок. Ми ж серйозно взялися, навіть спортзал у підвалі є. Проте тепер задумуємося, що, можливо, й не варто поспішати. Я колись пообіцяла Міші, що, коли виростимо дітей, можна буде переїхати в Азербайджан. Його ж все одно тягне туди.
Мехман Дола (праворуч) із дружиною, синами та тещею
– Ментальність моя все-таки інакша, – говорить Мехман. – Я люблю прямоту, не люблю зрад, обманів. Якщо ти поганий, я маю тобі про це сказати, якщо ти вважаєш мене поганим, прийди і скажи мені про це в очі. Тут часто не говорять чогось особисто, але за спиною намагаються образити, обмовити. І мені досі важко виявляти, хто зі мною щирий, а хто лише вдає. Раніше не розумів, чому молоді хлопці та дівчата п’ють алкоголь, зараз простіше до цього ставлюся – батьки ж їхні, певно, знають. Всі мої родичі, багато друзів – в Азербайджані. Звичайно, хочеться їх побачити. Тепла країна, зими немає, море – можна навіть просто придбати там житло, щоб приїжджати на тривалий термін. Проте знаю, що нас там готові прийняти будь-якої миті – у нас лише так з близькими. У Переяславі у мене також з’явилися такі особливі люди: куми, друзі, товариші по спорту.
– Стосунки – це велика робота, – зауважує Наталія. – Я навіть колись задумувалася, звідки в мені це розуміння сімейного життя. Все закладається в дитинстві. Мій батько був простим робітником, а мама – начальницею, але вдома вона ніколи не дозволяла собі якоїсь зверхності. Вона завжди поважала батька, ніколи не підвищувала голосу, хоча було за що. От і в нас із Мішею ніколи не було скандалів. У нього гаряча кров, може спалахнути, але я робила все, щоб діти не бачили, що щось не так. Він сто разів може бути неправим, втім, він – їхній батько, найкраща людина для них, і так має бути. Тому я постійно відступала, щоб отримати перемогу. От коли ти бачиш гострий кут, то навіщо на нього перти? Можливо, краще обійти, зайвий раз не наражатися? Хоча якби я захотіла, то була б зверху – з Ніцкевичів же!
Мехман та Наталія Доли. Липень 2020 р.
Футбол і досі відіграє важливу роль в житті родини Дол.
– Всяке ж буває, він щось скаже, а я замовкну, типу не хочу з ним розмовляти, – пояснює Наталія. – А він не вміє вибачатися, просто не виходить у нього, мучитиметься, але нічого не скаже. І як йде футбол, у нього є причина: «Наталія Миколаївна, йди сюди, подивись момент». Я завжди прийду, ми його обговорюємо й не помічаємо, як миримося.
– Якщо я розумію, що щось шедевральне відбувається на полі, то як її не покликати?! – усміхається Мехман.
