Не так давно жителька мікрорайону Комуна Роман Парасковія Тимофіївна відсвяткувала своє 90-ліття. Попри вельми поважний вік, вона здатна дати собі раду, досить енергійна, має ясний розум і гарну пам’ять. Мешкає у добрі та теплі із сім’єю свого онука Андрія Романа.
Ось що довгожителька розповіла журналістка Переяслав. City.
Шістнадцять корів доїла чотири рази на день
– Я народилася у Стовп’ягах 16 листопада 1930 року, але в метриках мою дату народження записали іншу – 25-те листопада. Як казали мені мати, тоді новонароджених дітей записували на дев’ятий день життя. Це тому, що немовлята нерідко помирали і відразу ставити їх на облік не хотіли, аби через кілька днів, як, бува, хтось помирав, реєструвати його смерть.
Мене ж мама (її звали Катерина Дивак) народила і виховувала сама. Чоловік, від якого вона завагітніла мною (його ім’я – Тимофій Бова), також зі Стовп’яг. Взяти мою маму собі за дружину йому не дозволили його батьки, бо ми були бідними та ще й з багатодітної сім’ї. Тоді в маленькій хатинці нас жило аж шестеро душ – я із мамою, мої дід і баба та дві сестри моєї мами. Ще одна її сестра вийшла заміж і покинула батьківський дім.
Через бідність я часто пропускала школу. Закінчила лише чотири класи. Ані книжок, ані зошитів та чорнила в мене не було. Та, слава Богу, читати, писати і рахувати навчилася. Аби хоч якось виживати, я, будучи малою дитиною, пасла корови. А як стало мені 17 років, пішла в колгосп "Червоний шлях", що був у Комуні. У саду обкопувала фруктові дерева, обрізала гілки, збирала плоди. А через рік влаштувалася в ланку у колгосп Ворошилова, що був у Стовп’ягах. Нарівні з дорослими жінками вирощувала цукровий буряк, цибулю, коксагиз. Оце й не знаю, чи вирощують зараз цю рослину. А тоді з кореню коксагиза виготовляли резину і використовували її у військових цілях.
Згодом покинула я ланку та пішла на ферму. Два роки доїла аж шістнадцять корів чотири рази на день. Не передати словами, як тяжко було робить! Не бачила ані вихідних, ані прохідних. А коли від роботи попухли мої руки й ноги, то я покинула ті корови і, попрацювавши трохи в ланці, пішла на ферму в Комуні порати свиней. Там я познайомилася із хлопцем – Василем Романом. Після недовгих зустрічей ми побралися. То був 1956 рік. Спершу ми жили у хаті з його батьками. Там у нас народилася донька Оля. А ось син Вова (і його також вже немає серед живих) з’явився на світ вже у цій хатині. Її ми збудували з Василем у 1960-му. Ділянку нам виділив колгосп. Тоді на цій вулиці ми були єдині, хто зводив тут собі житло.
Зі своїм Василем я прожила добре, але недовго. Певний час він працював у шахтах на Донбасі. Туди на роботи його, як і інших хлопців з нашого села, забрали не по власній волі. Через погані умови праці мій Василь зазнав хвороби легень. Помер від туберкульозу у 42 роки. І де тільки його не лікували: і в Студениківському диспансері, і у Ворзельському санаторії, але врятувати життя моєму Василю так і не вдалося. Він помер у лікарні в мене на руках. Більше заміж я не виходила. Та й донька просила мене нікого не приймати. Боялася, щоб з мене не сміялися, як сміялися із нашої сусідки, яка мала аж трьох приймаків.
Після похорону Василя жити до мене прийшла моя мати. Спасибі їй, вона допомагала мені і дітей глядіти, і по господарству поратися. Були у нас і корови, і телята, і свині. Свині зазвичай вирощували на продаж.
Поранених бійців дід возив волами
– Що пам’ятаю про Голодомор? На початку 30-х моя мама працювала кухаркою. Готувала їжу для людей, які працювали на торфу (тоді у кар’єрах Стовп’яг його добували). Інколи залишки тієї затирки чи баланди вона приносила додому. Ще була у нас корова, яка й не дала нам померти з голоду.
Я добре пам’ятаю, як почалася війна, як у Стовп’яги зайшли німці. Одного дня на нашу вулицю верхи на конях в’їхали два німці (тоді я саме гуляла у дворі) і запитали бабів, які стояли біля нашої садиби: "Русіч є?" – "Немає", – відповіли вони. Коли ж під вечір, як наїхало тих німців у село... Їх так було багато, що не злічити. Поселилися вони і по хатах, і в Стовп’язькій школі. До нас, слава Богу, ніхто із німців не заселився. А ось через два роки чотири тяжкоранені наші солдати у нашій хаті були. Для них на долівці, де стояв стіл, мій дід змайстрував нари. Ми ж спали на печі.
Цих солдат мені було дуже шкода. А особливо жаль було хлопця, якому в бою на переправі через Дніпро відірвало руку й ногу. І зараз стає не по собі, як згадаю його спів: "Ноги мої стальниє, а руки золотиє. Тепер ноги по земельке не ходитимуть, а руки дєла не робитимуть".
Час від часу до цих хлопців приходила медсестра. Вона робила перев’язки, а моя баба варила їм їжу. Потім їх забрали в госпіталь.
Щоб німці бомбили село, такого не пам’ятаю, а ось те, що вони спалили плантацію тютюну, добре знаю. Як були німці в селі, то багато хто з місцевих, боячись облав, ночували у високому очереті за кар’єрами. Там пасли і свої корови.
Ще пам’ятаю, як мене, мале дівча, відправляли з очерету в село на розвідку. Мати казали мені: "Параско, збігай додому та подивися, що там робиться". Я бігала. Якось сказала, що побачила двох німців біля спутаних на полі коней, то один дядько запропонував їх побити, а то й вбити. Але інші люди, які ховалися в тому очереті, не підтримали його. Сказали: "Не зліть тих німців, а то ще спалять наше село". Нормально жити стовп’язцям ще не давали поліцаї. У нас вони забрали корову.
Значно спокійніше нам стало, як в село увійшли наші. Мій дід возив ранених солдатів у госпіталь, що влаштували у Стовп’язькій школі, двома волами. Ото й таке ще я бачила.
"Жилося б краще, якби живі були діти"
– Зараз живеться мені добре. У хаті тепло, красіво. Внук Андрій і його Віка глядять мене гарно: ліки купують, давлєніє міряють, їжу смачну дають. А бачила б ти, скільки в мене є одягу... Ось і сьогодні одяглася в усе гарне. Але не радує то все мене...
Минуло три роки, як я поховала свого сина Вову. Йому не було й шістдесяти. Помер від інсульту. А п’ять років тому я навіки попрощалася зі своєю донькою Олею та зятем Василем. Не дай Боже, нікому такої страшної смерті, як була в них...
Незадовго до цього трагічного дня Оля із Василем переселилися з Києва, де мали квартиру, на Кавказ (село біля Стовп’яг). Однієї ночі до них увірвалися цигани і, вимагаючи грошей, зарізали їх. Василя в калюжі крові знайшли у веранді, а Олю (в неї були дуже хворі ноги) – на ліжку. Ті нелюди штирхнули Олю ножем ледь не в серце. Їй було якихось 59 років. Тих бандитів арештували потім, то вже нічого не вернеш… Туга за дітьми не покидає мене. Ходжу на могилки дітей і прошу їх забрати мене до себе. А Бог не пускає. Он як багато років життя дає мені. І сама не знаю, за що!
Як сталося мені 90 років, то привітати мене з ювілеєм прийшов голова Дівичківської громади Олександр Слюсар. Подарував квіти і тепле одіяло. Як він буде хазяйнувати, ще не знаю, а ось Девко Тимофій Петрович був гарним господарем. Було, як зверталася до нього з якимсь проханням, то ніколи не відмовляв.
Ще вітали мене з іменинами мої троє онуків та четверо правнуків. Ото їм і радію, ото ними і живу, – сказала наостанок Парасковія Роман.
