68-річна Ольга Євтушенко із Переяславського вишиває рушники, серветки та наволочки на подушки. На виробах здебільшого зображає квіти, рідше – тварин. Є в її творчому доробку й вишиті ікони.
"За вишивкою відпочиваю"
– За вишивання ликів святих завжди сідаю з молитвою та гарними думками. Ікони зазвичай вишиваю бісером, а наволочки – хрестиком. Зараз у мене є 13 великих і стільки ж маленьких подушок. Вони всі у вишитих наволочках.
Я дуже люблю вишивати. Вже й не уявляю себе без цього заняття. За вишивкою я відволікаюся від поганих думок... Десять років вже минуло, як помер мій Василь, а я за ним плачу й досі, – сказала Ольга Іванівна і з її очей рясно покотилися сльози. – Він був дуже хорошим чоловіком. З ним я народила аж п’ятьох діток. Вони усі, мов ті пташенята, вже вилетіли із сімейного гніздечка.
Про мою сім’ю вже писали у "Віснику Переяславщини". Але коли то було?! Аж десять років тому, коли мені, як багатодітній матері, присвоювали почесне звання "Мати-героїня". Цю публікацію зберігаю й досі. Між іншим, із січня по березень я отримала лише два примірники "Вісника". Поштарка сказала, що через реформу "Укрпошти" періодику не розносили по домівках. А оце нещодавно вона повторно виписала мені квитанцію на отримання районки. Запевнила, що з квітня почне її приносити.
"Два роки переписувалися, а потім зустрілися"
Народилася і виросла Ольга Євтушенко в Комарівці (селі, що затоплене Канівським водосховищем).
– У 1965 році, коли мені було 12 років, ми переселилися в село Засупоївка, що в Яготинському районі, – згадує господиня дому. – Там я закінчила вісім класів і вступила до Заліщицького професійного училища, що на Тернопільщині. Через два роки, як вивчилася на швачку, влаштувалася на швейну фабрику в Переяславі. Прожила в найманій квартирі із весни до осені, а потім вийшла заміж.
Зараз розкажу, як познайомилася зі своїм Василем. В Заліщицькому училищі в одній групі зі мною вчилася Дуся. Одного разу вона сказала мені: "Олю, у мене є родич Василь. Зараз він служить у Володимир-Волинському на Волині. Пише мені листи і просить познайомити його з якоюсь гарною дівчиною. То давай я познайомлю з ним тебе". Так у мене з Василем зав’язалася переписка.
Два роки ми писали одне одному листи, а потім, як Василь прийшов з армії, я зустрілася з ним в Яготині. Пару годин погуляли в місцевому парку, а потім я поїхала в Переяслав, (уже працювала на швейній фабриці), а він – в Сулимівку Яготинського району, де жив. Минуло кілька днів, і ми знову зустрілися. Цього разу – у мене вдома, в Засупоївці. Як зараз пам’ятаю, того дня із двору в сарай я переносила вугілля і мої руки були чорні, мов у сажі. "Це ж треба явитися Василю саме зараз, коли я займаюся такою брудною роботою", – подумала тоді.
Та, слава Богу, Василю я була любою і в брудному. Адже незабаром після цього він прислав до мене сватів, а ще трохи згодом (8 листопада 1970 року) ми побралися. Весілля відгуляли за один день: в обід почали святкувати у мене вдома, а після обіду переїхали в Сулимівку, до молодого.
Між іншим, прізвище в мого Василя було Німець. Однак після того, як у нас народився син, а через рік – донька, він вирішив взяти собі моє прізвище – Євтушенко і записати так Толю і Віру. Так вчинив, аби у школі наших діток не називали "німцями", як колись називали його.
"Усі діти виросли гарними людьми"
До Переяславського Євтушенки переїхали у 1971 році, після того, як різноробочими влаштувалися на будівництво комбікормового заводу, яке розпочалося в селі того ж року.
– Не передати словами, як ми з Василем раділи, що нас взяли сюди на роботу, – згадує Ольга Євтушенко. – Із Супоївки до Переяславського їздили поїздом. Ото приїдемо на початку шостої ранку, сядемо в приміщенні станції і понад дві години спимо, схилившись одне до одного. Адже робота в нас починалася о восьмій, а поїзд о такій порі тоді не було. Так тривало кілька місяців, а потім на цьому обійсті ми придбали стареньку хатинку, і майже відразу почали зводити новий великий будинок. Збудували його за якийсь рік. У ньому оце й понині живу. Вже сама...
Окрім Толі та Віри, є ще в мене Тамара, Андрій та Іра. Усі діти виросли гарними людьми. Толя закінчив Вінницький залізничний технікум. Зараз він зі своєю сім’єю живе через чотири хати від мене і працює майстром на залізничній станції у нашому селі. Віра у Боярському сільськогосподарському технікумі вивчилася на агронома. Працює касиром і диктором на центральному автовокзалі у Києві. Там, у столиці, Віра зі своєю сім’єю й живе.
Тамара вчилася у Київському медучилищі. Працює старшою медсестрою у четвертому пологовому будинку в Києві. Так сталося, що вона зі своїм чоловіком розлучилася і нині з двома дітьми живе в Березані. Син Андрій та донька Іра зі своїми сім’ями також мешкають в Березані. Андрій працює на якійсь фірмі у Києві, а Іра – в декретній відпустці за другим синочком.
Через цей клятий карантин діти та внуки рідко приїжджають до мене і мені від цього сумно. Та то нічого. Головне, щоб вони всі були дужі та здорові. Скоро Паска. Добре було б зібратися усією родиною за святковим столом, як це було раніше.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
