Переяславка Коваленко Ольга Григорівна нещодавно відсвяткувала своє 90-ліття. Усе своє трудове життя вона присвятила вчителюванню. Любила свою справу, а учні любили і поважали її. Тож і не дивно, що із таким солідним ювілеєм привітати прибуло немало її колишніх випускників. Як все було, бачила журналістка Переяслав.City.
"Мама ще сама собі дає раду"
До чепурненької оселі Ольги Коваленко заходжу обідньої пори. Тут вже повно гостей. Ювілярка, вбрана у класичний костюм (піджак та спідницю), сидить за святково накритим столом. На голові в неї капронова хустинка у блискітки, через яку помітно модну колись зачіску – "равлик". Губи Ольги Григорівни легенько підфарбовані, в очах – блиск, на вустах – усмішка. Одним словом, ця красива, щира та з гарним почуттям гумору бабуся видається значно молодшою свого віку.
– Я й подумати не могла, що до мене на іменини прийде так багато людей. Із самісінького ранку двері в хату не зачиняються. Найпершим привітав мене мій колишній випускник Микола Дудка. Зі своїми колегами вже перевідав мене й Чуян Анатолій Павлович – директор четвертої школи, в якій я колись вчителювала. І всі з букетами. Так багато квітів мені давно не дарували.
– Сьогодні, як прийшов перший гість в хату, мама ще була в старому светрі і від цього їй було ніяково, – говорить донька ювілярки Наталія Замичкіна, 64 роки.
– Я ж якби знала, що вітання оце почну приймати із самісінького ранку, то ще б вдосвіта встала і по-святковому вбралася, – сказала ювілярка.
– Це дуже добре, що мама у такому поважному віці ще сама собі дає раду, – продовжує Наталія Замичкіна. – Адже я живу далеко від неї – на Запоріжжі. Перевідую її нечасто, бо дорога неблизька. Переїжджати до мене мама не хоче. Сьогодні сказала мені: "На цьому обійсті я живу вже 68 років, то й свого віку хочу тут дожити". Зараз маму обслуговує соціальний працівник Тетяна Козелецька. Ця жінка – добра і порядна: вчасно приносить мамі продукти і по господарству їй підсобляє. Ось і сьогодні допомогла накрити святковий стіл.
– Сьогодні я дуже щаслива! – зізнається господиня дому. – Вже привітав мене й онук Денис, який живе в Австралії. Вітання телефоном передав і мій колишній сусід Володимир Базиленко, який нині живе в Кам’янці-Подільському. На вихідних обіцяв приїхати внук Ігор. Він зі своєю сім’єю живе в Києві. Окрім цих онуків, маю ще чотирьох. Є в мене ще п’ятеро правнуків та один праправнучок. Усім, хто надумає мене вітати, місця в хаті вистачить, нехай приходять, – щойно таке промовила Ольга Григорівна, як до її господи завітав начальник міського відділу освіти Петро Ярмоленко та директорка міської організації профспілки працівників освіти Анелія Ковальська. Вони подарували ювілярці по букету квітів, теплу ковдру та солодощі.
– І вам, мої дорогенькі освітяни, дякую, що не забули про моє свято. Ви не уявляєте, якою шанованою я зараз себе відчуваю, – сказала, усміхаючись, ювілярка.
"На ваших уроках було чути, як летить муха"
Народилася і виросла Ольга Коваленко у Підварках. Як закінчила школу, вступила до педагогічного училища в Переяславі.
– Мене прийняли на другий курс, хоча мали взяти на третій, бо вступала після десятого класу. Однак на третьому не було вільних місць.
У 1952 році Ольга Коваленко закінчила педучилище із відзнакою і за направленням потрапила в Дівичківську школу. Певний час викладала там математику, а затим її перевели в міську четверту школу. Вона на той час в столичному педінституті імені Горького здобувала філологічну освіту, тому її призначили вчителем української мови і літератури.
– Ольго Григорівно, ви були дуже хорошою класною керівничкою, – каже до ювілярки її колишня випускниця Тетяна Бурдонос, 55 років. – Дякую, що навчали ще й життєвим мудростям. Ви любили жартувати, а разом з тим були вимогливим педагогом. І коли на уроках з інших предметів ми поводилися невсидливо, то на ваших було чути, як летить муха, так ми любили вас. Бажаємо вам міцного здоров’я і благополуччя.
Відразу після цих побажань до оселі із піснею "Вчителько моя! Зоре світова!" завітав ансамбль "Водограй". Такий музичний дарунок для ювілярки організувала Тетяна Бурдонос із своєю рідною сестрою Наталією Бурдонос, 59 років, та колишні учні 10-А класу, які закінчили школу №4 у 1983 році.
– Якби ноги не боліли, то оце кинулася б у танок, – засміялася довгожителька, коли "Водограй" заспівав вже веселу пісню.
– Ольго Григорівно, ви заходили до нас в клас, мов те ясне сонечко. Для нас ви були взірцем у всьому. Попри те, що у вас було і чимале хазяйство, до школи ви приходили завжди із стильною зачіскою, акуратним макіяжем, у красивому вбранні. "Цок-цок-цок" – такі звуки було чути, коли ви йшли у туфлях на каблучках шкільними коридорами, – сказала Наталія Бурдонос.
– І в мене про вас тільки хороші спогади, – зізнається за черговим тостом Галина Шкіра, 64 роки. – Кілька років тому я, як соціальний працівник, опікувалася вами. Зізнаюся по правді, у ваш дім я приходила мов до себе додому, так мені добре було з вами. Нехай Бог посилає вам гарне здоров’я.
– Ольго Григорівно, ви наша сімейна вчителька, – долучається до розмови Тамара Дудка, 71 рік. – Адже були класною керівничкою і в мене, і в моїх двох синів – Миколи і Віктора. Дякую за те, що й зараз радо зустрічаєте нас та жваво цікавитеся долею кожного із своїх учнів.
Особисто ще вітали Ольгу Коваленко її колишні учні Юрій Головатий, Сергій Довгий та Юрій Лимаренко.
На вечорниці рідко ходила, бо любила книжки
Одружилася Ольга Коваленко зі своїм (вже нині покійним) Борисом Овсійовичем у 1952 році.
– Свого часу мій Борис сім років служив моряком на Тихоокеанському флоті у Владивостоці, – згадує Ольга Григорівна. – Познайомилася я з ним, коли він приїхав додому в Дениси у відпустку. Тоді я також жила в Денисах і навчалася у дев’ятому класі. А переїхали ми в Дениси, коли моя мама вдруге вийшла заміж і її чоловіка направили в це село на роботу. Автобусів тоді не було, тож до Переяслава добиралися кіньми. Одного разу, як підвода під’їхала до двору моєї бабусі (вона жила на Підварках, і я саме в неї гостювала), мама гукнула до мене: "Олюсю, дитятко моє, виходь з хати – додому поїдемо". Я вийшла, Борис, який вже сидів на тій підводі, прискіпливо подивився на мене, а тоді й каже: "Ого, яке гарне дитятко! Мені б таке..."
Оце така була наша перша зустріч, а потім якихось два тижні ми повстрічалися і Борис пішов служити далі. З того моменту я не бачилася з ним аж чотири роки. Увесь цей час між нами було листування. Борис писав, що кохає мене і одно просив, аби дочекалася його. А я й нікого, окрім як Бориса, не хотіла. Ото такий він був мені гарний! І чекала його з армії вірно і порядно. Відмовляла усім хлопцям, які пропонували мені дружбу. Та й на вечорниці я рідко ходила, бо мені більше подобалося за книжками сидіти. Ну а одружилася я з Борисом майже відразу, як він прийшов з армії. Тоді я навчалася на четвертому курсі педучилища.
Борис же закінчив лише сім класів. Коли я запропонувала йому заочно вступити до фінансово-економічного технікуму, він погодився. Здавати вступні екзамени я поїхала разом з ним. Той день пам’ятаю, як сьогодні. Ранком ми пішли магазинами (купили утюг та ще там щось для господарства), а за кілька хвилин до початку екзаменів прийшли до технікуму.
До аудиторії я зайшла разом з Борисом і за нього розв’язала усі приклади і задачі з математики. Потім допомогла й іншим хлопцям рішати ту математику. Ну а коли Борис писав диктант, то я стояла за ледь прочиненими дверима і підказувала йому, де ставити крапку-кому. Ото так, завдяки мені, він став фінансистом. Спершу працював інспектором в ощадкасі, а потім його призначили завідувачем ощадкаси.
Я ж не покидала педагогічної ниви аж 46 років і два місяці, з них п’ять за сумісництвом працювала у другій школі. Приємно, що сьогодні до мене зателефонувала Наташа Кийко із Малої Каратулі і від імені своїх колишніх однокласників (учнів 10-В класу, яких я випустила із другої школи у 1971 році) привітала мене з ювілеєм. І не думала, що мені буде так багато торжества, – гордо сказала ювілярка.
"Не дай Боже нікому хоронити своїх дітей"
Окрім доньки Наталії, подружжя Коваленків народило і виховало ще двох синів. Але так сталося, що їх давно вже немає серед живих.
– Не дай Боже нікому хоронити своїх дітей, – сумно говорить господиня дому. – Мій син Олег помер у 2013-му, а через пів року після цієї непоправної втрати не стало й мого Борі. Дружина Бориса Люба трагічно загинула значно раніше – у 1990 році. Тоді їхньому синочку Сергію було 10 років, а Юрі – якихось два. Ростити і, як то кажуть, піднімати цих діток на ноги, своєму сину Борису допомагала я. На жаль, у 2011 році не стало й мого онука Сергія: помер від тяжкої хвороби у свої 30 років. Юрі зараз 32 роки. Він ще не одружений. Живе в Переяславі. Мені його дуже шкода, і я опікуюся ним, як тільки можу. Варю йому супи-борщі. Ото така моя доля, – сказала Ольга Коваленко і по її обличчю покотилися сльози.
Однак сумувати цього дня господині помешкання колишні випускники вже не давали. За піснями та приємними спогадами про шкільні роки свято затягнулося до вечора. Прощаючись, гості запевнили Ольгу Григорівну, що наступного разу зберуться у такому складі на її 95-ліття, і ще раз побажали здоров’я.
