Для 56-річного Василя Турченка, який мешкає в Гланишеві, процес приготування плову – це ціле мистецтво. У цю страву він, як-то кажуть, вкладає всю душу. Зазвичай готує її на прохання рідних та друзів.
Днями Валерій Іванович пригостив своїм пловом і колектив Переяслав.City та поділився рецептом його приготування.
"Для приготування потрібне терпіння – витрачаю п’ять годин"
– Щоб приготувати плов за моїм рецептом, треба мати не лише хист до куховарства, а й велике бажання та терпіння, – зазначає Василь Іванович. – Адже на приготування цієї страви я витрачаю понад п’ять годин. А навчився премудростей приготування, коли служив в армії в Казахстані. Там ми познайомилися з казахами-кочівниками, і вони час від часу запрошували нас посмакувати їхнім пловом. Готують вони його лише з баранини. У мене ж баранів немає, тож головним інгредієнтом мого плову є курятина.
Ось як я його готую. У казанок наливаю один літр олії, додаю одну велику подрібнену цибулину і з пів години смалю (у повному розумінні цього слова) її на великому вогні, аж поки вона не стане чорною. Затим це цибульне вугілля виловлюю з киплячої олії і викидаю геть. Так вчиняю задля аромату олії. Потім відправляю в казан 2,5 кілограма нарізаної шматками курятини і на помірному вогні смажу її зо дві години. Як м’ясо гарно підрум'яниться, додаю два кілограми подрібненої цибулі, а через кілька хвилин – стільки ж натертої моркви і смажу до рум’яності. Затим солю та кладу спеції до смаку, додаю дві столові ложки меду, пригорщу родзинок і тушкую все з 15 хвилин. Тим часом у кількох водах промиваю кіло рису, засипаю його в цей казан, заливаю гарячою водою так, щоб на три пальці вода була зверху, кладу десяток нечищених зубчиків часнику і ставлю казан в розігріту до 160 градусів духовку на дві години. Потім гарно його перемішую, укутую ковдрою і даю настоятися ще 30-40 хвилин. Перед тим, як подавати плов до столу, я його ще раз перемішую. Ото так довго я готую казахсько-український плов.
Такий плов я вже традиційно готую на жіноче свято – 8 Березня. І ніколи не відмовляю, коли мене про це просять рідні або друзі.
"З однією дівчиною я гуляю, а другу не знаю, куди подіти"
Василь Турченко проживає зі своєю дружиною Галиною у добротному будинку. На клумбах безліч всіляких квітів, у молодому садку рівними рядочками ростуть молоді деревця та ягідні кущі. Є на цьому подвір’ї парник, сім вуликів, добротна дерев’яна гойдалка та чимала альтанка.
– Цю альтанку я змайстрував два роки тому. Теплої пори року тут і снідаємо, і обідаємо, і вечеряємо. Зараз і вас тут пригощатимемо смачненьким, – сказав до мене господар садиби і за мить виніс із хати миску з пловом. Господиня помешкання тим часом подала до столу овочі, всіляку зелень та полуницю зі своєї грядки.
– У нас все своє, – зазначає господар помешкання. – Вже тижнів зо три, як їмо свою молоду картоплю, огірки й полуницю. Щосезону обробляємо аж два гектари городу. Для цього в мене є і мінітрактор, і косарка, і саджалка, і плуг, і гребка, а ще своя свердловина. Аби картопля швидше виросла, цьогоріч посадили її сьомого березня і вкрили агроволокном.
Народився і виріс Василь Турченко в селі Кливини Поліського району. Як закінчив десять класів Варовицької середньої школи, поїхав до Нікополя здобувати професію автокранівника. Потім була служба в армії. Як повернувся додому, влаштувався водієм військової частини, що була в місті Прип’ять.
– І куди тільки доля мене не кидала. На заробітках за комсомольською путівкою я був і в Білорусії, і в Сибіру. У 1986 році, коли сталася аварія на ЧАЕС, я був вдома. Тоді саме гуляв зі своєю Галиною Станіславівною (тільки так або ще «мать» Василь Турченко називає свою дружину, – авт.). – Родом вона із Гомельщини, що в Білорусії. А познайомився я з нею, коли вона приїжджала в Кливини до своєї подруги.
– Як зараз пам’ятаю ту нашу першу зустріч у клубі Кливинів, – долучається до розмови господиня помешкання. – То був перший день, як Василь повернувся з армії.
– Ти, мать, розказуй все, як було на духу, – звернувся Василь Іванович до своєї дружини і з подробицями розповів про їхнє перше побачення. – Так ось, до клубу моя Станіславівна приїхала на мотоциклі із подругою та її кавалером. Після кіно той хлопець підійшов до мене та й каже: "Я оце привіз двох дівчат. З однією з них я гуляю, а другу не знаю, куди подіти. Мо, ти покатаєш її своїм мотоциклом?" Ото так у нас зав’язалися стосунки, які через два роки підвели нас до подружнього життя. А одружилися ми 2 січня 1987 року. Весілля гуляли вже тут, у Гланишеві. До цього села у серпні 1986-го я зі своїми батьками переселився через аварію на ЧАЕС.
"Без запасних колготок дітей у садочок не допускали"
– Спершу ми жили з моїми батьками, а як влаштувалися в місцевий радгосп, то отримали "чорнобильський" будинок, в якому оце живемо, – згадує Василь Іванович. – Зізнаюся, тоді нам жилося дуже важко. Зарплати я отримував якихось сімдесят рублів. А було й таке, що замість зарплати виділяли теличку, а то й посуд. А який у ті лихі 1990-ті був товарний голод! У нас народилося двоє синочків, то ж, щоб купити їм колготочки, ми їхали до київського універмагу "Україна" і годинами стояли в черзі. Так купували й інші товари.
– Чому Василь згадав саме про колготочки? Бо тоді памперсів не було, і до дитсадка не допускали діток, в яких на заміну не було пари колготок. Ото такий тоді був час. Нам як батькам дуже радісно, що наші сини дружні між собою, – радіє Галина Турченко.
– Сергій довго не одружувався, і я його за це «пиляв», – згадує й таке хазяїн садиби. – А одного разу він мені сказав: "Якщо я до свого 30-ліття не одружуся, то наступного дня після ювілею вийду на вулицю і запропоную свою руку і серце першій неодруженій дівчині, яка трапиться мені на шляху". Слава Богу, весілля Сергія і невістки Марини відгуляли за день до тридцятиріччя сина, 28 жовтня. Зараз вони виховують доньку Діану. Олексій, до речі, також одружився, коли йому було під тридцять. Він зі своєю Катериною чекають на поповнення в сім’ї.
– Я дуже рада, що доля звела мене саме з Василем, – приязно глянувши на свого чоловіка, каже Галина Турченко. – Він майстер на всі руки. І літню кухню, і гараж змайстрував сам. По господарству намагаємося все робити разом. Так дружно жити я й своїх дітей вчу. Частенько кажу їм, що одне одному треба поступатися, як, бува, трапляються якісь непорозуміння.
– У нас завжди було велике хазяйство. Було, що й чотири корови тримали. А три роки тому здали останню корівку зі свого хліва. Тож тепер і на море їздимо, і в гори ходимо, – сказав наостанок Василь Турченко.
