На початку травня цього року Єві Губській виповнилося 90 років. Ось які її спогади про Другу світову війну та інше.
"Хоронили маму вночі, боячись розправи німців"
– Родом я із Білорусії, – починає свою розповідь Єва Григорівна. – Жила з батьками в старій хатині в селі Кіров, що в Наровлянському районі Гомельської області. У 1939 році, коли мені виповнилося 8 років, мої батьки збудували новий будинок на п’ять кімнат. Але недовго ми в ньому прожили... Під час війни нашу хату, як і багато інших у нашому селі, спалили німці, відступаючи. Як це було?
Мій батько, Григорій Партико, був лісничим. 8 липня 1941 року він пішов на фронт. Відтоді я більше його не бачила.
Юна Єва (ліворуч) зі своїми зведеними сестрами
Як зараз пам’ятаю, 23 червня 1943 року у наше село увірвався численний каральний загін німців. Вони ловили людей повсюди і закривали їх у хлівах. Так попалася їм і моя мама – Катерина Партико. Вона була зв’язковою в Поліському підпіллі, і за це поплатилася своїм життям. І згадувати страшно, в яких муках мама пішла з життя. Її поставили до стіни, розіп’яли руки й ноги і прибили їх цвяхами. Хоронили маму вночі, боячись розправи німців.
Коли ж в наше село увійшли партизани, то німці, тікаючи, факелами підпалювали хати й сараї. Вони стріляли в усіх, хто траплявся у них на шляху. Тоді багато людей було вбито і дотла згоріло чимало хат, адже були дерев’яними. Ото таке було в нашому селі.
"Йдучи до партизанів, зустріла німця"
– Мене, круглу сироту виховувала сестра моєї мами Єва Музиченко, яка жила у Вільчі. Розповім один випадок із партизанського минулого й про неї та мене. Одного дня я (мені тоді було 12 років) з тіткою Євою, йдучи з важливою інформацією до партизанів, зустріла в лісі німця. На його запитання: "Що ви тут робите?" – тітка відповіла, що охороняємо ліс від пожеж. "Хитруєш! Кажи правду!" – кричав він до неї, а вона стояла на своєму. Тоді він наказав їй все викласти із торбини. "Ось хліб, огірки, вода. Більше немає нічого, а мені ж весь день бути в лісі", – відказала вона тому гітлерівцю. Але він все одно її лаяв, перекидав усе в торбині, а потім звелів: "Поїдемо в комендатуру".
Після цього німець пішов до дороги виглядати транспорт, а тітка тим часом вийняла з-під моєї товстої коси важливий для наших солдатів папірець і непомітно вкинула до рота. Потім відкусила огірок. Ще один огірок та окраєць хліба вона подала німцю. Той від гостинця не відмовився, мабуть, був голодний. До комендатури ми їхали мотоциклом, який зупинили на дорозі. Увесь час тітка твердила тим німцям, що вона не партизанка. На щастя, в комендатурі в це повірили, і моя тітка Єва лишилася живою. Донесення ж партизанам про те, що народні месники замінували дорогу до райцентру, якою мали їхати німецькі машини, все-таки було доставлено.
Із школярами опікувалася братською могилою
– Розкажу ще, як, живучи вже на Підварках, я разом зі школярами четвертої школи опікувалася братською могилою на Підварському кладовищі. Через військкомат ми дізналися прізвища чи не усіх солдатів, яких під час війни було поховано в тій могилі. Цей список я зберігаю й досі, – Єва Григорівна показує зошит із прізвищами загиблих. – Також з учнями ми віднайшли адреси декого із рідні солдатів, що покояться в тій могилі. Їм усім ми написали листи, але відповіді отримали мало від кого.
Біля братської могили на Підварському кладовищі. 2021 рік
Зокрема, відповіла Валентина Поправка з Кіровоградщини. Ось прочитаю тобі один із її листів: "Добрий день, шановна Єва Григорівна! Отримала вашого листа, з якого дізналася, де поховано мого батька – Пшик Василя Михайловича. Я його найменша дочка. Я дійсно не знала, де було поховано мого батька. Я його і в лице не знала, лише по фотографії. Пам’ятаю, як ми отримали листа з фронту від батькового товариша і всі дуже плакали. Доземно вклоняюся вам, Єво Григорівно, що доглядаєте за братською могилою". А я і цьогоріч на День Перемоги поклала квіти до підніжжя пам’ятника, що в центральному парку.
"Шкода, що не можемо провести зустрічі з поліщуками"
Єва Губська переселилася до Переяслава із Поліського через аварію на Чорнобильській АЕС. Попри свій вік і надалі веде активний спосіб життя. За вагомий внесок у справу захисту інтересів громадян, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, та у зв’язку з 35-ми роковинами Чорнобильської трагедії Єва Григорівна цьогоріч отримала подяку від міського голови Вячеслава Саулка.
– Подяками та грамотами, які отримувала протягом життя, я вже заставила всі полиці в серванті, – пишаючись, каже господиня помешкання. – Дай Боже, здоров’я, сил та наснаги Броніславу Адамовичу Андрієвському, який робить все, аби пам’ять про рідний Поліський край збереглася для наших нащадків. Ось і нещодавно завдяки його клопотанню вийшов вже сьомий за рахунком документальний фільм із циклу "Мій рідний Поліський край" – "Поліський віночок". У ньому йдеться про те, якими талановитими та залюбленими у свою землю, культуру і традиції є мої земляки-поліщуки.
Зізнаюся (сміється), талановита і я. Ось прочитаю вам уривок вірша, який склала про Броніслава Андрієвського чотири роки тому. Називається він "Броні – слав". "Ти, як броня сталева і міцна, – недарма носиш таке ім’я, тебе шанує Поліська рідня. Долай все те, що зустрічаєш, борись за долю і життя. Що буде далі, ти не знаєш, минулому не буде вороття. Букети ти носив своїй дружині і няньчить доньок допомагав, а те, що жити будеш на чужині, про це не думав й не гадав. Поліську хату перевіз, стоїть вона в музеї просто неба, про неї знають уже скрізь, що в ній твої ідеї. Ще роботи багато в тебе буде, видаси ще не одну книжку. Край Поліський тебе не забуде".
А ще я маю чимало листів від моїх поліщуків, які роз’їхалися всією Україною. Шкода, що вже другий рік поспіль триває коронавірусний карантин, і ми не можемо провести зустріч із земляками, – сказала наостанок Єва Губська.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
