Минули сьомі роковини відтоді, коли на Переяславщину прийшла трагічна звістка з війни на сході України – 25 липня 2014 року загинув переяславець Лазенко Сергій Васильович. Йому було 45 років.
Із його дружиною Наталією Осіповою (44 роки) та їхньою донькою Анелією (12 років) нещодавно зустрілася журналістка Переяслав.City.
«Й гадки не мав, що потрапить у саме пекло війни»
– Сергій дуже любив життя і багато хотів встигнути. Проте жорстока війна не дала здійснитися його мріям, – сумно каже Наталія. – Перед тим, як поїхати до Білої Церкви для проходження військової підготовки, він сказав мені: «Наташо, не хвилюйся за мене. Я їду лише на десять днів. Чим швидше пройду військову підготовку, тим скоріше повернуся додому й надалі буду займатися своєю справою – будівництвом чи ремонтом покрівель». Тоді він і гадки не мав, що майже відразу потрапить у саме пекло війни на Сході.
Наталія Осіпова зі своєю донькою Анелією в редакції «Вісника»
– Як тато загинув, мені було лише п’ять років, – долучається до розмови донька Лазенків Анелія. – І хоча була малою, добре його пам’ятаю. Він був добрим і ласкавим. Мама розповідала мені, що у травні 2014-го тато мав приїхати до мене на день народження. Не приїхав, бо не дали відпустки. Дуже шкода, що тата немає з нами. Із мамою ми часто навідуємося до його могилки. А ще мені часто кажуть, що я схожа на свого татуся та бабусю Любу.
– Ще й року немає, як померла мама Сергія, її поховали поруч із ним на Підварському кладовищі. А жила свекруха весь час у Золотоноші. Вже давно немає серед живих і моєї мами. Добре, що в мене є батько. З ним ми ладимо, їздимо на море.
Із Сергієм я познайомилася у Переяславі в 1997 році, – згадує Наталія Осіпова. – Однак, з рік позустрічавшись, ми, як-то кажуть, розбіглися в різні боки. Сергій одружився собі, а я вийшла заміж собі. Згодом ми обоє розлучилися і незабаром знову зійшлися. Від того кохання на світ з’явилася наша Анелія. Але так сталося, що через три роки нашого подружнього життя із Сергієм ми знову розсталися. Тоді ж повернула собі своє дівоче прізвище Осіпова. Вже багато років працюю в районному управлінні соціального захисту населення.
«Казав, що їх усіх з того блокпосту винесуть ногами вперед»
На передовій Фото: надане Наталією Осіповою
– Коли Сергій був на Сході, я щоранку і щовечора розмовляла з ним по телефону. Спілкування наше було приблизно таким: «Привіт! – Привіт! Як справи? – Нормально! Живий-здоровий? – Так! Бувай. – Бувай». Про страхіття, які там відбувалися, Сергій не розповідав. Щоправда, за кілька днів до своєї загибелі, коли в телефоні почула його стривожений голос, я запитала: «Сергію, чим це ти там займаєшся, що так важко дихаєш?» – «Займаюся нехорошою справою». Тоді він ще сказав, що був великий обстріл і загинули його побратими. А ще якось сказав, що їх усіх з того блокпосту винесуть ногами вперед...
Та чорна п’ятниця, коли не стало Сергія, мені часто згадується... – На очі Наталії накотилися сльози. Вона їх втирає тихцем, щоб не побачила Анелія. – Вранці того дня, спілкуючись з ним телефоном, я серцем відчула, що щось не те, настрій у нього подавлений. Тоді я ще запитала: «Сєрьожка, що з тобою? Ти якийсь сумний. У тебе щось сталося?». – «У мене все нормально!» – так він мені тоді відповів.
У той же день я разом з родичами військових, які несли службу з моїм Сергієм на блокпосту поблизу села Кожевня в Шахтарському районі на Донеччині, була у військовій частині Білої Церкви. Там ми вимагали в керівництва вивести наших хлопців із оточення сепаратистів. Того дня були ми ще під офісом Президента. Але й там не хотіли слухати наших благань про порятунок наших чоловіків, синів.
«Сумую за ним і досі»
– Тієї ночі мені приснилася рівна асфальтована дорога, а в кінці неї – свіжа могила з великим хрестом. Від такого сну мене аж підкинуло в ліжку.
Вранці наступного дня до мене прийшла сусідка Марія. З її обличчя я відразу здогадалася, що принесла звістку про велику біду. Не передати словами того стану, коли мені тітка Марія сказала, що мого Сергія вбили. Їй же про це телефоном сповістив її син Віталій, який тоді брав участь в бойових діях також у Кожевні, лишень на іншому березі річки.
Опанувавши себе, я зателефонувала брату Сергія. Цю страшну звістку він також сприйняв, як грім із ясного неба. Ще згодом я подзвонила до нашого військкомату і запитала, чи правда, що мій Сергій загинув, адже вірити в це мені не хотілося до останнього. «Такого бути не може», – так мені відповіли.
Побратими Сергія розповіли мені, що мій чоловік загинув від осколків ворожого снаряду, який влучив у бетонні панелі блокпосту. Сергію відірвало деякі частини тіла, їх шукали його побратими. А обличчя Сергія було посічене осколками до невпізнання. Його ідентифікували за татуюванням.
Труну з тілом Сергія привезли до Переяслава аж на п’ятий день після його загибелі. Поховали з усіма військовими почестями на Підварському кладовищі. З тих пір минуло багато часу, та я й досі за ним сумую, – зізналася Наталія Осіпова.
Наступного дня після нашого спілкування її донька Анелія поїхала до табору на Закарпаття. Путівку їй виділили, як дитині учасника бойових дій. Щомісяця вона отримує матеріальну допомогу.
Із життєпису
Сергій Лазенко народився 8 жовтня 1968 року. Понад 15 років працював бійцем у 27-й Державній пожежно-рятувальній частині в Переяславі. З 2011 року – на пенсії. Мав військову спеціальність танкіста. Закінчив школу прапорщиків. До армії його мобілізували у перші дні війни – у березні 2014 року. Служив головним сержантом 1-го танкового взводу 2-ї танкової роти танкового батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.
21 серпня 2015 року в Переяслав на території пожежної частини Сергію Лазенку відкрито меморіальну дошку. 19 лютого 2016 року його ім’ям названо вулицю в мікрорайоні Підварки, де він жив.
Сергій Лазенко нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Також посмертно його було нагороджено церковною медаллю "За жертовність і любов до України". Торік Сергію Васильовичу посмертно присвоїли звання Почесного громадянина Переяслава.
