Вже минуло майже сім років, як війна на Сході обірвала земний шлях Олега Доги із Греблі. Він загинув 28 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання в смт Комісарівка, що в Перевальському районі на Луганщині. Йому було лише 33 роки.
Днями журналістка Переяслав.City відвідала маму загиблого військовика – Коваленко Ганну Семенівну (62 роки).
"Виню себе, що відпустила Олежика на війну"
– Немає й дня, щоб я не згадала свого Олежки, – каже Ганна Семенівна біля могили свого сина. – Після його похорону я три роки приходила сюди щодня. Тепер ходжу рідше, бо чоловік сварить. Пам’ятник сину ми поставили на сороковий день після його загибелі. Увесь час над могилою Олежика майорить жовто-блакитний прапор. А інакше й бути не може, бо мій син – герой України. Це вже зараз я стала спокійнішою, а перші роки, як не стало мого Олежика, то я ховалася у погребі, щоб сусіди не чули, як голосно я ридаю за ним.
До Греблі сім’я Ганни Коваленко переселилися у березні 2000 року з Миколаївщини.
– Олежику тоді було вісімнадцять, – згадує Ганна Семенівна вже у себе вдома. – Від першого шлюбу я ще маю доньку Ольгу (зараз їй 43 роки). Так сталося, що подружнє життя з батьком цих двох дітей у мене не склалося і тому я вийшла заміж за Олександра Коваленка. З цим чоловіком ми народили сина Сашу та доньку Марію. Вдячна Олександру, що моїх старших дітей прийняв, мов рідних. До своєї загибелі Олежик жив з нами чотири роки. А переїхав до нас після того, як розлучився зі своєю дружиною. Коли Олежика не стало, його доньці виповнилося сім років. Домініку він дуже любив.
Вже он як багато років немає на цьому світі мого Олежика, а моє серце й досі не спокійне. Я дуже виню себе, що відпустила його на війну. Перед тим, як піти на фронт, Олег працював охоронником у приватній фірмі у Києві. Після роботи ніде не затримувався і завжди їхав додому. А одного разу не приїхав. Чекаємо його день, другий, а сина немає і на телефонні дзвінки він не відповідає. Моє серце не на місці, бо по телевізору саме почали транслювати нехороші події на Майдані.
Коли ж Олег дзвонить та й каже: "Мамо, я на Майдані. Тут гаряче, горить Будинок профспілок. Але ви з татом за мене не хвилюйтеся". – "Олежику, їдь додому. Воно тобі не нужне", – благала я його, а він мені каже, що на дорогу додому немає грошей. Тоді я порадила йому попросити водія довезти його до вокзалу в Переяславі, а ми з батьком зустрінемо його там і розрахуємося за проїзд. Так він і вчинив. Приїхав останнім рейсом.
Пожежа у Будинку профспілокФото: novynarnia.com
"Син поїхав на Донбас, а через три тижні його тіло привезли в цинковій труні"
– Минуло небагато днів, Олежик приїхав з роботи без настрою, – згадує далі мати патріота України. – Питаємо його, що сталося, а він не зізнається. Коли ж увечері й каже нам з батьком: "Я піду гуляти, а ви зачиняйтеся. А коли повернуся, то постукаю в двері". Так він пішов, а через кілька хвилин я побачила на полиці серванту його ключі від нашої хати і виявила, що в його кімнаті немає рюкзака, з яким він їздив на роботу. Про це я сказала своєму чоловіку, і ми відразу поїхали його шукати.
Об'їхали все село, обдзвонили усіх його друзів, але про місце перебування Олежика нічого так і не дізналися. Через кілька днів він приїхав додому та й каже: "Я був у Нових Петрівцях. Проходив військову підготовку. Оце приїхав по свої речі, бо поїду на Донбас. Звільнимо Слов'янськ від російських окупантів і повернуся". Я в сльози, на колінах давай благати його не їхати на ту кляту війну, але він мене не послухав.
Вперше Олег Дога поїхав на Схід 23 травня 2014 року. Їхній блок-пост був розташований біля гори Карачун, що неподалік Слов’янська. 13 липня того ж року, незабаром після того, як це місто було звільнене від проросійських терористів, відбулася ротація і Олег приїхав додому.
– Погостювавши з тиждень, син поїхав до столиці на зйомки документального фільму, – веде далі Ганна Семенівна. – І досі не знаю, як та стрічка називається. Олежик казав, що в ній йтиметься про те, як наші військовики звільняли Слов'янськ.
Через пару днів Олежик повернувся додому та й каже: "Мамо, я підписав контракт на продовження військової служби. Не можу бути без своїх побратимів". Ото так мій синок учергове поїхав на фронт, а через три тижні його тіло привезли в цинковій труні...
"Писала есемеску "Синку, бережи себе!"
– 28 серпня, у День першої Пречистої, у нашому селі відзначають храм. Того дня, як і кожного ранку, я відправила Олежику привітальну есемеску і почала готувати святкові страви. Коли ж о восьмій ранку він дзвонить до мене та й питає: "Мамо, що смачненьке готуєш? Я вже з батьком поспілкувався і знаю, що він на рибалці, а ти готуєшся до храму". Вдруге того дня Олежик подзвонив до мене опівдні і сказав, що збирається їхати по хлопців, які потрапили в оточення сепаратистів.
Від почутого моє серце стало битися швидко-швидко. Однак тоді я й подумати не могла, що чую голос свого сина востаннє. Адже й години не минуло після моєї розмови з Олежиком, як його не стало. Я ж, ще не відаючи цього, після обіду відправила йому есемеску, в якій написала: "Синку, бережи себе!". Не вберігся...
Аби відволіктися від поганих думок, я пішла на канал ловити ряску. Потім прийшла в хату і давай голосно ридати. Заспокоїла мене донька Марія. Під вечір з’їхалися рідні, а мені не гуляється, бо від Олега ані есемесок, ані дзвінків. Я ж пишу і дзвоню йому, а він не відповідає.
Наступного дня я зі своїм Сашею поїхали у справах до Переяслава. Повернувшись додому в обід, побачили у своєму дворі багато молоді. Всі були зажурені. Назустріч нам вийшла заплакана донька Маша. Отак взяла мене за руку та й каже: "Мамочко, немає нашого Олежки". Піді мною мов провалилася земля. Привезли тіло мого Олежика на четвертий день після його загибелі – 31 серпня. Поховали наступного дня.
Провести в останню путь Олега Догу зійшлося багато людей. Приїхали і його побратими. Дещо згодом безпосередньо з Харківського військового шпиталю до його батьків приїхав військовик, який зазнав поранення у тому бою, щоб подякувати їм за гарного сина.
– Той хлопець стояв біля могили Олежика і дякував йому за те, що врятував йому життя. Того хлопця мій Олежик прикрив собою, – говорить Ганна Коваленко. – Це вже згодом я дізналася, що мій син разом з іншими українськими військовими потрапили у ворожу засідку, коли їхали двома бронетранспортерами визволяти з оточення наших. У тому запеклому бою разом з моїм Олежиком загинули й інші хлопці, а також його ліпший товариш Микола Матвієнко з Київщини. З його батьками я спілкуюся й досі.
"Хрестик зламався перед походом на фронт"
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олег Дога нагороджений орденом "За мужність" III ступеня. Також посмертно його було нагороджено медалями "За жертовність і любов до України", "За доблесну службу" та "За мужність в Антитерористичній операції". У 2020 році Олегу В’ячеславовичу присвоїли звання Почесного громадянина Переяслав-Хмельницького району (посмертно).
У Гайшинській школі є меморіальна дошка на честь Олега Доги.
Вдома ж, на покуті в кімнаті Олега, стоїть велика ікона. Це дарунок його батькам від Нацгвардії. Тут також на видному місці розміщено й військову форму та інші особисті речі Олега Доги.
– Це святкова форма Олега, – зі сльозами на очах каже Ганна Коваленко. – Син лишив її вдома навмисно. Перед тим, як піти на фронт, він сказав: "Цю форму я одягну тоді, як переможемо російського агресора". А ось берці, аби цей комплект був повний, ми купили вже після смерті сина. Чи не щодня витираю з них пил. Із сумом я згадую ще й те, що перед самим походом сина на війну зламався його хрестик. Цей дерев’яний хрестик він лишив вдома, а іншого не одягнув. А ще поганою прикметою стало те, що незадовго до того, як почалася ця війна, на день народження Олегу подарували чималу запальничку-пістолет. "Будеш відстрілюватися від ворогів", – так невдало жартували тоді його гості.
Із книги пам’яті МВС "Національна гвардія України"
Дога Олег В’ячеславович із Греблі брав активну участь у подіях Революції Гідності. Навесні 2014 року, коли на сході України розпочалася Антитерористична операція, він у числі перших добровольців з Євромайдану вступив до першого резервного батальйону Національної гвардії України. Уклавши контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ, він разом зі своїми побратимами подався на Схід захищати суверенітет нашої держави від російського агресора.
28 серпня того ж року земний шлях Олега Доги обірвала війна. Він загинув, коли зведена група військовослужбовців Національної гвардії та Збройних сил України на двох бронетранспортерах ЗСУ, що вирушила на допомогу силам АТО, потрапила у ворожу засідку у районі селища Комісарівка. У запеклому бою разом із Олегом загинули молодший сержант резерву Микола Матвієнко та солдат резерву Андрій Тищенко, із понад 20 поранених гвардійців того ж дня помер старший солдат резерву Олексій Курмашев, 3 вересня у харківському військовому госпіталі помер прапорщик резерву Федір Ухарський.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
