З Левоном Герасимовичем Степаняном, 68 років, познайомилися у Пристромах на цьогорічному Дні села. Йому одному з перших удалося отримати білет безпрограшної лотереї. Через кілька годин, уже після розіграшу, цікавлюся в нього, наскільки пощастило з виграшем. "Та так, дрібниця випала – пакетик крупи, але ж головне – не приз, а участь, настрій", – оптимістично відповів він. Тоді ж домовилися з Левоном, що неодмінно зустрінемося у нього вдома. Хіба часто журналістові випадає нагода відвідати українського вірменина та ще й сільського жителя? Минулого тижня я здійснив цей візит.
Левон з дружиною Сільвою, 66 років, мешкають неподалік школи. Зустрічають мене біля воріт садиби. Запрошують російською до двору. Дворище широке, тож знайшлося місце, окрім будинку, і для сарайчиків, і для розміщення старенької «Лади», і для фруктових дерев, і гойдалки, і павільйончиків, в яких люблять гратися внуки. "А там – за хатою – в мене город на 15 соток і виноградник. Який же кавказець без винограду?" – усміхається господар.
– Живемо тут сім’єю з 1992 року, – продовжує далі. – А взагалі на Переяславщину вперше потрапив у 89-му, ще за Союзу. Наша сім’я вже в третьому поколінні жила в Грузії: ще наш дід, не знаю з якої причини, переселився з Вірменії. Мешкали ми за 60 кілометрів від Тбілісі, в селі Самшвильдо. Воно було повністю вірменським. І такі села, відповідно ж з вірменськими школами, були в Грузії непоодинокими. Відразу після закінчення школи з бригадами будівельників почав їздити на заробітки. Спочатку це були порівняно недалекі Ростов, Краснодар. А з часом ми почали їздити далі, отак за договором наша бригада опинилася тут. Тож протягом 89-92-го років я працював у Дівичках, Ковалині, Стовп’ягах, Гланишеві, ми будували зерно- та хімсклади. Ще в 24 роки я одружився. Із Сільвою – вона теж вірменка, жила в Тбілісі, працювала на швейній фабриці – нас познайомили родичі. Це цілком у вірменських традиціях.
– Чому вирішили оселитися на Переяславщині?
– Через війну. Грузинсько-абхазьку війну. Вона спалахнула 1992-го. Це була не наша війна. Не вірменів. Проте вона зачепила всіх. Почала пропадати електрика. А значить, заводи не випікали хліба, не ходив транспорт. За хлібом треба було займати чергу вночі. Ввели талони на масло, цукор. З Грузії почали масово виїжджати люди і не думайте, що це були лише вірмени. Настав час приймати рішення і нам із Сільвою, адже у нас двоє дітей – Сергій та Самвел, 78-го і 81-го років народження. І воно прийшло ніби саме собою. Річ у тім, що Сільва під час шкільних канікул брала хлопців і приїжджала до мене сюди. Місцеві завжди допомагали із розміщенням, і ми жили тут сім’єю. Сільві тут усе подобалося – і клімат, і природа, і люди. Літом 1992-го ми працювали в Пристромах. Ось і вирішили залишитися. Директор місцевого радгоспу Дмитро Волох пообіцяв житло. Тож ми поїхали в Грузію і повирішували там необхідні справи. Речей багато не забрали – що ти зумієш перевезти "Запорожцем"? Квартиру продали через кілька років – ціна вже була набагато нижчою, ми втратили близько тридцяти відсотків. Переїхали всі мої брати – три в Росію, один у Херсон, ще один – в Переяслав. А ми перевезли в Пристроми ще й мою сестру Лізу, вона інвалід дитинства, зараз їй шістдесят. Роботу в радгоспі нам знайшли: мені зварювальником, а Сільві – у парниках.
– І як вам тут хазяйнується?
– Було багато роботи з хатою. Тут колись жив директор школи, потім на якийсь період її надали будівельникам, ще з рік стояла пусткою. За цей час хтось зняв двері, хтось – систему опалення. То довелося потрудитися: переобладнали стару кухню на ще одну кімнату, тепер їх три, дообладнали кухню та ванну, зробив погріб під будинком. Були часи, що й дві корови, поросят, курей, індиків, качок тримали. Тепер – нічого. Паїв у нас немає, а якщо корми купувати, то живність вирощувати – невигідна справа. Тим більше, що пенсії у нас в обох мінімальні.
– Ваші сини живуть окремо?
– Так. Старший син Сергій живе неподалік, він не здобув спеціальної освіти, працює будівельником у місцевому товаристві "Стейкагро". А ось Самвел хоча й вивчився в Березані на тракториста, став підприємцем – у Києві в нього кілька магазинів, торгує кавою та чаєм, до речі, марка "Само-кофе" – це його. Обидва навчалися в Пристромській школі: Самвел у 6-11 класах, а Сергій – лише в дев’ятому. О схоже, ще одна школярка йде, внучка, – хвіртка скрипнула.
І справді – через мить перед нами з’явилася дівчина років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Поклала на лавку жовтий ранець. Поцілувала бабусю і дідуся. Привіталася й зі мною.
– Це Сільва. Назвали на честь бабусі – сказав Левон.
– І що в тебе в ранці? – запитую школярку.
– Лише одинадцятки і дванадцятки, – віджартовується дівчина.
– Ти гарно говориш українською.
– Якщо чесно – краще за багатьох у класі, я ж відмінниця.
Сільва: «Це дідусь зробив для нас гойдалку»
– Та й що дивного – Сільва-молодша все життя прожила в Україні, – каже Левон. – Але й вірменську знає, як ми. Ходять у школу і два сини Сергія – Ельдар, йому дванадцять років, і Артем – йому дев’ять. Бойові хлопці – раніше на айкідо в Березань їздили, тепер у Переяслав на бокс. Але вони рідше заходять після занять, а ось Сільва – завжди.
– У нас школа інтернаціональна, – говорить дівчина. – Крім нас трьох, ще є дівчинка-вірменка, вона в перший клас пішла, є грузин, є роми. Наш дев’ятий клас дуже дружний, заступаємося один за одного. Ось недавно хлопець з менших класів про мене брехню нашій вчительці сказав, то до неї всі мої однокласники пішли, щоб вступитися за мене. Дідусю, а ти розповів, що ти ще й чоботар, навіть вчителькам взуття ремонтував?
– Та було таке. Я ж швець за спеціальністю, закінчив колись курси і вісім років ремонтував взуття в майстерні в Тбілісі. То згадав тут це своє ремесло і все село зносило взуття на ремонт. Інструмент привіз із Грузії, а матеріали, які там треба, купував на базарі. Так що мене добре в селі знають. І повинен сказати, жодного конфлікту в мене тут ніколи не було, гарні люди тут живуть.
– А ви підтримуєте зв’язки з вірменами тут?
– Так. Тим більше, що близьких родичів у Грузії не залишилося – лише далекі. Знаю усіх вірмен Переяславщини, їх – близько трьох десятків. Найбільше зв’язки підтримую із племінником з Гланишева (він – син моєї двоюрідної сестри) та племінницею-переяславкою.
– Який у вас статус зараз?
– Я – громадянин України, маю паспорт держави. А ось і моя дружина, і сестра, і сини мешкають в Україні за посвідками на постійне проживання. Українську повністю розуміємо, але розмовляти нею не навчимося ніяк – боїмося псувати таку милозвучну мову.
– Шкодуєте за батьківщиною?
– Уже двадцять дев’ять років я живу тут, тут одружилися мої сини (Сергій – на вірменці Наталі, Самвел – на українці Валі), тут народилися мої внуки. Що вже шкодувати. Шкода лише, що не привіз сімейного фотоальбому – десь він загубився в Тбілісі. А ось Сільва альбом своєї родини зберегла.
"Який же кавказець без винограду?"
– Вірменські традиції передаєте молодшим?
– Коли живеш серед іншого народу, мимоволі запозичуєш його традиції. Так було в Грузії, так тепер в Україні. Ось вирощую виноград і роблю чачу – це грузинська горілка. Робиться без застосування дріжджів. Запасаюся щонайменше сороками літрами.
– А я б хотіла на кухні зробити щось суто вірменське, так не має усіх інгредієнтів, – говорить Сільва-старша. – Але хаш хоча б раз на рік роблю. Це гарячий бульйон з телятини, для нього треба нога та шлунок. З часником, він дуже гарно зігріває в зимові морози. А ще печу тоненькі вірменські лаваші. Грузинські не такі – ті товсті.
Матеріал підготовлено в рамках I Всеукраїнського конкурсу медіа-ініціатив "Рівні та вільні" за підтримки Центру громадянських свобод.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
