Переяславка Уляна Гагаріна із раннього дитинства не знала маминої ласки і батьківської турботи. Її мати померла через кілька місяців після пологів, а тато – коли Уляні Касянівні було чотири роки. "Так сталося, що слово "мама" було не для мене і як вийшла заміж. Адже мій чоловік також був круглою сиротою, то не мала й свекрухи, яку б могла називати мамою" – так розпочала вона свою життєву розповідь.
"Три доби німці тримали маму в погребі"
Родом Уляна Гагаріна (79 років) із села Зарубинці, затопленого в 1970 році Канівським водосховищем. У своїх батьків вона народилася останньою п’ятою дитиною.
– Я з’явилася на світ у лютому 1942-го року, – веде далі Уляна Касянівна. – Через кілька місяців після мого народження у наше село увійшли німці і почали забирати молодь на роботу до Німеччини. Аби вберегти від цього мою сестру Марію (тоді їй було 15 років і вона була найстаршою серед нас), мама – Шевченко Степанида Лазарівна – сховала її у скирті соломи. Як про це дізналися німці, то кинули маму у погріб і тримали її там аж три доби. Коли до Марії дійшло, що маму хочуть розстріляти, вона вийшла зі схованки і сама попросилася їхати до Німеччини. Однак мама після того холодного погреба сильно занедужала і скоро пішла з життя. А через чотири роки помер і батько.
Уляна Гагаріна з цивільним чоловіком Сергієм Хрумалом
– Ну а поки Марія була в Німеччині, то брата Павла, сестру Галину і мене виховувала ще одна сестра – Варвара. Хоча вона була ще зовсім юною, та зуміла не віддати нас у дитячий притулок, як цього вимагали в сільській раді. Варя гляділа нас дуже гарно. Ми ж слухалися і ніколи їй не перечили. Навіть брат Павло підчинявся їй, хоча й був менший від неї не набагато. Варя ж зробила все, аби ми здобули середню освіту, хоча сама закінчила лише три класи.
Ніколи не забуду смак тих коржів-перепічок, які пекла нам Варя. Я бігала їх їсти на перерві та ще й брала з собою подружку, бо вона далеко жила від школи.
– Я також приводила свою подружку їсти до нас додому, – долучається до розмови сестра Уляни Касянівни – 83-річна Галина Березка. – Зараз вона Надія Петренко, живе в Циблях. Вона мені частенько казала: "Якби я побачила вашу Варю, то б на колінах дякувала їй за ті, такі смачні тоді, перепічки". Варя ж ніколи не сварила нас за те, що пригощали подружок, коли й самим дуже не було чого їсти. Не стало нашої Варі рік тому...
"Закопувала мої ноги в гарячий пісок, а сама бігла на роботу"
– Марія ж повернулася у Зарубинці з Німеччини у 1946 році, – згадує Уляна Гагаріна. – Однак, коли виповнилося їй 20 років, то з іншою молоддю села примусово відправили на відбудову Донбасу. З тих пір вона жила там, доки й померла. Вона важко працювала у шахтах.
Коли наш, вже покійний, брат Павло закінчив сім класів Зарубинської школи, Марія забрала його до себе. Там він здобув технічну освіту і працював інженером на шахті. Павло також додому не повернувся. На Донбасі одружився і жив із сім’єю до останніх своїх днів.
Понад рік тому Уляна Гагаріна забрала до себе жити сестру Галину, якій через хворі ноги стало важко ходити, та й зір поганий.
Сестра Уляни Галина Березка
– Я вдячна Уляні та її чоловіку, що з радістю прийняли мене у свою сім’ю, – каже Галина Березка. – Своїх сестер – Марію і Варю – я також дуже любила. Вони врятували мене від сліпоти. Коли я була ще маленькою, в мене почалися проблеми із зором. Медики сказали, що це через недоїдання. Так Марія прислала нам гроші, а Варя пішла з ними в Ходорів на базар, купила там козу і привела її додому. Як почала я пити молоко, то стала гарно бачити. А було як: впала я на ноги (тоді було мені сім років), то Варя у теплі сонячні дні на плечах носила мене у мішку на берег Дніпра, закопувала мої ноги в гарячий пісок, а сама бігла в колгосп на роботу. А як було прохолодно, то Варя садила мене по шию в бочку із гаряченькою водою, в яку накидала всякого зілля. Ото так сестра врятувала мене від каліцтва.
Заміж я ходила. Мій Андрій вже покійним. А діток нам Бог не дав. Тому оце мушу тулитися до сестри Уляни, – журиться Галина Касянівна. – Андрій працював на ТТСі. Там його й застала смерть. Це сталося незадовго після його 60-річчя. На тому ювілеї один колега невдало пожартував: виголошуючи тост, сказав: "Гляди, Андрію Володимировичу, на пенсію не йди, аж поки ми не винесемо тебе вперед ногами". Через три місяці після цього мій чоловік помер на робочому місці. З тих пір я всім кажу, що жартувати на тему смерті не можна, бо ще накличете біду.
Я ж усе своє життя пропрацювала на спортивній фабриці, що була в Переяславі.
"Годі гуляти, треба сімейне життя починати"
– А я після сьомого класу поїхала до тітки в Козинці (це село також затоплене водами Канівської ГЕС), – розповідає про себе Уляна Гагаріна. – Як закінчила десять класів В’юнищенської школи, поїхала до сестри Марії. Там я зустріла своє кохання – Олександра Гагаріна. З ним приїхали у Зарубинці. Хотіли жити і працювати в рідному селі, так почалося переселення. Тож чоловік поїхав до Переяслава, влаштувався на роботу в ПМК-14. Згодом йому виділили кімнату в гуртожитку і я переїхала до нього.
Коли в нас з’явилася перша дитина, чоловіку дали ділянку під забудову і ми потихеньку почали зводити оцей будинок. Як нас виселяли із Зарубинців, то дали такий собі акт на покинуту хату. Завдяки йому за значно нижчою ціною ми купували будматеріали. І ото так удвох з чоловіком "зліпили" оцю хату. Перейшли в неї вже із трьома дітками. Нині Алла і Юра зі своїми сім’ями живуть у Переяславі, а Ніна з сім’єю – в Циблях, – сказала Уляна Касянівна.
Свого часу Уляна Гагаріна працювала на машинолічильній станції, а потім перейшла в Переяславське споживче товариство. А після того, як захворів її чоловік Олександр і потребував догляду, вона знайшла роботу ближче до свого дому – влаштувалася комірником на завод продтоварів. Звідти й пішла на пенсію.
– Зі своїм Сашею жила дуже гарно, – зазначає Уляна Касянівна. – Вже давно немає серед живих, а люди й досі згадують його добрим словом. Адже він у багатьох будинках переяславців встановив системи опалення.
Через 25 років після смерті свого чоловіка Уляна Гагаріна зійшлася із вдівцем Сергієм Хрумалом, військовим пенсіонером.
– Нас познайомили наші спільні знайомі, коли я жив на дачі у Лецьках, – згадує Сергій Федорович, 80 років. – З тих пір вже минуло дев’ять років. Було як ще придивлялися одне до одного, то я велосипедом їздив до Уляни на побачення. А одного дня, коли мене ледь не замело снігом, я сказав собі: "Годі гуляти, треба сімейне життя починати". Так я перебрався до Уляни. Вона хороша жінка. Ми з нею скрізь удвох.
– Так, ми все робимо разом, – підтверджує слова свого цивільного чоловіка Уляна Касянівна. – Сьогодні їздили велосипедами на кладовище. Пофарбували стіл і лавочки, які мій син Юра нещодавно встановив біля могили свого батька. 19 жовтня – свято Хоми. У цей день прийнято перевідувати могилки на Ярмарковому кладовищі, тож до цього готуємося заздалегідь.
У мого Сергія – двоє дітей. Саша й Наташа, як і мої дочки та син, перевідують нас частенько. Ми дякуємо Богу, що діти неабияк турбуються про нас. Вони повністю забезпечують нас продуктами та всім іншим, що треба для життя. Восьмого жовтня Сергію Федоровичу виповниться 81 рік. Тож з нетерпінням чекаємо на своїх дітей, онуків та правнуків у гості, – зізналася господиня помешкання.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
