Літературно-громадська діячка, письменниця, жителька міста Римма Товкайло, 63 роки, перенесла коронавірусну недугу. Про це вона повідомила 12 жовтня на своїй сторінці у фейсбуці.
«Я не приховую того, що перенесла ковід – вірусну пневмонію. Вже сім днів, як прийшла з лікарні, та ще не кажу собі «вилікувалась» – за принципом: не кажи «гоп», поки не перескочиш. От щойно дізналася: серед моїх друзів у фейсбуці є такі, що захворіли, але «лікуються» вдома. Вочевидь, не здогадуються, яка ця хвороба важка і підступна. Я теж не здогадувалась, а якби хтось і розповів, не повірила б.
Перший тиждень я також лікувалась вдома. Робила все, що сімейний лікар приписав: старанно приймала ліки, вітаміни, пила чаї. Флюорографія показала, що запалення в легенях немає, все прекрасно. Температура росте, але збивається до 37°. Втрата відчуття запахів і смаку, слабкість – так має бути, хвороба протікає у межах норми, все під контролем, тож і хвилюватись нема про що. Я й не хвилювалась! А температура все піднімалася, і коли її вже було не збити, син привіз мене у лікарню. Там з’ясувалось: легені вражені, і взагалі картина вже дуже погана.
Слід сказати, що тієї ночі, як я поступила у колишнє хірургічне відділення Переяславської лікарні, то, крім мене, привезли туди іще 18 хворих. І всі у важкому стані. Всю ніч працювали апарати з киснем – гуділи, пхикали дуже голосно, але й вони не перекривали надривний кашель, що долинав звідусіль.
Звичайне життя минулося, почалося щось зовсім інше, щось таке… на межі. Всю ніч медики ні на мить не присіли, було чути, як біжать то в одну палату, то в другу. «Лікаря Юру Герасименка в праве крило…», «Лікаря у ліве крило…» – і знову інтенсивний рух у коридорі.
Палата, в якій я лежала, розрахована на чотирьох. Спочатку нас було троє, та ранком вже наступного дня одну з хворих, Наталку П., перевели в реанімацію. Я бачила, як швидко пропадає людина, коли вірус виривається з-під контролю і жодні препарати не діють. Її переклали на каталку і повезли. Сказали: поверхом нижче, в реанімацію. Більше ми її не бачили.
Поступово медики вгамували у відділенні цей жахливий кашель. Стало тихіше. Якщо хтось думає, що можна вживати вітаміни, пити узвар, їсти фрукти й внаслідок цього одужати, він помиляється. В лікарні дуже інтенсивне лікування: уколи, крапельниці. Медсестри в курсі справ кожного хворого постійно, і це все під наглядом лікаря – завідувача відділення Єзерського Богдана Олександровича та його заступниці Гордієнко Надії Андріївни.
Хворі не всі однакові, бувають вдячні, а є вередливі, капризні, наче діти, примхливі. Хвороба б’є по нервах, сіє розпач, вганяє в паніку. А лікарі й медсестри до всіх однаково уважні, доброзичливі. Спокійні. Роблять усе можливе, щоб врятувати людину. Медики задають тон усьому колективу, адже відділення – це робота не лише медиків. В догляді за хворими немає дрібниць – все важливо, все відповідально. І це дуже нелегка праця – підтримувати чистоту, готувати їжу – смачний сніданок, обід, вечерю, розносити по палатах. Навіть квіти під вікнами – і ті кимось посаджені, доглянуті. Звичайно, в кожного свої обов’язки. Але обов’язок, зігрітий турботою, – щось значно більше.
Мені лікарня запам’яталася найперше людьми, – добрими словами, усмішками та уважністю всіх, хто тут працює. «Ми всі перехворіли, знаємо, що воно таке» – зізнавалися медпрацівники. Отож і я не жалкую, що захворівши, потрапила саме в нашу лікарню. Тепер не тільки ліки надають сил і бажання жити, а й постаті людей у медичних захисних костюмах, яких я бачу перед собою. Декого не знаю навіть імен, навряд чи впізнаю на вулиці, бо бачила їх тільки в масках, та я їх ніколи не забуду.
З медперсоналом пов’язані найкращі емоції, які ношу в собі; з людьми ж – багато болю і смутку. Я бачила дітей – уже дорослих, під вікнами відділення, які приїхали здалеку, бо мати чи батько в реанімації, а їх туди не пускають… Та хвороба така виснажлива, що немає сили підійти до вікна. Навіть пальцем поворухнути – й те важко. А пройтися по коридору – наче перекопати город. Вже під кінець перебування в лікарні я почала потроху ходити. Не всі палати такі маленькі, як наша. Хворих багато, і вони все прибувають, їх розміщують у великих палатах. Щодня когось виписують. А хтось… покидає цей світ.
Ми з моєю сусідкою по ліжку, Вірою Дмитрівною, весь час запитували, як там наша Наталка, чому не повертається. Ніхто не знав. Лише вкінці з’ясувалося, що вона померла в реанімації на п’ятий день. А родичка моєї сусідки, яка теж числилася у нашій палаті, померла тоді, коли ми вже виписувалися. Отже, в палаті для чотирьох двоє померлих. Віра Дмитрівна поїхала додому на похорон. Я лишилась одна…
Того ж дня на звільнені місця направили одразу трьох новоприбулих у запущеній стадії хвороби. І знов апарати з киснем, надривний кашель…
Тут як на війні. Когось привозять, когось вивозять. Серед хворих переважно невакциновані, середнього і старшого віку. Вакциновані (дехто, бачу) сміються з таких, мовляв, «загроза суспільству». А люди просто бояться. Хтось боїться, що активуються хронічні хвороби, у того простуда, а комусь «треба зібрати урожай», для нього це дуже важливо», – так описала свою історію хвороби переяславка.
Минулої середи Римма Товкайло телефоном зізналася в тім, що після повернення з лікарні додому почувалася ще не зовсім здоровою. З тиждень відчувала слабкість, вночі іноді трималася висока температура, вдень не хотілося вставати з ліжка.
– Відразу, як мені трішки стало краще, мої діти – Вася, Ярина та Юра зі своєю дружиною Лєною – запропонували мені поїхати на прогулянку до лісу і я охоче погодилася. Ми гуляли берегом Дніпра, милувалися краєвидами, фотографувалися. Як без цього, коли в сім’ї одразу два (син та невістка) професійні фотографи! Побули в золотій осені і від цього одразу піднімався настрій.
Я вдячна моїм дорогим дітям і чоловіку, Миколі Тихоновичу, що підтримували мене увесь цей час. Співчуття, турбота і чуйність рідних та близьких також багато значить, додають сил і пришвидшують одужання. Бажаю усім читачам «Вісника» здоров’я! Будьте обережні і неодмінно провакцинуйтеся, – закликала Римма Товкайло.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
