Менше року начальницею відділу культуру Студениківської громади працює Заслужена діячка естрадного мистецтва України Зоя Тимченко. Презентаційний намет громади на святі Покрови в селі Чопилки прикрасила прапорами з іменними написами від захисників України.
— Ці прапори для нас із чоловіком, Віктором Бутком, особливі, — розповідає Зоя Романівна. – Адже брали їх з перших днів у всі наші волонтерські поїздки на схід. А тепер на кожну подію беремо як символ, оберіг, для нагадування людям, що війна ще не закінчена і наші хлопці там на передовій захищають наш мир і спокій.
Зоя Тимченко – заслужена діячка естрадного мистецтва України
Ми живемо у селі Сеньківка поблизу Борисполя. З чоловіком були учасниками Майдану, там познайомилися з багатьма хлопцями, особливо з волинянами. Коли на Донбасі почалися бойові дії, вони нас як артистів запросили поїхати провідати земляків у бригаду, яка тоді називалася «Вбережу». Це було вперше в 2016 році. Я погодилася, хоча переживала і хвилювалася, бо ж розуміла, що їдемо фактично на передову.
Перша поїздка була в розташування бійців на так званій другій лінії. Ми по два концерти давали в різних батальйонах добровольців, переважно це були 4-й і 5-й «добробати». Там хлопці служили, сказати б, безбашенні. Виконували такі складні завдання, що коли згодом про це розповідали, то волосся дибки ставало.
Всі вони на цьому прапорі залишили своїх написи. Ось це від хлопчини-італійця. Коли він з новин дізнався, що почалося таке на Донбасі, вдома батькам сказав, що їде в Україну навчатися, а сам спеціально в п’ятий «добробат» напросився. Це автограф від Миколи Грицюка на псевдо Коваль. Він зараз у ЗСУ штатним військовослужбовцем, а починав добровольцем. Недавно був у гостях. Всі ці хлопці згодом до нас заїжджали, як їхали у відпустки.
Бійці АТО залишили на прапорі свої написи
І ці прапори з нами повсюдно — в Хорватії, Словенії, Румунії, де тільки з чоловіком буваємо на конкурсах. Цього літа в Румунії якраз на Шевченківські дні потрапили на фестиваль. Місцеві дивувалися і обурювалися, що наш національний прапор обписаний, бо в них так не заведено. А коли чули історію цих прапорів, то дякували.
Ми з чоловіком їздимо до наших військовиків регулярно. В машину завантажили апаратуру, взяли костюми і вперед. Бували раніше навіть «на нулі», тобто де перша лінія оборони. Адже надалі, після першої поїздки, в мене вже не було таких хвилювань. Нас супроводжували хлопці, і ми були впевнені, що маємо надійних захисників. Я їм без застережень довіряла своє життя.
В один з перших разів нас уночі привезли в розташування, думаємо, ну якийсь сарай чи будівля, як зазвичай. Зібралися хлопці, ми підготувалися, давай співати. А з нами тоді була Лариса Кирикович, Народний Герой України, відома на псевдо Мама. Ми її просимо, як справжні артисти, – додайте звуку! А вона махає: ні-ні, так буде. Ми розуміли, що може бути небезпечно. Відразу після виступу з вимкненими фарами ще з Мамою їздили кудись між териконами забрати «трьохсотого», тобто пораненого. Десь близько чулася стрілянина, вибухи. А вже тільки на ранок, коли зійшло сонце, ми з чоловіком побачили, де були і де виступали. Я ледь не обімліла – це руїна без стелі і майже без стін. В таких умовах давали концерти «на нулі».
— Тепер нас туди навіть з військовиками в супроводі не пускають, хоча ж режим тиші оголошений, — додає Володимир. — Ми завжди узгоджуємо з командуванням нашу поїздку, маршрут. Волонтерам їхати спонтанно куди попало не можна. Раніше бувало, що приїхали на домовлену позицію, а там уже гаряча зона. Які концерти… Зараз ситуація стабільна, але «на нуль» все одно не пускають, хтозна-чому. І знаєте, куди б ми не приїхали, то хлопці питають нас передусім, чи ми голодні, чи є де ночувати. Пропонують найкраще влаштування, наскільки там можливо.
— Насправді зараз в армії матеріальне забезпечення, харчування на високому рівні, — запевняє пані Зоя. — Хлопці озброєні, вдягнуті і не голодні. Але їм не вистачає домашньої звістки, тепла, атмосфери. Тому ми веземо лише свої пісні і смаколики, пригощаємо всіх на блок-постах. Вони радіють, ніби з рідними побачилися.
Останнього разу були 10 вересня в Лисичанську і поблизу нього. З’ясувалося, що за пів року там у розташуванні нікого не було. Більшість гостей і артистів їздять на показові свята. А просто для душі і розради нашим захисникам – рідко хто. А ми це робимо із задоволенням. Звісно, багато захоплення пізнали. Але й розчарування в деяких людях теж не оминули. Війна перевіряє на порядність кожного українця.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
