День працівника соціальної сфери традиційно відзначається у першу неділю листопада. До цієї професії немає трепетного ставлення, а між тим, соцпрацівник – це особа, яка, мов той янгол-охоронець, приходить до людей у найважчі моменти їхнього життя.

У Дівичківській громаді налічується шестеро соціальних працівників з догляду за пенсіонерами. З них троє живуть і працюють у Ковалині. З 51-річною Людмилою Гущею та 49-річною Оленою Якименко зустрілася наша журналістка.

Підопічні – як рідні

– Вже 22 роки, як я обслуговую одиноких односельчан, які через старість не можуть обійтися без сторонньої допомоги, – зазначає Людмила Гуща. – Зараз у мене семеро підопічних. Більшість з них – це самотні бездітні жінки, яким за вісімдесят років. На щастя, вони всі при розумі й ходячі. А було, що й прикутих до ліжка гляділа до самої смерті. Найтяжче, коли ти приходиш до свого підопічного, а він вже помер.

соцпрацівниці КовалинОлена Якименко та Людмила Гуща із старостою Ковалина Сергієм АндрієвськимАвтор: Олена Матвієнко

– Близько беру до серця й те, що не завжди можу допомогти. Є речі, на які просто не вплинути. Наприклад, коли людина тяжко хвора, а грошей на якісне лікування не має.

Родом Людмила Гуща з Житомирщини. До Ковалина переселилася зі своїм чоловіком, як сама каже, піднімати радгосп «Дніпро», який згодом став «Новомирським». Як молодим спеціалістам їм виділили будинок. У ньому вона мешкає зі своїм чоловіком і нині.

– З Володимиром я познайомилася під час навчання в Немішаївському сільськогосподарському технікумі, – розповідає про себе пані Людмила. – Він уродженець Дівичок. Як побралися, то певний час жили з його батьками. З Володимиром ми народили і виховали двох синів. Ігор вже має свою сім’ю і живе в Переяславі. А син Олег саме готується до свого одруження. Зараз я радію двом своїм онукам: 13-річній Даші та 6-річному Максимку.

соцпрацівниця Людмила ГущаЛюдмила ГущаАвтор: Олена Матвієнко

– Тоді ж, щоб отримати будинок в Ковалині, я влаштувалася в радгосп зоотехніком, а мій Володимир – інженером. Так трудилися, аж поки не настали лихі дев’яності і радгосп розпався. Коли це сталося, то я певний час працювала в сільській раді касиром-бухгалтером, а потім влаштувалася соцпрацівником.

Неприємно згадувати ті часи, коли ми, соцпрацівниці, на повну ставку мали обслуговувати аж дванадцять підопічних. Якщо хоча б на одну людину було менше, то отримували 0,75 ставки.

Зараз, коли підопічних менше, то більше часу можу приділити кожній з них. Деякі бабусі, бува, чекають на мене, аби було хоч би з ким словом обмовитися. Скучно їм самим удома. Добре, що більшість з них мають мобільні телефони. Дзвонять мені, коли їм заманеться, навіть вночі. Відчуваю, що вони люблять мене. Я ж ставлюся до них, як до рідних. Бува, навіть стрижу їх. А як супчику зварю, то вони й мене припрошують пригоститися. Ото такі вони щирі.

Погано, що Ковалин – не компактне село. Є в мене бабуся, то їхати п’ять кілометрів лісом. Найважче добиратися до неї взимку, коли багато снігу.

З моєї сумки ніколи не вибувають сірники та знеболювальні ліки. Це те, що часто просять мої підопічні. Щодо продуктів, то зазвичай вони просять купити їм хліб, сало, напівфабрикати, макарони та чай. А ось масло рідко коли замовляють, свинину ж – ніколи. Хіба що курятину інколи купую декому з цих бабусь. Через малі пенсії вони не можуть дозволити собі дорожчі продукти.

Хату називали «бабкомом»

Олена Якименко – уродженка Ржищева. У Ковалин приїхала з батьками у свої вісім років. Свого часу закінчила Ржищівське училище з відзнакою. Здобувши професію кулінара, вступила до Ржищівського будівельного технікуму. Коли вивчилася на техніка-будівельника, за фахом також не працювала й дня.

– Як закінчила я технікум, то відразу вийшла заміж і народила дитину, – розповідає дещо про себе пані Олена. – Зі своїм чоловіком (він вже покійний) прожила недовго – лише шість років. Зараз моїй єдиній доньці 29 років. Яна зі своєю сім’єю також живе в Ковалині. Вона подарувала мені трьох онучок: Вікторії вже дванадцять років, а Яні й Маші (вони двійнята) по вісім.

соцпрацівниці КовалинАвтор: Олена Матвієнко

Свою трудову діяльність Олена Якименко розпочала диспетчером у радгоспному гаражі. Коли ж радгосп припинив діяльність, стала на облік у центрі зайнятості. А щойно в її селі з’явилася вакансія соцпрацівника, не задумуючись, пішла працевлаштовуватися.

– Роботу в соціальній сфері вважаю своїм покликанням, – зізнається Олена Якименко. – Адже тринадцятого листопада виповниться рівно двадцять років, як я тут працюю і найближчим часом не збираюся полишати цю роботу.

Нині маю вісьмох підопічних. Найстарша серед них – бабуся, якій вже 92 роки. Вона, як і всі інші, на щастя, ще має сили ходити своїми ногами.

Я ж допомагаю їм вести домашнє господарство, готувати страви, коли треба, надаю першу медичну допомогу, викликаю медика, сплачую комунальні послуги тощо.

Є в мене бабусі, які мають дітей, але вони через певні обставини не можуть доглядати за своїми мамами, як би цього не хотіли. За час роботи мені довелося бачити багато смертей. Адже моя робота – з літніми людьми.

соцпрацівниця Олена ЯкименкоОлена ЯкименкоАвтор: Олена Матвієнко

– Загалом професія соціального працівника є виснажливою та напруженою. А ще вона неналежно оцінена державою, в нас дуже низькі зарплати. Але то ніщо у порівнянні з тим, як з нетерпінням на мене чекають мої бабусі. Деякі з них мені так і кажуть: «Ти наша рятівниця. Адже рятуєш нас від самотності та від нестерпних думок, що ми вже нікому не потрібні». Більшість моїх підопічних є дуже щедрими. Хоч жменею гарбузового насіння, але хочуть пригостити.

А бачили б ви, якою компанійською була Соколова Олена Іванівна, царство їй небесне. Її хату називали «бабкомом», бо у ній з ранку до вечора було повно сусідів.

Під час карантину зустрічаємося зі своїми підопічними у масках на обличчі. Можливо тому, ніхто з них не захворів на коронавірус. А тим паче не вмер від цієї недуги. До кожної підопічної їду велосипедом два, а то й більше разів на тиждень. Дуже хочеться, аби громада подарувала нам по велосипеду, а то наші вже старенькі. А ми ж, як треба, то їдемо до своїх бабусь й серед ночі. Бува, котрась дзвонить мені й каже: «Лєно, я впала і не можу встати». Не лежати ж їй так до ранку, поки я висплюся? Тож глибокої ночі сідаю на велосипед і мчу на допомогу. А що тут вдієш, коли тій людині ніхто не зарадить, окрім мене?

Ото так ми й працюємо, без вихідних та відпусток. Бува, як нам треба на тривалий час поїхати із села або як захворіємо, то підміняємо одна одну, зазначила Олена Якименко.

Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися