Другого січня Анатолій Слюсар із міста відзначив своє 70-ліття. Попри поважний вік, він й досі працює в медицині. Його стаж роботи – 47 років. За словами Мирослава Демківа, керівника станції екстреної медичної допомоги, Анатолій Макарович є найстаршим фельдшером медицини невідкладних станів на Київщині. З ним зустрілася наша кореспондентка.
Пацієнтів до лікарні доставляли підводою
Родом Анатолій Слюсар із села Мазінки. Після школи закінчив Київське медичне училище і пішов в армію.
– Якщо врахувати навчання в училищі, то я в медицині аж із 1970 року, – зазначає Анатолій Макарович. – А служив я на Далекому Сході, був фельдшером військової частини. У жовтні 1974-го, коли прийшов з армії, влаштувався на станцію швидкої допомоги і одночасно займав посаду голови міськрайонної організації Червоний Хрест. Однак там було багато різної писанини, що мені не подобалося, і тому через пів року я полишив цю справу.
«Я стежу за тим, щоб бригади їхали на виклик із укомплектованими сумками»
– До слова, у 1970-х, коли я влаштовувався на «швидку», приміщення цієї служби розташовувалося в окремій будівлі неподалік колишнього кінотеатру. Її знесли на початку 80-х. Саме тоді «швидка допомога» перебазувалася у новозбудоване приміщення поліклініки. У служби був окремий вхід з правого торця будівлі (нині там аптека). Ще згодом нас переселили в ліве крило травматологічного відділення, а потім – у праве терапевтичного корпусу. Наразі «екстрена» розташовується у цьому ж лікувальному корпусі, лише на другому поверсі, де колись був денний стаціонар.
Між іншим, у Переяславі служба швидкої допомоги з’явилася першого березня 1944 року. Її організувала медсестра, яка повернулася з фронту через хворобу, – Рощенко Ірина Степанівна. Нелегко їй працювалося, адже тоді ані машини, ані телефону на службі не було. Штат швидкої допомоги дещо збільшився через два роки, у 1946-му. Того року їм виділили й коней, щоб підводою доставляти хворих до лікарні, – згадав дещо з історії Анатолій Слюсар.
«Вода у каструлі википала, а шприци пригорали»
У 1994 році «швидка допомога» відзначала уже 50-річчя, тоді Анатолій Макарович був завідувачем цієї служби. У штаті було близько 60 осіб. Це лікарі, фельдшери, диспетчери, водії.
– Колись працювати на «швидкій» було значно важче аніж тепер, – зазначає Анатолій Слюсар. – Адже ми й близько не мали такого медобладнання та медпрепаратів, як маємо нині. Та що там казати, у ті роки навіть ще кип’ятили шприци. Пам’ятаю, як санітарка ставила їх на вогонь, а сама виходила на ганок і зі знайомими переяславцями обговорювала фільми, які йшли в кінотеатрі. Бувало, так захоплювалася, що забувала про професійні обов’язки. І тому частенько вода у посудині википала, а шприци пригорали. Якщо таке ставалося, то санітарка бігла до аптеки і за власні гроші купувала нові шприци.
– Теперішнім бригадам екстреної допомоги набагато легше працювати, адже їздять на виклики сучасними автівками, оснащеними необхідними медобладнанням та медпрепаратами. А раніше ми їздили УАЗом, який був зовсім не пристосований для надання першої медичної допомоги. А як ми колись носили хворих ношами без коліщат, не хочеться й згадувати.
«У котлован мене відправили, бо наймолодший»
– Свій перший виклик чомусь не пам’ятаю, а ось лікарів, з якими починав свою трудову діяльність, згадую гарними словами. На жаль, Диба Микола Сергійович та Сонцева Надія Іллінічна вже давно покинули цей світ. З цими лікарями я часто виїжджав на виклики і переймав у них досвід. І ніколи не соромився запитувати в колег про те, чого ще не знав. Адже тих знань, що отримав в училищі та в армії, мені було замало, – зізнався Анатолій Макарович.
– Розкажу про випадок, який стався на початку моєї кар’єри. На одному з будівництв у нашому місті робітник впав у котлован і сильно травмувався, – пригадує Анатолій Макарович. – Серед медиків, які приїхали на виклик, я був наймолодшим, і, можливо, тому спуститися в той котлован запропонували саме мені. Мене на піддоні з-під цегли опустив туди кран. Коли побачив лежачого чоловіка із наскрізь пронизаною штирем головою, не розгубився. Вколов йому знеболююче, і поки рятувальники відрізали ту арматуру, підтримував постраждалого як тільки міг. Шоку від пережитого зазнав лише після того, як пацієнта привезли до лікарні. Хірургом тоді працював вже також давно покійний Костюк Петро Филимонович. Він зізнався мені, що пацієнта із стороннім тілом в голові до цього у нього ще не було. На щастя, операція пройшла успішно. Ото така була історія в нашому місті.
Анатолій Слюсар (сьомий праворуч) очолював колектив станції швидкої допомоги. 1990-ті роки
– Кожен свій робочий день зазвичай починаю з гарним настроєм. З негативом не можна, бо його й так вистачає у нашій роботі. Особливо боляче на душі, коли людина помирає, а ти, як би того не хотів, врятувати їй життя не можеш.
Приймав пологи на ходу в УАЗі
Як зізнався Анатолій Слюсар, за час своєї роботи близько десяти разів йому доводилося приймати пологи у жінок в непристосованих для цього місцях.
– Не забуду жінку з Підварок, яка одного весняного дня, не повідомивши рідних, близько другої години ночі зібрала необхідні в лікарні речі, пішла до вуличного телефонного апарату (мобілок тоді ж не було), щоб викликати «швидку», бо відчула, що ось-ось має народжувати, – розповідає фельдшер. – Однак той телефон виявився несправним. Тоді вона згадала, що стаціонарний телефон є на млині на Новокиївському шосе. Дорогою до млина у жінки почалися потуги. Вона лягла просто неба і голосно стала кликати на допомогу. Її почув сторож млина і викликав «швидку». Та поки ми їхали, дитинка з’явилася на світ. Нам нічого не залишалося, як перерізати й зав’язати пуповину та доставити породіллю з немовлям до лікарні. На щастя, все обійшлося.
Ще один подібний випадок стався якогось літа також на Підварках. Тієї ночі ми приїхали по вагітну жінку. Виходячи з хати, я запитав у її батьків, кого вони чекають – на внучку чи внука. Ті відповіли, що хочуть внучку. «Добре, буде вам внучка», – сказав я, мов відрубав. Не встигли ми від’їхати від двору, як та жінка почала народжувати. Все сталося в «уазику» дуже швидко. І хоча у ті часи партнерські пологи ще не започаткували, за допомогу я подякував чоловіку тієї породіллі. Адже поки я приймав дівчинку на світ, він у цей час підсвічував мені ліхтариком.
– Зізнаюся, за натурою я людина зовсім не скандальна. І можливо тому, коли приїжджав на виклик до захмелілих пацієнтів, агресії до мене вони не виявляли, як це буває зазвичай. Ще помітив, що колись п’яних людей на вулиці виявляли частіше аніж тепер. І зими колись були значно суворіші. Іноді снігу було так багато, що аби добратися до пункту виклику, залучали техніку військової частини, що розміщувалась у центрі міста. А в селах бувало, що в заметіль й гусеничним трактором їхали до хати хворого.
Щодо коронавірусу, то цією недугою перехворіли чи не усі мої колеги, в тому числі і я. До роботи ж в теперішніх особливих умовах вже давно призвичаїлися. Значно важче було спочатку, коли ще не зрозуміло було, як діяти на викликах та власне що це таке – коронавірус.
«Ти перший, від тебе залежить життя»
Анатолій Слюсар став медиком за порадою батька.
– Мій тато пройшов Другу світову війну від Мазінок до Берліна, – каже Анатолій Макарович. – Як повернувся додому, часто розповідав мені з братом, як медики невтомно рятували життя солдатам. «На людей у білих халатах ми молилися», – так казав нам. Батько дуже хотів, щоб ми з братом стали медиками. Я пишаюся, що здійснив його мрію. Сергій же обрав собі іншу професію.
Моя дружина – Слюсар Надія Іванівна – також своє життя присвятила медицині. Багато років працювала медсестрою в нашій лікарні, а на заслужений відпочинок пішла з посади диспетчера швидкої допомоги. З Надією ми народили і виховали двох синів. Юрій і Олег зі своїми сім’ями живуть окремо від нас і мають професії, не пов’язані з медициною.
Своє 70-ліття Анатолій Слюсар відсвяткував в ресторані. Його вітали рідні, колеги та друзі.
– Дуже хочеться, аби на сайті Переяслав.City було побільше позитивних репортажів про будні нашої служби, – каже Анатолій Слюсар. – Вже з рік я не виїжджаю на виклики до хворих. Натомість стежу за тим, щоб бригади їхали до тих, хто потребує медичної допомоги із укомплектованими сумками усіма необхідними медпрепаратами, а також медобладнанням. На роботу ходжу щодня навіть у вихідні та свята.
А загалом «швидка» чи ж «екстрена» – це мов той наркотик. Якщо ти вже сюди потрапив, то піти звідси дуже важко, так затягує своєю важливістю. Було, як їхав на виклик до тяжкохворого або ж травмованого у ДТП, у голові була лише одна думка – ти перший, від твоєї допомоги залежить життя людини, – сказав Анатолій Слюсар.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
