Із 69-річною Анною Цибулею зустрілася у день святої Анни, 22 грудня. Того ранку її мобілка не вмовкала: телефонували рідні та друзі, щоб поздоровити зі святом.
«Свою роботу люблю і ціную»
– Мене знає немало переяславців, то оце й вітають з днем моєї святої покровительки. Приємно, що не забувають, – зізналася Анна Федорівна біля своєї п’ятиповерхівки на вулиці Грушевського, 49 у місті. Вона тут стежить за порядком.
– Я працюю двірничкою вже чотирнадцять років, – розповідає. – Свою роботу дуже люблю, ціную і дорожу нею. Вчора, коли був великий снігопад, почала працювати о другій ночі. І тому вже о сьомій ранку мешканці нашого будинку на роботу йшли розчищеними та посипаними піском доріжками. Сьогодні ж господарювати почала вдосвіта: сніг вночі не йшов, то, аби люди не сковзалися, доріжки ще підсипала піском. А загалом ми маємо працювати з сьомої до одинадцятої та з тринадцятої до шістнадцятої. Перерва на обід – з одинадцятої до тринадцятої. Однак графіка я не притримуюся: взимку через снігопади, а восени через опале листя. Особливо незручно його згрібати під час великих вітрів, бо воно сухе і вмить може розлетітися навкруги.
Анна Цибуля ретельно слідкує за порядком й на дитячому майданчику, що біля дому, та поблизу сміттєвих контейнерів.
– Сміттєві баки розташовані у людному місці, недалеко від недільного базару, – продовжує вона. – То аби ця місцина була чистою та охайною, порядкую біля них навіть у свій вихідний, хоча за це мені не доплачують. Ну а щоб більше заробити, частенько підміняю своїх колег, які прибирають біля сусідніх будинків. А загалом нам, двірникам, гріх жалітися на зарплату: без затримок отримуємо до шести тисяч гривень. І на ЖЕК у мене немає нарікань: господарський інвентар (лопати, мітли), а також спецодяг отримуємо вчасно. То що нам ще треба?
Мешканці п’ятиповерхівки на Грушевського, 49, хвалять свою двірничку не лише за те, що вона вправно наводить лад, а й за її приязність та доброзичливість.
– Усім серцем відчуваю, що люди мене шанують і поважають, – каже Анна Федорівна. – Можливо, тому, що ні з ким не лаюся, навіть з тими, хто кидає сміття мимо урни. Тобто конфліктів не створюю. Вважаю, аби змінити ставлення людей до порядку, треба це виховувати змалечку. Якщо пояснюєш дитині, що чисто – не там, де прибирають, а там, де не смітять, то вона не лише вдома триматиме порядок, а й надворі не викидатиме будь-куди упаковки з-під чипсів чи сухариків.
«Знесемо твою халупу, щоб не псувала вигляду»
Родом Анна Цибуля з Драбівщини на Черкащині.
– У батьків нас було троє, – розповідає дещо про себе Анна Федорівна. – Жили біднувато, і тому після школи, за рекомендацією моєї землячки (тієї тітки Віри Майоренко вже немає серед живих), поїхала до Переяслава заробляти собі на хліб. Однак знайти відразу хоч якусь роботу не вдалося, бо у ті часи молодь із села не випускали просто так. Тому я взяла направлення і вступила до Переяславського педучилища. Як отримала диплом, влаштувалася вихователькою в дитячий садочок, що діяв при швейній фабриці (зараз у тому приміщенні центр зайнятості). Пропрацювавши там вісімнадцять років, потрапила під скорочення і майже відразу опанувала іншу професію на «Косталі».
– Шістнадцять років трудилася там, а потім знову потрапила під скорочення. Тоді мені йшов 51-й рік, і до пенсії було далеченько. Тож в листопаді того року пішла в ЖЕК і поцікавилася в начальника (тоді цю посаду займав Микола Долгоносов), чи, бува, немає для мене роботи. Микола Кіндратович уважненько подивився на мене, а потім сказав: «Приходьте після нового року». Я й прийшла. З тих пір роботу двірнички не змінювала. Заняття свого не соромилася. Вважаю, ким би ти не працював, на роботу треба йти з настроєм, бо інакше працюватимеш не наповну.
Анна Цибуля, коли вперше приїхала до Переяслава, то грошей, аби найняти хороше житло, не мала. І тому мусила просити притулку в нерідного їй дідуся, який жив в старій-престарій хатинці на Червоноармійській, 17.
– Левченко Степан Феофанович все життя провчителював. Знаю, що працював у другій школі, – веде далі співрозмовниця. – Він був чоловік дуже доброї душі. Коли стався в нього інсульт, я за ним доглядала, як за рідним дідусем. Було прибіжу з роботи і не знаю, за що в першу чергу хапатися: чи воду носити з криниці, бо водопроводу не було; чи дрова рубати, бо хата без газу, а він мені й каже: «Анютко, допоможи мені звестися, я хоч дровець нарубаю та грубку розтоплю. Все ж якась підмога тобі буде».
– Покинув Степан Феофанович цей світ у 1984 році. Похорон йому справили мої батьки. А за те, що я догледіла його до смерті, його донька (вона жила в Києві) ту хату-розвалюху переписала на мене. Однак жити в ній довго мені не довелося, бо коли у 1985 році готувалися до відкриття міського стадіону, до мене прийшли чиновники і сказали: «Через три дні ти маєш звільнити своє помешкання! Переселишся в квартиру, а твою халупу знесемо, щоб не псувала тут вигляду». Так я зі своїми двома маленькими доньками переїхала в квартиру на п’ятому поверсі будинку на Грушевського, 53. А через рік, як добудували оцю п’ятиповерхівку, нас переселили в квартиру на третьому поверсі. З тих пір тут і живу.
«Вісник» читаю відтоді, як переїхала до Переяслава»
Сімейне життя у першому шлюбі Анни Цибулі не склалося. Чоловік її залишив, коли їхні дві доньки були ще маленькими.
– Він пішов від мене, коли нашій Тетяні було сім років, а Нелі – шість. Зараз він живе на Спаській Леваді. Не бажаю йому нічого поганого, але він вже своє отримав...
Я ж вже багато років живу у парі із хорошим чоловіком – Лисенком Сергієм Никифоровичем, – вже з усмішкою на обличчі каже Анна Федорівна. – Моїх доньок він прийняв, як рідних. Таня і Неля вже мають свої сім’ї і живуть окремо від нас. Пишаюся я і своїми внучками. Яна зі своїм чоловіком та двома синочками живе у Вінниці. Працює медсестрою в пологовому відділенні. А внучка Марина з сім’єю мешкає в Херсоні. Вона закінчила медуніверситет імені Богомольця і зараз працює завідувачкою аптеки. Я маю вже трьох правнуків.
Зізнається, що любить газету «Вісник Переяславщини».
– «Вісник» читаю відтоді, як переїхала до Переяслава, – каже вона. – Вдячна майстру з ремонту взуття Миколі Дубині (його кіоск он неподалік нашої багатоповерхівки), що познайомив мене із Валєрою Легкобитом, який вже два роки приносить нам районку (до цього передплачувала її). Валєра купує газету безпосередньо у вашій редакції. Видання цікаве, змістовне, тож перечитую його від першої до останньої сторінки. А загалом, як беру свіжий номер до рук, то в першу чергу читаю «день за днем», затим – містечкову історію, а потім шукаю статті про людей. А ось чого мені малувато в газеті, то це рецептів приготування буденних страв. Я з охотою готую пиріжки, рулети, торти. Рецептом яблучного штруделя, який був вміщений у «Віснику», користуюся вже не один рік. Готується він швидко і до чаю смачненький.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
