Із 55-річною Валентиною Хмельницькою з Переяслава познайомилася на новорічному корпоративі в ресторані. Столики наших колективів розміщувалися поруч. Серед своїх колег (вона працює фельдшеркою на станції екстреної допомоги) Валентина Дмитрівна була найстаршою, але в танцях молоді не поступалася.
Служба "103" працює 24 години на добу
– Танцювати я дуже люблю, – зізнається вона. – А де ще, як не на вечірці, це можна робити від душі?! Ми вдячні нашому керівництву, що організовує нам такі гарні святкові заходи. Мирослав Михайлович Демків так і каже: "Ви тяжко працюєте, то хоч легко відпочивайте". Однак зібратися своїм великим колективом усім разом у нас ніколи не виходить, бо поки одні відпочивають, інші в той час трудяться. І тут нічого не вдієш: служба "103" така, що працює 24 години на добу.
Народилася і виросла Валентина Хмельницька в селі Гланишів. Після школи закінчила Київське медичне училище і влаштувалася фельдшеркою на "швидку". Відтоді минуло 35 років.
– Мій трудовий шлях розпочався 1 квітня 1986 року, незадовго до того, як сталася аварія на ЧАЕС, – згадує Валентина Дмитрівна. – Звістку про аварію почула по радіо у робочому кабінеті на станції швидкої допомоги, яка розташовувалася у приміщенні поліклініки. Паніки в нас, медиків, не було, бо ніхто толком нічого не знав. Щоправда, тривога помічалася у тих, хто добровільно викликався поїхати в Чорнобиль. Я не виїжджала, бо не пропонували.
А стати медиком мріяла ще зі школи. І коли писали твір на вільну тему, то я завжди зазначала, якою гуманною є професія людей у білих халатах. Ніколи не жалкувала, що свого часу не послухалася батьків (вони радили мені здобути педагогічну освіту) і обрала медицину справою всього життя. Адже, хоч моя робота й нелегка та невисокооплачувана, я її дуже люблю. Та що там казати: якби не любила, то так довго б не працювала, – сміється.
"Пуповину перерізала сусідка"
Валентина Хмельницька зізналася, що на відміну від деяких своїх колег, приймати пологи їй не доводилося.
– Раніше немало вагітних жінок чомусь запізно викликали "швидку", знаючи, що мають народжувати, – зазначає Валентина Дмитрівна. – Однак на моїх чергуваннях швидких пологів не траплялося. А ось жінок, які народжували вдома чи ще десь, доставляла до лікарні неодноразово. Кілька років тому жінка із села нашого району вдома народила дитинку і телефоном покликала до себе сусідку. Та спершу перерізала пуповину, а потім покликала сільського фельдшера. Як приїхали ми на той виклик, то породілля вже походжала кімнатою. Була такою бадьорою, ніби нічого незвичного з нею й не сталося. Звичайно ж, до пологового відділення ту жінку та її новонародженого синочка ми відвезли. Добре, що все обійшлося. А ще частенько бувало, що жінки народжували відразу, як щойно ми передавали їх медикам з пологового. Аби дитинка легко народилася, без загроз здоров’ю, раджу вагітним жінкам вчасно звертатися за медичною допомогою.
Робота у нас часом ще й небезпечна. Не так давно близько першої ночі ми приїхали на виклик до захмелілого чоловіка, який хотів вкоротити собі життя і кухонним ножем сам собі порізав руки та шию. На щастя, цей горе-пацієнт поводився не агресивно, а буває й по-іншому...
Завдання "екстреної" – рятувати життя людей
– Зараз набагато краще працювати на екстреній допомозі, бо маємо сучасні спецавтомобілі, – веде далі Валентина Хмельницька. – А колись їздили на виклики УАЗами, в яких не було ані кисневих апаратів, ані дефібриляторів для надання першої меддопомоги. Іноді я собі думаю: "От якби мені повернути роки та більше попрацювати в таких гарних умовах, як оце тепер!".
Чомусь ще не всі знають, що швидка медична допомога розділяється на екстрену та невідкладну. Принципова відмінність полягає в тому, що бригада невідкладної допомоги приїздить до тих, у кого стрибнув тиск, підвищилася температура чи ж загострилася хронічна хвороба. Завдання екстреної, власне де я працюю, – рятувати життя людей у повному розумінні цього слова. Ми виїжджаємо на виклики, якщо є необхідність термінової госпіталізації: сильні травми, наприклад у ДТП, кровотечі, інфаркти, інсульти.
– За час роботи помітила, що серед нас є й такі, хто не знає, що набираючи "103", вони додзвонюються не в Переяслав, а в Білу Церкву, де диспетчер приймає виклик, заносить його в електронну базу даних і передає за допомогою GPS-навігації найближчій до місця виклику бригаді екстреної медичної допомоги. Усі виклики-розмови автоматично записуються, інформація про них та абонентів зберігається п’ять років.
Інформацію про стан пацієнта, його вік та адресу надсилають нам на планшет. Щойно отримуємо таке повідомлення, негайно вирушаємо на виклик. На збір маємо якихось дві хвилини. Максимальний час доїзду до місця виклику: по місту – 10 хвилин, а по району – 20.
Кілька років тому відбулася масова зміна назв вулиць. У багатьох населених пунктах з’явилися зручні адресні вказівники. Однак на багатьох приватних будинках ще відсутні номерні знаки. Тож звертаюся до земляків з проханням розмістити адресні таблички на своїх садибах: ми зекономимо час, який іноді витрачаємо на пошуки та розпитування, аби дістатися до місця виклику.
Принагідно висловлюю вдячність тим водіям, які, помічаючи карету "швидкої" з мигалками, надають перевагу в русі. Це особливо важливо, коли "летимо" на ДТП з тяжкими наслідками чи ж веземо пацієнта, долю якого інколи вирішує також хвилина.
"Так запакувалися від коронавірусної інфекції, що ледь дихали"
– Значно важче стало працювати з приходом коронавірусної пандемії, – зазначає фельдшерка. – Спочатку було навіть страшно. Адже ми не знали достеменно, з чим маємо справу. І хоча до хворих із симптомами коронавірусу ми виїжджали у повній екіпіровці (в захисних костюмах, шоломах тощо), чи не усі мої колеги перехворіли на коронавірус. Не вбереглася від цієї недуги і я. Спочатку лікувалася вдома, а як стало зле, потрапила до "інфекційного". Пройшла там інтенсивний курс лікування, ще місяць потім була на реабілітації вдома. На роботу не могла ходити, бо дуже боліли ноги.
– Пам’ятаю, як у перші дні епідемії везли до Білої Церкви породіллю з Яготина із симптомами цієї недуги. Аби не інфікуватися самим, ми одягали на себе все: захисний костюм, шапочку, рукавички, респіратор і шолом. Того спекотного дня від такого захисту ледь не позадихалися. Згодом завідувачка інфекційного відділення Ольга Іванівна Рондзіста сказала нам: "Дівчата, та ви вже не запаковуйтеся так сильно: одягайте на голову щось одне: респіратор або шолом". Та ж яготинка, на щастя, народила здорову дитинку, ПЛР-тест в неї виявився негативним.
Бувало й таке, що за добу до лікарні привозили по вісім-десять тяжкохворих, які без апарату штучної вентиляції легень не могли дихати. Оформити їх в медзаклади, які розташовані в Переяславі, Баришівці, Березані, було непросто, бо всі вони були переповнені коронавірусними пацієнтами.
Валентина Хмельницька має сина Сергія.
– Сімейне життя у мене не склалося. Зараз радію успіхам свого сина. Сергій хоча й закінчив наш університет, але за фахом не працює. Має власну справу. Хочеться, аби доля в сина була гарною. Зараз він у стосунках. Дай Боже, вже швидше благословити його на гарний шлюб та дочекатися внуків. Сподіваюся все так і буде. Бажаю усім людям гарного здоров’я. Адже, якщо ви не будете хворіти, то у нас, медиків, буде менше роботи, – усміхаючись, зазначила Валентина Хмельницька.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
